Між двох майданів

rereСергій ЦУШКО,
письменник,
м. Київ

Сталося. Терпіння не безмежне. Після 2004 року з його драматизмом, пробудженням частини суспільства і спалахом надій, після млявості, розбрату й зрад помаранчевих очільників, після нахрапу “братків”, які захопили владу, та наростання песимістичних настроїв у суспільстві — СТАЛОСЯ. Нині в Україні стрімко наростає хвиля протестів, і ми стоїмо на порозі нового Майдану.
Однак Майдан—2013 у жодному разі не має повторити помилки 2004 року. До них належать: постійна “ротація” на сцені купки політиків та кількох музичних гуртів і “тусівка” безголосого народустатиста перед ними. Поперше, не всі політики знають реалії життя або ж, знаючи їх, наважаться з тих чи тих міркувань гостро порушити певні питання. Подруге, гурти або збиваються на декларативну й частогусто набридлу публіцистику, або банально “розігрівають” натовп шлягерами, створюють атмосферу такого собі флешмобу й оманливе відчуття святковості замість налаштування на спротив, серйозну боротьбу. Фальшиво звучать також гасла й загравання з громадою особи, яка веде дійство. Мікрофон має бути доступний і майдану — там знайдуться розумні думки, слушні підказки, хоча, звичайно, є і ризик провокацій та самопіару. 2004го ми надто довірливо слухали запальні й не завжди конкретні промови й слухняно за командою, попіонерськи скандували гарні слогани. І в той же час не запитали помаранчевих лідерів, що конкретно вони збираються робити, не змусили їх поклястися перед Майданом не зраджувати народ.
Принцип проведення Майдану в одному місці нині має бути замінено на одночасні акції в якомога ширшому географічному вимірі. Завадити збиратися людям там, де вони живуть, одночасно в багатьох населених пунктах, набагато важче — не вистачить ніякої міліції, “Беркута” тощо. Не треба везти тисячі людей до столиці, долаючи кордони на дорогах, вирішувати проблеми з поселенням, харчуванням, періодичною зміною мітингувальників. Це хай влада думає, як дати можливість відпочивати своїм церберам. Не пригадую, де почув чи прочитав сказане високим міліцейським чином: “Якщо на вулиці вийдуть 200 осіб, ми зметемо їх не замислюючись. Якщо у протестній акції візьмуть участь 2000, ми вступимо з ними в переговори. А якщо збереться 200 000, перейдемо на їхній бік”. Єдиний реальний аргумент нині — масовість. Скажімо, тримільйонний Київ може зібрати багатотисячний майдан без підживлення з регіонів. Однак існує нерадісна перспектива низької активності громадян. Але зрештою ми самі повинні дбати про своє майбутнє. Найперше це стосується молоді, коли йдеться про вибори, про громадянську позицію. Тож потрібна активна роз’яснювальна робота, мобілізація всіх структур опозиції — інакше назавжди поховаємо мрію стати цивілізованою європейською країною. Якщо не станемо нині на захист європейської перспективи — значить, ми до неї не доросли, не заслуговуємо гідного життя.
Ще одне — не менш болюче. Споглядаючи баталії (голосні чи підкилимні) всередині того строкатого утворення, яке чомусь називають одним, спільним означенням — “опозиція”, мимоволі запитуєш себе: хто ви, панове, — політикиаматори? зграйка гетьманчуків? “технологічні” клониутворення владних структур та спецслужб? Якщо перше, то яке маєте право нефахово експериментувати, ставлячи на карту долю цілої країни, великого народу, адже постійно й безнадійно програєте всі ключові бої владі — цинічній, однак вправній у своєму мерзенному ремеслі? Якщо друге, то чим ви кращі тих, з ким змагаєтеся за ласі шматки, спритно вихоплюючи їх з доступного вам можновладного столу та вириваючи одне в одного, — і слави у свого народу не набудете повік? А якщо третє — бути вам вічними лакеями на службі чи то вітчизняних бандюків, чи чужоземних хазяїв зі ставкою тридцять грошів, лакеям будуть і ваші діти й онуки. Різко? Образливо? Тоді для спростування цих різких слів змобілізуйтеся, згуртуйтеся, вийдіть до народу з відкритими серцями й зрозумілими ідеями та намірами!
Майдан—2004 міг стати доленосним в історії нашого народу. Не став, навпаки — суттєво підкосив суспільну потугу, зменшив кількість оптимістів і взагалі небайдужих. Майдан—2013 — це ще один шанс (дасть Бог — не останній) щось змінити. Але змінювати — й змінюватися самі — мають УСІ. Крім пенсіонерів, на вулиці мають вийти молоді, місто й село, мають переступити поріг особистого самозбереження службовці, подумати про майбутнє не лише своє, а й країни — правоохоронці. На мій погляд, вибір у нас простий: вільне правове суспільство чи Зона. І це мають зрозуміти Захід і Схід, прихильники різних партій і систем. І вибирати треба невідкладно.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment