Ми і наше горе

voytenkoПеремога Росії в Першій світовій війні здавалася багатьом українцям передумовою остаточного розгрому національного руху й закріпленням народу на правах етнографічної маси, об’єкта для обрусіння. Доводилося покладати надії на поразку північносхідного монстра — так, як на це покладали надії і російські большевики. Такий збіг інтересів (не вигаданий кимось для себе, а зумовлений об’єктивним плином історії) в подальшому приніс багато горя Вкраїні. Візантійськоординський “комунізм” віддзеркалював споконвічну бездемократичність нещасної Росії, водночас щедро оздобленої блискучими досягненнями імперської культури в літературі та мистецтві (подібно до рабовласницької Римської імперії). На цьому тлі пасивне обрусіння й активне яничарство загрожували культурі й самому існуванню українців. Сталін і його московські та київські холуї поновили імперську парадигму в СРСР, підсиливши її системною політикою етнічного канібалізму українців. Водночас вірні режиму хохли вільно посідали найвищі посади і до 1917 року, і після нього. Рим, назагал, не давав ходу чужинцям, натомість Османська імперія відкривала широкі горизонти військовим і цивільним яничарам.

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

Свобода — це стан розуму.
Махатма Ганді

1.
В Австрії на початку минулого століття склався з українських емігрантів із Наддніпрянщини “Союз Визволення України”, який поставив собі за мету використати війну, щоб добитися заснування самостійної української держави. Союз визнали Австрія і Німеччина (а згодом Туреччина й Болгарія) за воюючу сторону і дипломатичне представництво майбутньої України.
Активісти СВУ звернули увагу також на полонених земляків: розпочали роботу, щоб просвітити їх, зробити письменними, навчити ремесла, а головне — зробити свідомими українцями, відкривши очі на те, хто вони, чиї сини. Це була величезна праця, щоб полонені принесли додому не лише знання, а й національну свідомість. Емігрантигаличани дали для цієї справи досвідчених учителів та інструкторів. Австрія й Німеччина дозволили українцям особливі табори, де є школи, курси, майстерні, церкви, театри, бібліотеки, клуби, газети і т. ін. Про безкорисливість такої ідилії не говоритимемо: західні країни мали свій інтерес (послаблення Росії), який збігався з прагненнями тієї частки українського люду, що обстоювала створення самостійної держави. Українські емігранти після початку Першої світової війни зробили спроби організації національних легіонів; молодь із захопленням вписувалася до “Українських Січових Стрільців”, але австрійський уряд ставився до цього стримано і дозволив формування всього двохтрьох батальйонів. Водночас пам’ятаймо, що зав’язалася у Відні група українських “соціалістівреволюціонерів”, яка стояла на послугах австрійського генерального штабу і своїми безвідповідальними вчинками могла наробити багато лиха. Щось подібне в розкладі планів і сил бачимо й після початку Другої світової війни. Гітлер був тоталітарним двійником Сталіна, що надавало кожному рухові борців за Україну ознак прогулянки по мінному полю.

