Азаров — феномен зради чи синдром страху?

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
ексклюзивно для “Слова Просвіти”

Як тільки світ приголомшило рішення Азарова від 21 листопада 2013 р. про “перерву” у процесі інтеграції, відразу воно отримало назву “чорного четверга” у процесі становлення української державності. Незважаючи на всі “виправдання” Азарова, утвердилася дуже влучна назва того дня, коли, у стилі орди, перекреслено європейські очікування більшості українців. Останні презентовані соціологічні опитування засвідчують, що понад 58 % українців усвідомлено прагнуть жити у системі європейських правових цінностей, європейських взаємин між суб’єктами господарювання. Враховуючи, що велику кількість невизначених осіб (переважно через інформаційну контрпропаганду, себто цілеспрямовану дезінформацію Росії) ніяк не можна зарахувати до розряду противників європейського вибору. Тих нині тільки 31 %. І значна частина з них, упевнений, теж дезінформована.
Українських 58 соціологічних відсотків за європейську інтеграцію можна порівнювати з польськими 58 % громадян, які більше 10 років тому, в червні 2003 року, взяли участь у референдумі за приєднання цієї країни до Європейського Союзу. Звичайно, що у Польщі не всі з тих, хто навіть пішов на референдум, — підтримали європейський вибір. Хоча навіть правлячі тоді у Польщі пост­комуністи (з їхніх лав вийшов президент Польщі Александер Квасьнєвський, в останні роки комуністичної системи — один із лідерів польського “комсомолу”) агітували за вступ до ЄС, проте противники вступу — ліві популісти та праві радикали — зуміли багатьох налякати непідйомними для постсоціалістичної, тісно зав’язаної на СРСР, командно-розподільчої економіки, драконівськими умовами, які ставив Польщі ЄС і непосильними для країни коштами структурно-економічної трансформації.
Як бачимо, у якості аргументів “проти” були ті самі аргументи, які називав Азаров, обґрунтовуючи “перерву” у процесі інтеграції: шалений ріст безробіття, масове закриття заводів, страшний ріст цін при незмінності заробітної плати. Чи справді це випадковість? Тож і не дивно, що 2003 року лише близько 46 % громадян Польщі сказали “так” Європейському Союзові, європейському цивілізаційному вибору. Оскільки у чинному праві голоси відсутніх не враховуються, тому в повідомленнях про той референдум подається, що 77 % громадян Польщі були за ЄС, що є великою інформаційною маніпуляцією.
Проектуючи ці події та цифри на нинішній український ґрунт, треба згадати, що 2003 року у Польщі з 13-річним досвідом демонтажу комуністичної системи понад 54 % суспільства або боялися європейського вибору, або були байдужими до цього питання. А нині Польща (попри велику кількість гострих проблем, спричинених надщербленим у результаті “комуністичного експерименту” менталітетом) є країною, яка дуже динамічно розвивається. Громадянське суспільство не ставить під сумнів цивілізаційний вибір Польщі, зроблений 2003 року. А відповідальність за те, що нині відбувається витік інтелектуального потенціалу за кордон, що, наприклад, помешкання чи автомобілі значно дешевші у сусідній Німеччині, ніж у Польщі, що через бюрократичний цинізм у системі охорони здоров’я щороку помирає 30 тисяч осіб, які мали всі шанси бути врятованими, навіть найбільш буйні голови не покладають вини на ЄС. Опозиція, як може, доводить, що винна у тому цинічна та бездарна влада. Влада, своєю чергою, усю відповідальність перекладає на “цинічний популізм опозиції”, що є повним абсурдом, бо контрольний пакет голосів у парламенті поки що має влада. А якщо його втратить, то, за існуючою у Польщі традицією, мусять бути дострокові вибори!
Картина майже як в Україні, але з тією різницею, що там, окрім механізму дострокових виборів, у парламенті всі говорять польською, живуть Польщею та працюють для Польщі. І ніхто з депутатів від національних меншин — Мирон Сич від української, Еугеніуш (Євген) Чиквін від білоруської (на нього ведеться шалена атака з боку інтернавтів із приводу його ініціативи на захист прав білоруської спільноти у Польщі) та Ришард Ґалла, обраний за квотою, відведеною німецькій спільноті (єдина з національних меншин, що має такий привілей), не дозволить собі заявляти, що їхня Батьківщина —  не Польща. Для них немає іншої батьківщини, ніж та, яка дала їм освіту та працю.
Український прем’єр свого часу відверто заявив у ефірі російського телебачення, що для нього батьківщина Росія. І чинний президент усіляко уникає називати себе українцем, віддаючи перевагу формулюванням на кшталт президент території… Хоч президенти сусідніх держав — Литви, Польщі чи Росії виразно підкреслюють, що вони президенти націй, а не територій із населенням.
Наголошувати на подібному мене змушує один нюанс: аналізуючи закордонні коментарі з приводу рішення уряду України від 21 жовтня, у Росії це “рішення Києва” називають великою стратегічною “перемогою” Путіна, ставлять її в один ряд із його ж перемогою у питанні сирійської хімічної зброї.
Відомо, що й нині, у час інформаційного суспільства, жодна перемога не може обійтися без потужної армії. Правда, не військових, а чиновницької, диверсійної. Хто виступив у ролі цієї путінської армії? Це ті, хто під різними приводами гальмує розв’язання питання вибіркового правосуддя. Чи й очолюваний Азаровим уряд також належить до контингенту путінської диверсійної армії? Після минулорічних заяв Азарова про Росію-батьківщину у чорному світлі 21 листопада 2013 року це питання набрало нової гостроти.
Чому Азаров, лементуючи з приводу “ризиків”, які несе Україні європейська інтеграція, не вивчив хоча б польського досвіду, з промовистими цифрами — від 54 % наляканих і байдужих до одностайної підтримки?
Чи рішення уряду від 21 листопада — це синдром страху, спровокований генними особливостями, чи свідома, заздалегідь домовлена, участь у “переможному” проекті “Путіна”? Не випадково ж любитель “разводіть українців как котят” — Чечетов свого часу вихвалявся, що рішення у справі європейської інтеграції буде дуже несподіваним…
І в першому, і в другому випадку уряд мав би піти у відставку. Тим паче, що лише 31 % населення не поділяє європейського цивілізаційного вибору України. Досвід останніх років, сформований подіями і в Європі, і в Північній Африці, підказує, що уряди, які діють усупереч очікуванням народу, рано чи пізно падають. І чим пізніше вони це розуміють, тим страшнішими є ці падіння — і для них особисто, і для нації. Третій із можливих варіантів — тоталітарна диктатура. Проте спонтанні події, спровоковані рішенням уряду від 21 листопада, свідчать, що українці на таке не погодяться. І дедалі частіше звучить питання: чи довго нація терпітиме “чорні вівторки” (найбільш відомі — батуринська різня 1708 року, а у наш час — жорстоке побиття похоронної процесії патріарха Володимира 1995 р.), “четверги” чи “неділі”. Що треба зробити, аби поставити край рішенням влади, які йдуть урозріз з очікуваннями нації?
Відповідь проста: доки влада матиме ментальність окупантів, доти український цивілізаційний вибір, українські національні й соціальні очікування будуть загрожені.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment