Антиімперський дискурс у листах Нечуя

До 175-річчя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького

“Відкриваючи” наново класиків, розуміємо, що вони не були такими одноплощинними чи майже одноплощинними, як про це говорили за радянських часів. Це були надзвичайно цікаві особистості зі своїми пристрастями й уподобаннями, чеснотами й вадами, і світогляд мали широкий, і за своє найрідніше вболівали, бо українські письменники, що писали гнаною, упослідженою українською мовою всупереч заборонам і цензурам, були патріотами своєї нації, гнобленої, але не зламаної. Українські класики знали й бачили поневолювачів, із видимою сміливістю багато хто з них свідомо позиціонував себе принциповим і послідовним опонентом імперської влади, навіть усупереч можливим загрозам і репресіям.

Володимир ПОЛІЩУК,
доктор філології, професор,
м. Черкаси

Таким свідомим борцем за національне визволення України, борцем проти великоросійського (московського) імперського режиму був Іван Семенович Нечуй-Левицький. Отой зовні не кремезний, лагідний, тихий, спокійний чоловік, який, за Франковим висловом, був “всеобіймаючим оком України”, був уважним обсерватором життя, причому не тільки українського, а й усеросійського та європейського. Нечуй-Левицький — енциклопедично освічена людина свого часу: фаховий історик, автор підручників з української мови, глибокий релігієзнавець (перекладав Біблію), етнограф, фольклорист (про що свідчать відповідні його праці й нариси). Судячи з його культурологічних трактатів і листів, Іван Семенович був добре обізнаний із філософськими та політологічними працями мислителів Європи і світу, кваліфіковано в них розбирався. Чи знали ми про це? Майже певен, ні. Зі зрозумілих нині причин покоління українців не знали про глибокий і багатий його світогляд, явлений не тільки в хрестоматійних і позахрестоматійних (зокрема й замовчуваних, як-то твори й нариси історичної тематики чи навіть “Хмари”, на які влада поглядала вельми підозріло), а — особливо — у його культурологічних трактатах, захованих у глибокі сейфи і схрони. Ідеться про культурологічні трактати “Органи російських партій”, “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)” та “Українство на літературних позвах із Московщиною”. Відомий публіцист і політик Михайло Косів, маючи на увазі згадані трактати, риторично запитував в одній зі своїх статей: “…чи знаємо ми такого Нечуя-Левицького?..”.
Найбільше і найвиразніше антивеликоросійський, антимосковський пафос писань І. Нечуя-Левицького виявився у цих культурологічних трактатах. Варто зацитувати хоча б такі гострі фрагменти трактату “Українство на літературних позвах з Московщиною”: “В Росії “обрусіння” (під Росією мається на увазі Російська імперія, а під “обрусінням” — по-сучасному — русифікація чи й зовсім по-новітньому — впровадження “русского міра” — В. П.) йде не днями, а немов годинами, неначе в ньому спасіння не тільки Росії, але й усього світу від якоїсь напасти… Автономії провінцій і народів ламають, національності гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі неначе яке завдання, знищити до останку усі національности в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України…” Трохи далі: “Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на виявок расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів…”. Іще далі: “Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависть до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависть та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї,… викохана в них історією… Сеї неповаги, сього нехтування (до інших націй — В. П.) не позбулися навіть деякі високо розвинуті великоруси, такі, наприклад, як критик Белінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину…”. Писано це на початку 1890-х
років і не втратило актуальності й нині, бо письменник-класик влучно визначив сутності шовіністичного великоросійського імперіалізму.
На хапання і присвоєння великоросами чужих цінностей І. Нечуй-Левицький указував прикладами літературними. Скажімо, у відомій його статті про “сьогочасне літературне прямування” класик писав: “Ми не можемо не докоряти великоруським вченим, котрі в своїх “Историях русской литературы” без сорому мостять давню українську літературу київського періоду: і Феодосія Печерського, і Нестора, і Кирила Туровського, і “Слово о полку Ігоревім”, і київських вчених, що вийшли з Київської академії: Симеона Полоцького, Мелетія Смотрицького, Славинецького, Димитрія Туптала…”. А це з року 1878-го, але ж і нині актуальне…
Природно, що саме від цих дум Нечуєвих проростає багато ідей його творів і семантика людських характерів у тих творах. І не слід говорити, як це робилося раніше, що великий класик щось там “не зрозумів”, до чогось “не доріс” чи в чомусь “помилявся”. Якщо в чомусь був надто суб’єктивним, то хіба в деяких своїх суто літературних, художніх симпатіях чи антипатіях. У царині ж історіософії, у царині суспільно-політичній він дуже добре і фахово в усьому розбирався, давав точні оцінки, які витримують випробування часом.
Отже, гострі трактати І. Нечуя-Левицького — згусток глибоких дум, виразні відлуння яких знаходимо в його художніх творах і листах. Далі й піде мова про Нечуїв епістолярій та антиімперський дискурс у ньому.
У листах до різних адресатів Іван Семенович майже не висловлювався так прямо й гостро, як у трактатах. І адресати були різні, та й листовний жанр — не завжди рівня полемічному трактатові. Але і в листах є те, що нас цікавить. У цьому легко переконатися, погортавши 10-й том зібрання Нечуєвих творів. На нього й посилатимуся, зазначаючи сторінку.
Корені Нечуєвого національного патріотизму у родинній традиції, у дитинстві. Про це з пов­ним усвідомленням суті справи писав Іван Семенович у листі до О. Кониського ще 1876 року, в 38-літньому віці. Нечуй зізнавався, що батько-священик не мав на нього якогось виховного впливу, та при цьому з відчутним задоволенням писав: “Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко траплялося між українськими священиками” (с. 263). Особливий же вплив на майбутнього класика, за його ж зізнан­ням, справляла мати, яка “не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком, зовсім по-народному, з приказками й прислів’ями” (там само).
Майбутній письменник виростав у священичому середовищі, яке, попри відомий консерватизм чи навіть певну (більшу чи меншу) реакційність, дало українській духовності, культурі, літературі немало славних імен. Саме з кола мислячої, незахланної християнської інтелігенції вийшли (тільки з одного географічного закутка, зовсім близького до Нечуєвого Стеблева) і Сергій та Петро Єфремови, і Василь Доманицький, і Павло Филипович… Звісно ж, і сам Нечуй.
Це ж саме релігійно-духовне середовище — вже на рівні духовного училища й духовної академії — зародило в душі молодого Івана Левицького, певно ж, не бажаючи того, й паростки неприйняття чужого, яке нав’язувалося з грубим насиллям над душею й тілом. Власне, це були паростки того самого антиімперського (антимосковського, антивеликоросійського) мислення, яке згодом перелилося на сторінки творів і трактатів. У тому ж листі до О. Кониського Нечуй описував “педагогічну практику” своїх учнівських літ: “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив по-українській. (Тобто, українська мова фактично прирівнювалася до лайливих слів — В. П.). Всередині вона була видов­блена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти по-великоруській. Записаного ждала кара” (с. 266). Як видно з Нечуєвих листів, церковно-релігійна сфера в Російській імперії була важливою й вельми впливовою сферою зросійщення чи, як тоді мовилося, “обрусєнія окраїн”. Сам письменник це добре усвідомив і дуже критично все те оцінював і в художніх творах, і в листах. Особливо гостро він висловлювався проти очевидних антиукраїнських тенденцій у церковній (а згодом і в інших) сфері. Пам’ятаючи своє навчання в Київській духовній академії, він писав О. Кониському: “Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українські професори були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні”. Певно ж, треба визнати, що до усвідомлення й утвердження власних антиімперських позицій Нечуй ішов від власних відчуттів, зокрема й відчуттів від спілкування з учнями інших національностей. “В академії, — писав у листі Нечуй, — тасують, не знаю навіщо, студентів з усіх губерній. Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу і ні з сього, ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда і сміялися з нас… Великоруські студенти дивились на все українське з антипатією примітивних людей…” (с. 268—269).