2.
Улітку 1916 р. на Подолі (на Контрактовій площі) розташувався цілий табір галицьких біженців — видовище, схоже на невольницький ринок у середньовічній Кафі. А вже в половині березня 1917 р. в Києві відбулася грандіозна українська маніфестація, в якій узяло участь до 100 тис. осіб. Більшовицька революція в Росії сповнила надією українські серця. Маршрут демонстрації — від університету по Володимирській, Фундуклеївській і Хрещатику до міської Думи на теперішньому Майдані Незалежності. Попереду колони два прапори: перший жовтоблакитний, другий — із портретом Шевченка (чи не так ми ходили наприкінці 2004го і на початку 2005го?). Біля Думи М. С. Грушевський дав знак, що хоче говорити. Він закликав усіх присягнути під прапорами, що, почавши боротьбу, ми не складемо зброї. Як це сталося, що навесні і влітку Центральна Рада гордо проголошувала, що спирається на “мільйон багнетів”, а вже в грудні нікому було її боронити? Орієнтовані на наївний пацифізм і “братифікацію” з російськими революціонерами, очільники Ради фактично не цікавилися військовими справами. Етнічний поляк, а душею патріотукраїнець Вацлав (В’ячеслав) Липинський організував у Полтаві кавалерійський підрозділ, проте Київ від нього відмовився. Самородний стратег С. Петлюра запровадив формування військових загонів за отаманським принципом: горластим випадковим людям видавалися повноваження й гроші, а вони набирали собі “полки”, безпорадність яких невдовзі стала очевидною. Коли довкола хаотична мішанка ідейних ворогів і воєнізованих бандитів, без армії немає влади; під Крути посилають ненавчених хлопчаків, та й у столиці кепсько. “Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять, — пише М. Булгаков у романі “Біла гвардія”. — Трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне, и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов. И в этих же городишках украинские семинаристы, ставшие прапорщиками, штабскапитаны с украинскими фамилиями… все говорят на украинском языке, все любят Украину (волшебную, воображаемую, без панов, без офицеровмоскалей), и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции”. Не бувши прихильником незалежної України, М. Булгаков чесно пише про те, що бачив — є місто, а в ньому варта (поліція), і міністерства, і газети, а що таке справжня Україна, “которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, не знал никто. Не знали, — смешно сказать — о деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от Города”.
Не всі знають, що хрещеним батьком, а далі старшим колегою і, зрештою, другом Булгакова був викладач Київської духовної академії, професор по кафедрі словесності Н. І. Петров — пристрасний симпатик української літератури, відомий український літературознавець. А влітку 1937го (!) уже хворий, але ще не зламаний Булгаков “купил на Арбате украинский словарь” (про що записала у щоденнику дружина письменника). Ще раз цитую “Білу гвардію”: “… доходили смутные вести из областей, которые носят название — деревня, о том, что немцы грабят мужиков и карают их, расстреливая из пулемётов, под шелковыми абажурами в гостиных слышно было бормотание: “Так им и надо! Немцы им покажут!” Тут немцы, а за далёким кордоном, где сизые леса, большевики. Были слухи, что справиться с гетманской и немецкой опасностью могут только большевики, но у большевиков своя напасть: жиды и комиссары. Вот головушка горькая у украинских мужиков!”
Отже, військо як інструмент влади, село і селяни як підмурок держави жили (виживали чи не виживали) самі, покинуті напризволяще. Безвладна влада не має перспектив попри формальні атрибути державності. Большевики, сказати б, “легко, але твердо” пообіцяли селянам землю — негайно! І перемогли, щоб невдовзі забрати останнє зерно і чорноземи разом із мільйонами життів. Професорський соціалізм не витримав конкуренції з бандитським. Лише організаційною імпотенцією Києва можна пояснити, що велика селянська армія Махна то просто грабувала, то розподіляла награбоване в стилі Робін Гуда, то воювала проти большевиків, то ганяла тачанки, бувши на їхньому боці. Користуючись модерною термінологією, можна сказати, що “проект Україна” завжди потребував, але ніколи не мав справного менеджменту. Ось що пише пріснопам’ятний Остап Вишня у гуморесці “Державний муж”: “Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, а з св. Софії до “Просвіти”, а з “Просвіти” на мітинги, з мітингів на збори, зі зборів у ЦР, з ЦР на з’їзд, із з’їзду на конференцію, а з конференції в ЦР. До того було ніколи, що просто страх”.
Організаційний крах перспектив, породжених “помаранчевою революцією”, — одна з найболісніших утрат. І невідомо, чи можна надолужити втрачене, бо, живучи в зоні політичної гравітації Росії, завжди мали й матимемо охочих “прогнутися”. Коли Президент (занадто) демонстративно уникає перемовин із північносхідними лідерами, а Прем’єрміністр їх прагне, бувши готовим “все” пообіцяти і, скидається, навіть “усе” віддати за підтримку на виборах, то це не політика, а “рейвах” (як кажуть мої єврейські друзі, трохи пам’ятаючи батьківський ідиш).

