Богдан ВИХАНСЬКИЙ,
просвітянин, учитель-пенсіонер
Згадуючи нашу невтішну минувшину, Улас Самчук із болем писав: “Наше рустикальне минуле не сприяло бурхливому розвитку наших інтелектів, наші таланти з натугою пробивалися крізь нашарування історично задавненої стагнації. Тому між нами не було “дерзких” індивідуальностей, категоричних характерів, динамічних воль. Матеріальна нужда, що походить з браку нашої ініціативи, буденність, брак фантазії і навіть темпераменту, зводили все до півтонів, півчеснот, півзасобів”. Що ж, це справді так. Та все ж були яскраві постаті, неординарні особистості. Таким був мій земляк, народний учитель і фанатик просвітянства — Іван Януш, про якого ще 1938 року в журналі “Шлях навчаня і виховання” письменник і громадський діяч Іван Филипчак сказав: “Щирими робітниками на ниві народної освіти в Самбірщині були: Степан Сілецький, управитель школи в Лютовиськах та Іван Януш в Білинці … котрі заслужилися як знамениті організатори народніх інституцій по наших селах: читалень “Просвіти”, шпіхлірів, кас Райффайзена, молочарень тощо, і ті зробили для народу найбільше! Вони (йдеться про випускників Самбірської учительської семінарії — Б. В.) не шукали щастя і карієри для себе, але працювали для щастя народу, двигаючи його на вищий рівень культури. Вони — правдиві вчителі народу, сповнили цей обов’язок, до чого, властиво, були покликані, віддали краєві і народові сторицею ці видатки, які край і народ у виді державних стипендій, що їх у семінаріях побирали, — ложив на їх образування”.
Народився Іван Януш 1883 року в селі Білинка, походив із багатодітної родини, де було 7 дітей: Михайло, Осип, Іван, Омелян, Розалія, Марія і Ганна. Батько Дмитро, не маючи великої господарки, та будучи добрим шевцем, зумів дати освіту трьом синам — Осип став агрономом, Іван — учителем, Омелян — аптекарем, Михайло, як найстарший, успадкував господарку. Допоміг йому в цьому і син Осип, який закінчив рільничу школу в Беньковій Вишні, викупив маєток у селі Сутківці на Мостищині, ставши незабаром одним із небагатьох землевласників-українців. Іван теж закінчив рільничу школу, але зрозумів, що це не його покликання, тож у 1900—1903 рр. навчався ще в Самбірській учительській семінарії, де панував український дух, де приміром, професор математики Петро Будзінський, серйозно захворівши, заповів усі заощадження (66 тисяч австрійських крон) на потреби Товариства “Просвіта”, тож Іван ще в альма-матер поклявся і собі якомога більше прислужитися народу.
Ще студентом 1903 року він засновує у рідному селі читальню “Просвіти”, і всі шість літ, коли працює за призначенням у селі Боневичі й місті Добромилі, опікується нею. Допомогу дістав від місцевого священика о. Петра Саса-Погорецького, який 1907 року створив всегалицьке “Товариство руської шляхти” з центром у Самборі, яке діяло до початку І Світової війни. Іван, перебуваючи у Добромилі, закохується у випускницю семінарії зі Львова Ольгу Дельош (де Льош), яка теж готова служити народові. 1909 року в Білинці відкрили двокласну школу, а вчителька, яка там працювала, вийшла заміж і виїхала з села. Молоде подружжя оселяється у школі — старенькій хатині під стріхою. У селі бракує землі, та повно горілки (працює панський бровар), багацько дерев’яних знарядь праці й чимало лихварів, а читальня “Просвіти”, якби не о. Погорецький, давно перестала б існувати.
Народний учитель береться до роботи. Щоб згуртувати навколо себе селян, почав дбати про піднесення на вищий рівень методів їхнього господарювання, отож заснував у провідному селі Лука, де був уряд, податковий і повітовий суд, повітову філію товариства “Сільський Господар”, а з допомогою побратимів-учителів — осередки у 16 навколишніх селах. Чільні діячі товариства стали приїжджати сюди із Самбора і навіть зі Львова, організовувати навчання голів осередків, пропагувати мінеральні добрива, сучасну агротехніку, нові знаряддя праці (тоді дивиною був навіть плужок для підгортання картоплі, тож Централя “Просвіти” висилала його безплатно тим читальням, де найкраще була поставлена праця). Іван на чимало літ став головою філії.
Щоб застрахувати селян від непоправної шкоди у випадку пожежі, а це траплялося аж надто часто (будівлі були під соломою), разом із о. Погорецьким та найбільш ініціативними селянами — Дмитром Безгацьким (беззмінним касиром, його онука, а тепер і правнука директорує у місцевій школі) і Іваном Наконечним засновує в селі кооперативну “Касу Стефчика”, яка стала обслуговувати селян шести найближчих сіл. Діяла вона понад 25 років. І стала таким звичним явищем, що селяни, приміром, із найближчого села Сокирчиці відважувалися підпалювати свою стареньку хатину самі (винісши наперед усе цінне з неї), бо за страховку можна було звести сучасніше житло. Доводилося покривати таке зухвальство, учитель добре знав, що це робиться не з добра.
Водночас розпочато будівництво нової школи, яка через два роки (1913 р.) постала в центрі села. Її подвір’я (в школі і далі жило подружжя Янушів) стало зразком для всіх мешканців села, а може, й околиці: і розкішними квітниками, і живоплотом, і зразковим садом, і чималенькою пасікою. Після побудови типової восьмирічки 1970 року в цьому приміщенні розмістили бібліотеку, яка діє досі.
Разом із о. Погорецьким у Луці відкрили філію товариства “Рідна Школа” імені Бориса Грінченка, якій судилося здійснити небачене, можливо, і у всій Галичині освітнє диво: відкрити 1919 року сільську приватну з класичним ухилом гімназію, яка діяла упродовж чотирьох навчальних років (викладали в ній фахівці, що втекли від більшовиків зі Східної України). На установчих зборах філії 12 травня 1913 року Головою Управи обрали Івана Януша, заступником Осипа Гординського, управителя школи в Татарах, секретарем Ольгу Капко, учительку з Майнич, скарбником — о. Йосифа Левицького з Татар, бібліотекарем Михайла Скорика, директора школи з Луки (дідуся нинішнього славного композитора Мирослава Скорика).
Увесь тягар просвітянської роботи у селі Іван Януш узяв на свої плечі. І репетиції хору (він чудово грав на скрипці), і просвітянські свята, і відчити, і навіть буденна чорнова робота не обходилася без нього. Читальня вела різноманітну кооперативну діяльність, отож у селі створили кооператив “Єдність”, який вирвав із єврейських рук торгівлю споживчими товарами. Та щоб оцінити розмах зусиль цієї небуденної особистості з оновлення села, слід глянути на ще один проект, який йому вдалося здійснити. Треба було засипати величезне багновище, яке хтозна-коли утворилося в самому центрі села, неподалік від школи, для чого необхідно було перевезти дуже багато землі. За допомогою брата Осипа йому вдалося роздобути і доставити в село вагонетку зі шматком вузькоколійки. Землю набирали з берега річки, що дозволило і багновище зарити, і перед самим мостом утворити став. Вагонетка, за орієнтовними підрахунками, перевезла понад 40 тисяч фір землі. Працювало все село. На місці багновища утворився розкішний город, на якому Іван Януш зробив шкілку плодових дерев, які сам щепив, а вже окультурені саджанці забирали селяни для своїх садків.
У міжвоєнні (польські) часи діяльність Івана Януша поширилася на весь Самбірський повіт. З’єднавши свої зусилля з такими ж, як він, — Степаном Сілецьким, Іваном Филипчаком та іншими, він усього себе віддає громадській роботі. Насамперед рятують українське вчительство, якому польські власті, боячись проукраїнської діяльності, зовсім не дають місць праці (в кращому разі — у центральній Польщі). У Львові їхні інтереси захищало товариство “Взаїмна Поміч Українського Вчительства”, філіал його Іван Януш із друзями утворили в Самборі, а при ньому касу “Всеощадний Учитель”, з фондів якої, утворених із внесків членів товариства, надавали допомогу безробітним, удовам і їхнім сім’ям тощо. Головою Надзірної Ради цієї каси став Іван Януш.
Для всіх, хто потребував сякої-такої копійчини, друзі з ініціативи професора семінарії Івана Филипчака створили філіал Львівського товариства “Шовк”. Члени товариства пропагували годівлю шовковиків, гусені, яка під зиму згортається в кокони, з яких і виготовляється натуральний шовк. Рух цей на Самбірщині розгорнувся, як ніде: активні просвітяни, вчителі, сільські писарі, дяки і просто селяни почали масово насаджувати в садках шовковичні деревця, облаштовували закриті стелажі, на яких ота гусінь поїдала принесене їй листя. Займалася цим і сім’я Івана Януша, про що часто згадує дочка Ірина, вчителька-пенсіонерка, якій нині під дев’яносто (тоді була маленькою дівчинкою). Готові кокони приймав філіал у Самборі, здавав у Львів, звідки привозив гроші усім, хто цим займався. У товаристві “Шовк” Іван Януш теж був головою Надзірної Ради. Він відкрив селянам принадне майбутнє, у якому вони не животітимуть, а нормально господарюватимуть. Причому на своїй землі. Іван Януш приятелював із місцевим землевласником графом Комаровським, який іноді приїжджав у Білинці, де в нього був фільварок. Той заїжджав до управителя школи, щоб пограти в шахи. Дітей не мав. Отож погодився на просьбу приятеля розпродати селянам землю отого фільварку. Навіть на те, що селяни заплатять лише завдаток, а землею користуватимуться відразу, отож із доходу і сплачуватимуть вартість купленої землі. Зробити ж це було не так просто: довелось Іванові Янушу взяти позику в банку, укласти договір із землевпорядною організацією про розподіл землі, утримувати в себе інженера, який це робитиме тощо. Та все зумів зробити цей небуденний чоловік — і в селян, що постійно бідували, з’явилась, здавалось, на віки-вічні, ЗЕМЛЯ! Скористався з того і мій батько, бо поля Білинки і наших Дублян межують, отож придбав два величенькі загони орної землі і шмат сінокосу.
Вінцем діянь Народного Вчителя на благо свого села по праву вважається Народний Дім, який він спорудив у середині 1930-х років. Підготовча робота тривала не один рік: слід було назбирати кошти, переважно своїми силами. Оскільки основну площу отримає читальня “Просвіти”, її вклад мусить бути найзначніший: побільше концертів (тут допоможе й рідна дочка, у якої пречудовий голос), вистав (посприяють найзавзятіші аматори сцени — Богдан Задорожний, Осип Лебіщак, Осип Лівач), щось дасть кооператив “Єдність”, “Каса Стефчика”, Централя “Просвіти”, брат Осип, граф Комаровський. До речі, дахівку за дешевшою ціною відпустив кооператив “Будучність” із Корналович, все окуття зробив коваль Дмитро Безгацький. Розпочато будівництво 1935 року, а вже влітку 1936-го відбулося урочисте відкриття, на яке прибули побратими з Самбора, делегації з сусідніх сіл. Старенькому о. Погорецькому допомагали о. Ю. Гошка з Гордині,
Я. Кузич з Корналович, М. Сенів з Луки на чолі з деканом А. Бардахівським із Татар.
У центральній частині будівлі містилася читальня, вона мала просторий зал зі сценою і гримерною та дві кімнатки на мансарді, де розміщувалася бібліотека. Східну частину Народного Дому зайняла “Каса Стефчика”, західну — крамниця зі складом, ще одну кімнату і коридорчик — молочарня. Будівля з дерева була оштукатурена, побілена в кремовий колір, мала балкон, огороджена штахетним парканом, на подвір’ї газони. Дім став окрасою села. Попри всі перипетії з існуванням “Просвіти”, читальня в Білинці працювала до самого приходу більшовиків 1939 року. Подвижниками виявили себе у той час Осип та Володимир Пришляки, брати-музиканти з Самбора, які упродовж двох літ невтомно працювали з хорами читалень.
Більшовики заборонили діяльність усіх організацій і товариств, у Народному Домі поселили частину солдатів 188-го полку 278-ї гірсько-стрілецької дивізії, який дислоковано в панських маєтках сіл Корналовичі та Новошичі Дублінського району. Боліла душа Івана Януша, коли бачив, як знущаються над його дітищем: вікна вибиті, замість шиб фанера, внутрішні двері повиривані “з м’ясом”, меблі потрощені, штукатурка осипається. У школу час від часу навідуються уповноважені, повчають літніх людей, як дітлахів. Навесні 1940-го непоправний удар: пропав син Роман (на той час учився у Дрогобицькому учительському інституті), на всі запити — відповідь одна: забрали в армію, та звідти ні слуху, ні духу. На Великдень 1941 року пішов учитель до церкви, де прилюдно висповідався і причастився. Треба було бачити, як лютилися головний енкаведист Коваленко та завідувач наросвіти Живков! Відразу ж обох із дружиною звільнили з посад і вигнали зі шкільного приміщення. Своєї хатини учитель так і не збудував, довелось іти до одруженої дочки, переховуватись, не спати, недоїдати. А здоров’я і так підірване.
Із початком німецько-більшовицької війни отримав новий удар: енкаведисти зловили давнього приятеля — о. Гошку з Гордині і замордували в тюрмі. Зліг, коли уже прийшли німці. Все йому снився син, що повернувся калікою, просив дочок, щоб доглянули, коли таким повернеться. Останній удар отримав від гестапо, яке запроторило в концтабір його щирого друга — директора школи з Корналович Леопольда Ґжеґорського, поляка, з яким дружили сім’ями. Помер 26 травня 1942 року. “Самбірські Вісті” помістили некролог, у якому йшлося: “Іван Януш упокоївся в Бозі… по важкій недузі в 62-му році трудолюбивого життя. І знову Самбірська земля покрилася жалобою. Стратила одного з найліпших своїх синів, одного з найбільш активних робітників на ниві нашої культури…
Хай же рідна українська земля буде Йому пером, а слава про Нього переходить з роду в рід”.