Нечуй-Левицький не був ксенофобом узагалі й русофобом зокрема. Тонка, вразлива натура, мав глибокий інтелект і послідовно обстоював органічні для нього національні цінності, письменник принципово й цілком адекватно реагував на різні прояви російського великодержавництва, чи воно виявлялося на рівні загальноімперському, чи на рівні особистісному. Звідси і його критицизм щодо видимого шовінізму “великоруської натури”, особливо ж коли така “натура” проявилася зовсім показово чи реакційно. Характерний у цьому сенсі епізод із листа до Івана Пулюя, в якому Нечуй не без сарказму розповідав про ставлення синоду російської церкви до українських перекладів церковних книг: “Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках (ХІХ ст. — В. П.) послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуся Діоскора, а це вже в новіші часи… святого російського синоду” (с. 439). Вельми цікаво антиімперський дискурс вичитується з Нечуєвого листа до Михайла Грушевського, в якому класик дає оцінку лицемірним імперським маніпуляціям із переписом підконтрольного Росії населення. Іван Семенович сповіщає про написану ним і відправлену до різних редакцій статтю “Лік українського населення в Європі, Азії і в Америці”. У листі, а також, певно, і в статті, Нечуй нотує: “В Росії в газетах вже після того був надрукований лік в Росії усяких народів по перепису 1897 року з якихось джерел…і, мені здається, — з шовіністичних неправдивих, бо в нас, звичайно, зменшують число українців та білорусів, а число великоросів ставлять неймовірно велике: “С намы, мов, бог! Разумейте языцы и покоряйтеся… бо нас он скільки!”. За число усякових інородців в Росії ніколи не сповіщали, бо їх все залічують в “господствующую нацию” — і мордву, і мещеру!” (с. 448). Далі ж Нечуй-Левицький подає свої розрахунки чисельності різних націй у Російській імперії й демонструє очевидні імперські маніпуляції, особливо спрямовані на зменшення числа українців, і висновує: “Це од нас украли та приточили числа до киргизів та татар — та й до себе таки… бо “С нами ж бог!”. На цікаві Нечуєві судження про ставлення “націоналістів на російському грунті” до українських музейних цінностей натрапляємо в листі до Іллі Шрага (с. 500—501).
Трохи інший ракурс українсько-російських відносин постає зі ще одного листа І. Нечуя-Левицького до М. Грушевського, в якому чимало різних розмірковувань на літературні й навкололітературні теми. Особливо цікава та частина листа, де Нечуй пише про П. Куліша й еволюцію його історіософських поглядів, явлену в різних творах, а далі вже логічно висловлює й деякі свої судження про політику Росії: “В Куліша усі герої — це історичні діячі та й годі, правда, часом освітлені його тенденцією, сказати по правді, дуже не правдивою, бо написаною “задніми числами”. Куліш силує Петра Сагайдачного каятись, що він ходив воювати Московське царство. Але чи він не самохіть туди ходив? І він, і Богдан, і козаки ходили туди під загадом Польщі як піддані короля. Певно, Куліш не догледів, що й Москва так само плюндрувала Україну в ті часи, як, приміром, військо Бориса Годунова зруйнувало дорешти Прилуку з храмами в часи Самозванця в 1604 р., а Алексій Михайлович і стрільці руйнували Білу Русь так, що од їх одкинулись православні пани, що були поприставали до їх. А що тепер діють просвічені “союзные войска” в Китаї? Грабують Пекін та палять…” (с. 371).