3.
У контексті сьогоднішніх переговорів і з Москвою, і з Брюсселем варто озирнутися на спробу Центральної Ради домовитися з Москвою про мир (і все інше, що його супроводжує).
Офіційне відкриття переговорів відбулося 23 травня. Факт історичної ваги: після 250 років підлеглості Україна готувалася укласти мир із недавнім гнобителем. Церемонія відкриття була обставлена просто. У будинку Центральної Ради поставили два столи. За одним українська, за іншим — російська делегації. Серед большевицьких експертів було чимало колишніх урядовців ще царського часу. Та найбільше чудним було те, що Москву репрезентували румунський болгарин Раковський і українець Мануїльський; якраз цих людей прислав московський уряд, щоб підкреслити свою “інтернаціональність”. Перше засідання було коротким: у повноваженнях російських делегатів (підписаних Леніним) не значилися конкретні доручення. Було сказано “для ведения переговоров с Украинской Державой о заключении договора”. Довелося чекати, поки з Москви пришлють інші папери.
Для розміщення большевицької делегації призначили готель “Марсель” (другого, коли не третього сорту, такий, де звичайно знаходять собі притулок веселі дівчата та їхні кавалери). Через те один із членів делегації в листі до Москви, копію якого мала наша розвідка, назвав це приміщення словом бардак, не беручи його в лапки і вбачаючи в призначенні для большевицьких дипломатів такого готелю якусь навмисну наругу. Але знайти в тодішньому переповненому Києві 30—40 вільних кімнат було важко.
Коли наші спецслужби знаходили сліди большевицької агітації членами переговорної місії, “державна варта” буквально не давала їм спочинку: в готелі робили обшуки, агітаторів хапали на місці події. Сипалися скарги, в МЗС обов’язково виникав Мануїльський, доводилося перепрошувати (а завтра все починалося спочатку).
Тим часом на переговорах тривали суперечки і з формальних, і з принципових питань. Нарешті 12 червня підписали попередню угоду, в шести пунктах якої йшлося про припинення з обох сторін бойових дій; про дозвіл громадянам обох держав вільно повертатися на батьківщину; про організацію на основах взаємності консульств ув обох державах; про повернення в Україну залізничного рухомого складу, захопленого Росією під час війни; про обмін полоненими та інше. Цей попередній договір мав бути дійсний до остаточного укладення справжнього миру (і став, власне, єдиним успіхом переговірників).
Почалися безперервні суперечки стосовно українськоросійського кордону. Хоч обидві делегації погодилися, що при його визначенні основою має служити етнографічний принцип, большевицькі делегати раз у раз виставляли вимоги плебісциту, висували питання про Крим, про Дон, претендували на частини Харківщини й Катеринославщини. Раковський хвалився, що має сотні сільських “приговорів” (резолюцій із прифронтових місцевостей) про бажання залишитися під Росією. Одного разу похвалився навіть листом із села Баламутівки на Київщині, де селяни заявили, що хочуть належати до “Расєї”, бо український уряд повідбирав у них сало та інше майно. У відповідь на це наша делегація заявляла, що український уряд поінформований, якими способами складаються постанови на прифронтовій смузі, де стоять червоноармійські частини. З іншого боку, до Києва щодня приїздили делегації з Курщини й Вороніжчини, з місцевостей, де живе мішане населення, і благали залишити їх під Україною. Повіти Путивльський, Рильський, Суджанський з Курщини просилися до України, мотивуючи присутністю на своїй території численного українського населення, а путивльці посилалися на історичні права: в Путивльському повіті гетьман Мазепа мав великі маєтності. Тим часом большевицька артилерія без усякого приводу бомбардувала наше місто НовгородСіверський, що лежало близько демаркаційної лінії. 7 жовтня переговори перервали на неозначений час.
Що зумовило тактику Москви на затягування та зрив перемовин? Теоретики з Центральної Ради міркували про вплив подій, пов’язаних із війною в Європі (ліквідація балканського фронту, фактична поразка Німеччини на Заході). Це, зрозуміло, вагомі чинники, проте пошуки миру з Росією (задовго до їхнього припинення) стали фарсом з інших — внутрішніх українських причин. У той час, коли одні українці вели переговори з Москвою, інші мали з большевицькою делегацією свої потаємні конференції. Раковський і Мануїльський зі свого готелюборделю в сутінках чимчикували на гостини до заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який мешкав у будинку Державного Банку. Домовлялися про легалізацію в Україні власної комуністичної партії (зрозуміло, з перспективою збольшевичення), за що Москва допоможе в державному будівництві та свято шануватиме нашу суверенність (хаха). За цими торгами стояв т. зв. Національний Союз, до якого був близький В. Винниченко, модерний письменник і затруєний лівизною політик. Згодом приїхав з еміграції до СРСР, щоб обійняти високу державну посаду. Таку йому не дали, і тов. В. Винниченко повернувся до Франції.
Усе це сумно до сказу, тож на хвильку повернемося до Остапа Вишні (Губенка), щоб поцінувати “Дещо з українства”.
“Для щирих українців: Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, й урятував сім пар чистеньких українців; одну вишневу кісточку, з якої пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав цілу породу щироукраїнських Рябків; кілька мотків заполочі для вишиванок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву й ноти до “Гиля, гиля, сірі гуси…”
“Для русотяпів: Що таке Україна? Україною зветься “искони русская земля — Малая Русь, где все обильем дышит…” Головна річка на Україні — Дніпро, що зветься ще “Русской славы колыбель”.
За такі жарти гуморист поїхав туди, куди засилали всіх, хто мав голову і серце. Щоправда, О. Вишня поїхав набагато раніше за інших, тож устиг повернутися живим (і далі був змушений жартувати обачніше).
Прикро, що не маємо й досі визнаного модерним світом місця на цивілізаційному глобусі. Проте не викликає шани кожний, хто — закопиливши губу — розглядається увсебіч і цідить: “А чому це ніхто не зробив мені п’яте й десяте? Хочу державу, хочу культуру. Зробите — полюблю”. І це ще не найгірші, бо найгірші тим менше любитимуть нас, чим більше насправді зробимо. “Борітеся — поборете!” — і ніяк інакше, але боротися мусимо не лише з “ними”, а й із собою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment