Про голодомор 1932—1933 років згадують очевидці, пишуть журналісти, не перелічити художніх і документальних творів. Та все ж є Хоми невірні, що скажуть: “Та хіба був той голодомор?” Можна зрозуміти тих недалеких, бо й справді важко повірити, що на нашій благословенній землі із заповзятими трударями можна дожитися до такої біди. Депутати-комуністи, люди з вищою освітою, теж заперечують цю несусвітню, небувалу в історичному минулому катастрофу. Влітку цього року на засіданні парламенту України йшлося про відзначення 80-річчя Голодомору 1932—1933 років. Коли спікер оголосив про вшанування пам’яті загиблих хвилиною мовчання, сталося неймовірне: комуністи не встали — не віддали належної шани мертвим. Світ був шокований. Ці спадкоємці більшовиків відкрили забрало, показали своє справжнє обличчя — каїнову ненависть до своїх жертв. Це ж треба так зневажати свій народ, замучений голодом! Де ж каяття, муки совісті? Нічого подібного. 70 років тільки замовчували свої злочини. Нашою трагедією першими зацікавилися закордонні дослідники. Один із них американець Джеймс Мейс. На запитання, чому він описує голод в Україні, відповів: “Ваші мертві вибрали мене…”. Ми ще до кінця не усвідомили, звідки у нас така жахлива моровиця, чому українці покірно дивилися на смерть своїх дітей і самі смиренно вмирали мільйонами.
Марія МЕЛЬНИК,
член НСЖУ
Тому треба звертатися до очевидців. Одна з них Клара Макарівна Думанська з села Перекоринець, що на Мурованокуриловеччині. Та спочатку про її батька: Макарій Юстинович Онищак народився 1892 року в с. Перекоринці. Змалечку татові в полі допомагав, а пішов до школи — далась йому грамота, второпав, полюбив. Як паросточок до світла, тягнувся до знань. Помітили його здібності — послали на педагогічні курси. І він у 17 років уже шкільний учитель. Та загриміла Перша світова війна — і серед мільйонів мобілізованих і офіцер Макарій Онищак. Земляки розповідали про його доброзичливість і чуйність до солдатів, що стікали кров’ю, мерзли в окопах. Революція 1917 р., обіцянки землі й волі звучали принадно, спокусливо — заполонили селянських синів. Макарій Юстинович став командиром однієї з частин Червоної Армії… Його дочка Клара Макарівна тремтячими руками дістає цікаву фотографію: 1920 р. командний склад Червоної Армії на чолі з К. Є. Ворошиловим у Криму після перемоги над Врангелем. Серед командирів і її батько. Після Громадянської війни він повертається в рідне село, працює директором школи, де пройшов випробування на людяність у 1932—1933 рр. Тоді його донечці Кларі було сім років, вона згадує: “Уперше я почула про голод улітку 1932 р., ще не розуміючи, що це таке: до нас тоді прийшла жінка з Полтави, скаржилась, що у них голод. Втомлена, брудна, вона витягувала зза пазухи вишиті старі рушники, просила маму заміняти за них якісь продукти. Мама дала їй поїсти, трохи квасолі і круп, а в неї не взяла нічого. З того часу з тривогою і страхом промовляли ми це слово. Коли я ішла в перший клас, кликала сусідського хлопчика Ілька Оленича, щоб разом іти до школи. Одного дня в його хаті і на подвір’ї я побачила багато чоловіків із сільської ради, які все перевертали, розкидали — шукали зерно. На печі під веретою побачили з півмішка пшениці, знімаючи, розсипали трохи на долівку, почали змітати, жменями згортати в мішок. Батько Ілька ставав на коліна, цілував їм руки, благав: “Хлопці, у мене ж троє дітей, не забирайте хоч це розсипане. Я ж тричі відвозив вам хліб по вашій рознарядці. Згляньтеся, змилосердьтеся над дітьми…” Ніхто не зглянувся. Родина Оленичів дуже голодувала. Якось я гукала Ілька, щоб пішов до школи, а він вийшов до мене з корчів у яру біля дороги. У тих корчах я побачила гніздо з гілляк зі старим кожухом. Хлопчик мені пояснив: “Я тут ночую, до хати не йду: боюся. Я підслухав розмову тата з мамою, тато наполягав: “Ну, що їсти? Давай заріжемо Ілька. Він — наймолодший — все одно помре. То краще з’їмо”. Мама відмовилася, але тато… Тепер я не заходжу до хати”.
Старого Оленича, опухлого, виснаженого, скоро знайшли мертвим на вулиці. Село тоді змінилося: панувала якась тривожна тиша, сповнена втаємничої погрози, якоїсь невідворотної біди. Не гавкали собаки, не співали півні, не гелготали гуси; непривітні люди ходили, як примари, як тіні, малеча скиглила, канючила: “Їсти…”
А діти у Перекоринцях вчилися. При школі було 4 гектари землі, вчителі та учні вирощували кукурудзу, картоплю, буряки. Був гарний фруктовий сад. Школі передали добротний великий погріб, що колись належав священику, в ньому зберігали овочі. Важко повірити, як тоді все добро можна було зберегти серед голодних людей. Але директор школи Макар Юстинович спромігся у цей катастрофічний час рятувати дітей. Де брав сили і сміливість? У довірливому погляді, у втертій дитячій сльозі. Як Бога, школярі чекали великої перерви. Дзвінок — і на кухню черга: кожен зі своєю мисочкою і ложкою. Як найдорожчий скарб кожен обережно ніс запашний суп із картоплі й круп, старався довше затримати в роті смакоту, та вона сама ковталась, мисочка порожніла, чим засмучувала дитину. Та чудодійна страва підіймала настрій, навівала бажання погратися. Поки діти снідали, на подвір’ї школи сиділи або лежали старі дідусі й бабусі з порепаними мозолястими руками, в яких тримали горщечки чи каструльки, щоб і їм після школярів вділили того омріяного харчу. Колишні поважні хлібороби, що ще недавно на своїх полях збирали замашні міхи золотого зерна, везли на ярмарки, купували дітям гарні гостинці, — тепер простягали тремтячі руки, щоб як останнім жебракам їм дали черпак супу. Один старий чоловік, дочекавшись рятівної страви, поспішив додому, щоб долити води і солі, та й так вгамувати муки голоду. Але виснажений організм не витримав навантаження — нестерпний біль скрутив чоловіка. Покричав, постогнав і віддав Богові душу. Директор турбувався, щоб з учнями не сталося такого лиха. На останньому уроці заходив у клас, пропонував покласти руки на парти: в кого руки припухли, брав із собою у погріб, давав кілька картоплин і буряк. Діти з радістю несли дорогий подарунок матерям. Ілько Оленич не ніс додому, коли сусідка Клара запитала його, чому він не несе картоплю у сім’ю, він відповів: “Вони зразу сирими згризуть”. Улітку Ілько з братом пасли колгоспні свині. Тварини розкошували на полі, рили землю, смачно чавкали корінці, траву, а пастухи тільки лежали — не було сил ходити. Про це мала Клара розказала своїй мамі. І та дала на тарілочку по одній ложці каші й по кілька ягід шовковиці. Дівчинка бігла на поле, ніг не чуючи під собою — дуже хотілось їй втішити хлопців їжею. Вони жадібно ковтнули ласі крихти і розчаровано глянули на Клару: більше нема? А через годину — чудо: пастухи пожвавішали, звеселіли і встали…
Ішли роки. Минув голод. А неспокій і страх у сім’ї Онищаків не миналися. Особливо тривожно було Макарію Юстиновичу: його звільнили з посади директора, послали учителем у Вищеольчедаївську СШ. Така була сталінська тактика репресій: спочатку загіпнотизувати страхом, як удав кролика, — кинути підозру, понизити на посаді, очорнити невинного, а тоді арештувати. Його дочка, сьогодні 88річна учителькапенсіонерка, пам’ятає тата молодим, лагідним і сильним. Ніколи не забуде, як бачила його востаннє.
Був осяйний серпневий ранок 1937 року. Тато з дочкою біля сушарні в садку. Жадібно вдихають пахощі сливового диму і медових груш. Дочка прислухалася до кожного його слова: цікавого, дотепного. Раптом він замовк, задивився: межею ішли двоє, озброєний міліціонер і голова сільради. Макарій Юстинович зблід, із рук випала сушня, він ледве чутно видихнув: “Це по мою душу!” Показали ордер на арешт. У хаті зробили обшук. Знайшли “Кобзар”, вірші Лермонтова, журнал “Ниву”. Клара стояла закам’яніла, а батько нервував, запалював цигарки, гасив і кидав. Руки тремтіли. Прощався з сім’єю. Коли підійшов до молодшого сина, цілував і плакав. Біля воріт оглянувся, пильно подивився на дочку, щось хотів сказати, та приречено, з гіркотою махнув рукою і пішов…”
Він ще не отямився: вранці вільний, порядний, авторитетний, його поважають, радяться — і снігом на голову ці пазурі НКВС. І вже не вирватись! А може, стрибнути в городи? Та, мабуть, розберуться, що я ні в чому не провинився… А навколо літо сяє, дзвенить, співає, цвіте і пахне, а його ведуть у безпросвітну темряву…
Як Бога, дочка чекала батька, сподівалася, що скоро повернеться. Згадувала його поради, напучення. Важливу справу приміряла до нього: як би тато це зробив. Його слова про навчання, служіння Батьківщині сприйняла як заповіт. Пізніше і професію обрала, як він: стала, учителькою, в селі проводила серйозну просвітницьку роботу.
А від заарештованого не було жодної звісточки. Через деякий час таємно, вночі, до Онищаків прийшов чоловік, якому поталанило вирватися з того пекла. Він розповів дружині: “У Могилівській тюрмі наша камера була забита арештантами, як бочка оселедцями. Тіснота така, що ми не могли пробитися один до одного. Макарія допитували цілу добу. Слідчі мінялися, а він 24 години без передиху. Енкаведисти змушували його підписати протокол, у якому від імені обвинуваченого зазначалося, що він, Онищак Макарій, виховував учнів у ворожому до радянської влади дусі. Він відмовився самому на себе підписувати наклеп. Кати стражданнями хотіли зламати його стійкість: йому дозволили сідати тільки на гострий кінець стільця. Це було дуже боляче — і він хотів сісти зручніше. Тоді його били по голові, по обличчю ніжкою від стільця. Від болю він втрачав пам’ять, його відливали водою і запитували, як звати дітей — якщо відповідає правильно, значить, прийшов до тями. Мучителі продовжували мордування, але Онищак не підписав протоколу. Побитого, закривавленого його принесли в камеру. Два дні він не говорив, тільки стогнав…”
Через 20 років, 1957 р. надійшло повідомлення, що за відсутністю вини його реабілітовано.
У Вінницькому архіві син запитав, коли загинув батько і де його могила, йому відповіли, що судова трійка винесла рішення М. Ю. Онищака розстріляти. Вирок виконано 20 лютого 1938 р. Місце поховання невідоме.
Отакої! Каральні органи за наклепницьким доносом арештували людину, замучили, вбили, а потім визнали, що вона ні в чому не винна… І більше нічого — ні каяття, ні жалю, ні вибачень! Жодного нікому покарання за небувале свавілля! Кров стигне в жилах, коли знаєш, що і пам’ять про людину знищували, щоб рідні не могли і свічку запалити, щоб не згадували, щоб ні імені, ні сліду не знайшли. Та нема нічого таємного, що не стало б явним, — і невинна кров стукає в наші серця.
