Національний музей “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” став у ці дні епіцентром відзначення 80-х роковин Голодомору 1932—1933 років. Саме тут у суботу 23 листопада, у День пам’яті, відбудеться скорботна акція вшанування жертв геноциду. Тут запалять всеукраїнську Свічу пам’яті, яка відлуниться мільйонами свічок по всій великій Україні.
Про діяльність музею із вивчення невідомих сторінок нашої історії, вшанування жертв тоталітарного режиму розповідає директор закладу Віктор ДІДЕНКО.
Петро АНТОНЕНКО
— До 80-х роковин Голодомору ми створили нову виставку. Вирішили аргументовано показати, чому Голодомор 1932—1933 років є геноцидом. Експозиція виставки чітко засвідчує, що, згідно з Конвенцією ООН 1948 року, ця трагедія справді є геноцидом українського народу. Оглянувши її, люди мають усе зрозуміти.
Ще одна велика справа — створений нашим музеєм фільм про Голодомор. Він перегукується з виставкою. Плануємо 22 листопада презентувати цей фільм і безкоштовно пропонуємо його для показу всім, хто зацікавиться.
Ми створили і постійно поповнюємо Реєстр жертв голодомору. Зробили для нього спеціальний сайт. Тут усі ті жертви, імена яких встановлені й занесені в Національну Книгу пам’яті. По Інтернету кожен в Україні та будь-якій частині світу може знайти прізвища своїх родичів, земляків.
Ми все це робимо самі, нашим колективом. Інші державні установи таку роботу нині майже не проводять.
У Національну Книгу пам’яті, а це 19 томів по столиці й регіонах держави, занесено імена 882 тисяч померлих від голоду. Ця Книга — величезний труд наших державних органів, у світі лише кілька таких унікальних книг. Але коли ми проаналізували її, то виявилося, що тут є дані лише щодо третини населених пунктів України. Тому ми почали проект із пошуку жертв Голодоморів. Шукаємо не лише у тих селах, які не потрапили в Книгу, а й у тих, які там є. І що з’ясували? Для прикладу: по одному з сіл у Книзі значиться 15 жертв Голодоморів, але за доповненими даними виявилося, що в цьому селі їх 700. Враховуючи все це, а також, що дві третини населених пунктів узагалі не охоплені сумною статистикою, можна уявити, наскільки неповні ці дані. Другий рік ми самостійно займаємося пошуком, і вже встановили 12 тисяч імен жертв.
— На які загальні цифри жертв голоду ми можемо вийти?
— Я називаю цифру у 8 мільйонів. Досить подивитися на офіційні дані переписів населення 1927 і 1939 років. Мінімум 8 мільйонів людей ми не дорахувался.
Наступний наш проект, і його підтримав Світовий конгрес українців, — на базі нашого музею, а він єдиний такий у світі, створити віртуальний музей. Це щось значно більше, ніж просто сайт. Інтернет-сайтів маємо аж три. А у віртуальному музеї можна буде знайти всю інформацію щодо Голодоморів, реєстр їхніх жертв.
Цікавий також проект, який уже виконується, — єдина база даних із голодоморів. Тут ведемо великий пошук в архівах. У цю базу занесли численні документи, що стосуються створення штучного голоду в СРСР, зокрема в Україні. Це постанови, розпорядження, директиви вищих органів державної влади Союзу, а також Української Соціалістичної Радянської Республіки, документи обласних і нижчих органів влади, аж до сільрад.
На початку жовтня ми оголосили конкурс творчих робіт школярів, молоді на тему Голодомору. Активність молоді була неочікуваною для нас: уже за перші тижні отримали з різних областей понад 70 різнопланових робіт — проза, вірші, пісні, малюнки, відеокліпи, навіть фільми. Тож молоде покоління дуже цікавиться нашою історією. На початку наступного року оголосимо новий конкурс.
Традиційно проводимо виставу “Трагедія України — трагедія одного села”. Український суд уже виніс вирок, назвав імена конкретних організаторів голоду — вищих посадовців Союзу. Але хто виконував ці злочинні вказівки на місцях? Як правило, свої ж “активісти”, що забирали в людей останній хліб, прирікши їх на голодну смерть. Готуємо таку виставку по двох селах Черкащини. Хтось скаже, навіщо називати прізвища конкретних виконавців, активістів?
— Але треба сказати правду!
— Треба хоча б тому, що ми і зараз у такій ситуації, коли українець готовий постати проти українця. Маємо проблеми з кадрами, оскільки серед усіх національних музеїв у нас чомусь найнижча зарплата.
— Як же вдається стільки робити, наприклад, поповнювати той же реєстр жертв голоду?
— По-перше, реєстр поповнюють і відвідувачі музею. У нас у залі й на сайті є картка обліку. І люди часто вносять туди імена відомих їм жертв голодоморів. Після ретельної перевірки вносимо це в реєстр. По-друге, звертаємося до архівів, місцевих органів влади. У тисячі населених пунктів музей уже розіслав листи з проханням поповнювати реєстр жертв голоду. Третій спосіб — проводимо пошукові експедиції в області, що за наших можливостей не так просто.
— Тобто, більше на ентузіазмі?
— Звичайно, краще, щоб це робилося за державною програмою. Але у нас зараз узагалі нема такої програми продовження досліджень Голодоморів, встановлення їх жертв, хоча в законі вона значиться.
На екрані —
“Незнаний голод”
У вівторок Національний музей “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” розпочав тиждень пам’яті до 80х роковин Голодомору 1932—1933 років кінолекторієм на тему “Незнаний голод”. Ідея заходу — показати українцям, насамперед молоді, перший фільм про Голодомор, знятий до 50х роковин трагедії ще 1983 року. Це були глухі часи комуністичного режиму, коли в СРСР не можна було й слова вимовити про спланований геноцид режиму проти українців. Але світ про це знав. І ось 16 квітня 1983 року в Канаді на екрани вийшов документальний фільм “Незнаний голод”, створений на кошти держави, за ініціативи і сприяння української діаспори. Спершу фільм вийшов французькою мовою, потім англійською і українською. Він побудований на свідченнях очевидців трагедії, коментарях відомого американського науковця Джеймса Мейса, британського журналіста Малькольма Маггеріджа та правозахисниці Надії Строкатої.
І ось через 30 років в Україну приїхав його режисер, представник української громади Канади Тарас Гукало. Свого часу він наполегливо працював у архівах, шукав очевидців Голодомору. В ці дні пан Тарас багато працює в Національному музеї, допомагає його співробітникам, зустрічається з відвідувачами. Журналістам “Слова Просвіти” Тарас Гукало розповів, як робив фільм. Згадуючи персонажів фільму, режисер зазначив: “…не всі вони погоджувалися на розмову. Боялися. Може, не так за своє життя, як за життя рідних на материковій Україні. Здавалося, той страх в’ївся в їхню кров і плоть…” Попри заборону навіть на розмови про Голодомор у СРСР, фільм усе одно зняли. У ньому йдеться також і про голод 1921 і 1947 років.
У стрічці бачимо одного з дослідників Голодомору, американськоукраїнського історика, публіциста, на той час ще маловідомого — Джеймса Мейса, що відкрито розповів про голод в Україні. Молодий Мейс настільки був вражений масштабами трагедії, що все своє подальше життя присвятив дослідженню Голодомору в Україні.
Кінопоказ почався з ушанування пам’яті жертв голодоморів в Україні. Присутні також почули лекцію про фільм “Незнаний голод”, поспілкувалися з режисером.
У найближчі дні Тарас Гукало їде в Чернігів і Ніжин, де теж відбудеться показ фільму і його обговорення.
Петро АНТОНЕНКО