У листах до різних адресатів І. Нечуй-Левицький пише про українське культурно-духовне “донорство” на користь невдячної Росії, і ці епістолярні розмисли набувають історіософського звучання й антиімперської спрямованості. Показовий тут лист до Ганни Барвінок, у якому Нечуй пише про переклад “Біблії” українською мовою та неможливість його видруку в Росії. “Але трудно сподіватись поспіху в цьому ділі, знаючи, як Україні одплачують… певно, за усю ту послугу, якою колись Україна послужилась для Великої Русі, що до просвітності стосується. Давня Москва брала з України і Симеонів Полоцьких, і Славинецьких, і справщиків святих книг, і співців, і духовні драми-містерії, і книги ще Києво-могилянського часу, а потім увесь ХVІІІ вік брала од нас на єпіскопські кафедри вчених Києво-Могилянської академії, котрі заводили на півночі школи і несли просвітність. За Петра Великого брали од нас і перекладників європейських книг… Ломоносов забрав з Києва книжний науковий язик, над виробкою котрого працювали років з двісті ще од часів Іоанна Вишенського, в котрого на народну українську мову вже був покладений чималий шар наукової мови, виробленої з церковнослов’янського… Цю чужу працю Ломоносов забрав собі готовісіньку…” (с. 411—412). Є тут і подальші цікаві судження в річищі нашої теми.
Із Нечуєвих листів добре видно, що царина мови, навіть ширше — лінгвістичної науки в різних її сегментах, була справжньою рідною стихією класика. Його заслуги в мовознавстві ще треба ґрунтовно осмислювати й переосмислювати. Я ж тут більше заакцентую на тих мовних питаннях, які вкладаються в тему розвідки. Передовсім ідеться про питання історії мови та українсько-російські відносини в цій сфері. Іван Семенович у кількох листах до різних авторів висловлює ті ж чи схожі судження про мову, як у листі до Ганни Барвінок. У листі до М. Грушевського навіть уживає термін “києво-ломоносовська мова”, вкотре підкреслюючи “запозичувальні” заслуги російського вченого. В іншому листі до того ж адресата Нечуй навіть дещо розширює тему міжмовних взаємин: “Не можу не зауважити тільки про одну річ: наше дворянство (само по собі, вище) так швидко одкаснулось од народної мови з дуже простої причини: передніше, як воно обрусіло в мові, великоруська література (Кантемір, Ломоносов, Сумароков, Державін) сама тоді омалорусилась. Бо Ломоносов цілком присвоїв собі мову київських вчених і письменників, схопивши з неї верхній етаж, вироблений із церковної та старонародної київської мови, і одкинувши нижній етаж — українсько-народний. Ці великоруські письменники пішли на Україну, сливе як свої по мові: їх розуміли. А потім згодом, як Фонвізін та Пушкін підставили до неї нижчий етаж великоруський, народний, то й це вже пішло на Україну протоптаною стежкою, окрім, само по собі, шкільного шляху урядового, бо ще ж Єкатерина ІІ звеліла…, щоб в Київській колегії професори викладали північною мовою” (с. 355). Іван Нечуй-Левицький вибудував контур і показав механізми імперської мовної експансії щодо України з боку Московщини, експансії, яка підсилювалася різними заборонними засобами стосовно української мови, особливо засобами цензурування.
Про взаємини Нечуя-Левицького з цензурою написано немало, тому лише зауважу, що ця проблема в листах письменника відбита широко. Треба тільки наголосити, що Іван Семенович, мовлячи про цензурні рогатки, майже завжди підкреслював їхню суто антиукраїнську спрямованість (“Цензура дуже строга до наших книжок” — с. 307).
Нарешті, ще зауважу на виступах І. Нечуя-Левицького за повноцінний розвиток українського художнього письменства, на відстоюванні прав писати твори найрізноманітнішої тематики, а не замикатись лише на зображенні селянського побуту, як на тому наполягали й радили передовсім великоруські критики, той же В. Бєлінський (с. 301—302). “Я згоджуюсь з вами, — писав Нечуй М. Коцюбинському, — що українським письменникам не можна обмежуватись обписуванням одного селянського життя…” (с. 400).
Отже, епістолярна спадщина Івана Нечуя-Левицького додає немало посутніх штрихів до постаті класика як послідовного і принципового борця проти всяких імперських проявів, борця за повносилий розвиток тисячолітньої України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment