Багатолітньою працею цей художник сформував свій оригінальний творчий стиль, який вирізняє його серед колег-митців не лише тому, що він знайшов власну техніку письма на полотні. Його творам притаманні романтичний пафос, дивовижна виразність, глибока українська натхненна емоційність і правда життя. Це стало вагомим результатом справді новаторських, формально-пластичних, образно-змістовних знахідок у сучасному станковому живописі. Звідси його витончена поетика і пластика в осягненні національної специфіки, цілісність і вагомість наповнених внутрішнім драматизмом образів.
Після першої нашої зустрічі на виставці художник запросив мене у свою робітню, де ми згадували не лише малу батьківщину, а й говорили про його творчість.
— Зазвичай хлопці з села стають трактористами, шоферами, зоотехніками, а тут — художник. Як до цього поставилися односельці?
— Мене з третього класу звали художником. Чогось насмішкуватого від односельців не чув. Поза очі, може, хтось і говорив, але я того не чув і не хотів знати. Тоді не ті часи були. То зараз люди очерствіли душею і ворогують між собою. Бо зробила їх такими несправедливість — бідні та багаті, напевно, завжди будуть у стані взаємного протистояння.
— Батьки підтримали Вас із вибором Вашого життєвого шляху?
— Батьки завжди підтримували мене в бажанні стати художником. Хоча тоді жодної можливості віддати мене на навчання не було. Возила мене мама малим у Кривий Ріг до тітки Юлі, щоб та допомогла вивчитися на художника. Та нічого з того тоді не вийшло. Мені навіть було образливо, що моя хрещена не захотіла мені допомогти, але коли став старший, зрозумів, як мало від неї залежало. Тоді й пробачив.
Батьки робили все, що могли. Батько мій простий механізатор, працював у радгоспі. Мама чверть віку передова ланкова в колгоспі, мала норму 3 га буряків і 3 га кукурудзи. Із мамою і ми ходили рвати ті кляті буряки. Всього нас, дітей, у мами п’ятеро.
Пам’ятаю, коли вона згадувала свою маму, то завжди підкреслювала, що я вдався в Орловських. Це прізвище моєї бабусі Теклі. Їхня родина була майстровита, жила в Кучманівці, її шанували односельці. Я не застав бабусю живою, вона померла під час третього голодомору, 1947-го.
Нині мамі виповнилося 95. Вона живе зі старшим сином Петром, але на літо брат забирає маму в Зелену, щоб вона пожила у своїй хаті, подихала свіжим повітрям, настояним цвітом старої яблуні. Це її батько, а мій дід Броніслав Степанович Кобилянський посадив ті дерева ще до війни. Хоча скільки вони мали клопоту за ті яблуні і груші через податки. Проте не зрубали, а вберегли їх для нас, дітей.
— Напевно, Ви не одразу стали тим Франчуком, якого ми тепер знаємо. Маєте свій секрет успіху?
— У нашій професії тільки повна віддача дає шанс на успіх. Мені допомагає віра в Бога, віра в Україну. Нею живу і для своєї української землі працюю. Ось і весь секрет!
— Одна з провідних тем Вашої творчості — Голодомор. Чому?
— Я, слава Богу, не відчув подиху голодної смерті, а ось моїм старшим братам довелося зазнати смаку мерзлої колгоспної картоплі, яку вони видовбували в полі, аби вижити. Щоб писати картини, треба пропустити через себе ті події, відчути їх. Про голодомор мені розповіла мама. Я з дитинства знав про цю страшну трагедію, яка не минула жодної людини і в нашому селі. Згадує мама: “Наша родина вижила завдяки добрій душі вчительки. Мій батько у неї підробляв, це вона дала йому висівки і то просила не варити, а розмочувати у воді і так їсти, щоб нічим не викликати підозри у сільських активістів-душогубів. Із молодої зеленої пшениці, яку батько невідомо як діставав, запарювали клейку масу і так рятувалися”. Від цих спогадів у мене перехопило дух, я не міг слова сказати. Мати сиділа тихо, а з очей капали сльози. Про це треба кричати на весь світ. Багато хто намагається творити на цю тему, але не всі витримують. Не можуть, бо нестерпно важко психологічно.
Свій цикл “Розгойдані дзвони пам’яті”, присвячений світлій пам’яті жертв голодоморів 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років, я створив, щоб люди пам’ятали. Бо той, хто пам’ятає, житиме у завтрашньому дні.
72 твори я подарував Національному музею меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні. До 80-ліття голодомору-геноциду в Україні 1932—1933 рр. 9 листопада 2013 р. в Музеї літератури відкрилася моя виставка “Розгойдані дзвони пам’яті”. 22-го — у Полтаві до 80-ліття також відкрито виставку моїх творів із цього циклу. А наступного, 2014-го, планую у країнах Європи виставити мої картини з цього ж циклу.
— Що побажаєте молоді?
— Пам’ятати і шанувати своє, рідне: землю, на якій народився, мову й історію нашого народу. Треба мати людську гідність. Довго і серйозно вчитися життя, і головне — знайти себе у цьому світі. Не піддаватися чужинецьким впливам, бо кожна людина — особистість неповторна, зі своїм баченням, талантом та безмежним всесвітом. І ми, українці, маємо таке ж право бути самодостатніми і щасливими, як і решта європейських народів.
Спілкувалася
Олена МАЧУЛЬСЬКА,
студентка Університету “Україна”
