«Будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом!»

150 років тому відомий царський урядовець заявив: “Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає й бути не може”. Але за іронією долі того самого року на світ з’явилася людина, якій судилося блискуче довести протилежне — створити славетний чотиритомний “Словник української мови”. І не лише створити словник, а й тривалий час обороняти право рідної мови на повноцінне життя — в статтях, памфлетах, оповіданнях, рецензіях… Ідеться про класика української літератури — поета, прозаїка, драматурга, публіциста, етнографа, мовознавця, громадського діяча Бориса Дмитровича Грінченка (1863—1910), що побачив світ на слобожанському хуторі Вільховий Яр (на тій самій Слобожанщині, де нині ухвалюють рішення про “другу регіональну мову”!), а вічний спочинок знайшов у Києві.

Володимир ПАНЧЕНКО,
кандидат історичних наук

Тема рідної мови для Бориса Грінченка — одна з найбільш гострих і болючих. І, може, найпослідовніше письменник розкриває її в одному з кращих своїх публіцистичних творів — циклі памфлетів “Листи з України Наддніпрянської”, написаному впродовж 1892—1893 рр. і тоді ж опублікованому в чернівецькій газеті “Буковина”. Розпочатий як низка полемічних статей в оборону української мови й культури (Грінченко тут, між іншим, сперечався з такими тогочасними поглядами на українство, як теорія “літератури для хатнього вжитку” М. Костомарова, “антикозацька” концепція П. Куліша тощо), цикл урешті переріс у суперечку автора з одним із найвизначніших українських публіцистів кінця XIX століття — М. П. Драгомановим. Цілком солідаризуючись із Драгомановим у питаннях соціального визволення народу, Грінченко водночас аж ніяк не погоджувався з його теорією “літератури для інтелігенції” і “літератури для народу” (висловленою у відомій статті “Література російська, великоруська, українська й галицька”), а також із перебільшенням ролі російської культури в українській освіті. Той факт, що “більшість українських патріотів балакає в нас помосковському” Грінченко безапеляційно вважав за згубний і для української культури, і для українського народу в цілому.
У “Листах з України Наддніпрянської” Грінченко демонструє кілька причин такого потворного явища. Перша — соціальна: більшість українського народу поневолена імперією, зведена до становища “мужика”, змушеного коритися “панам”. Відповідно в народних масах виникає стереотип, ніби “мужики роблять мужицьку роботу, одягаються і говорять помужичому”, а “пани роблять панську роботу, одягаються і говорять попанському”. І, зрозуміло, “мужик пана не любить, глузує з нього, але ж і заздрить йому”, оскільки “пан має більші права і більший достаток і — як здається мужикові — мало що робить”. Звідти — згубний потяг до “позверховного” переймання “панських звичаїв”: мужик, зокрема, “кидає свою мову і балакає начебто попанському”, однак переймає “панську” мову й культуру не безпосередньо в “панства” (“до пана все ж через лад високо задля нього”), а від “лакеїв та куховарок”. І як наслідок, “з’являється цілий шар суспільний — перевертні”. Чи не актуально звучать ці слова письменника й сьогодні, коли подібні “перевертні” (до речі, з українськими іменами й прізвищами — чим не нащадки шевченківських КирпаГнучкошиєнкових!) так квапляться облити брудом рідну мову, історію, культуру?
Інша причина — кар’єристична. Та частина “панства”, що ніби й співчуває українській ідеї, не поспішає (на думку Грінченка) пропагувати цю ідею та українську мову. Насамперед — через те, що “проти вітру вони стояти не можуть”. “Якби вітер віяв не з півночі, а з півдня, то вони б, може, й інше почали балакати”, — іронізує письменник і відверто додає: “Ці добродії іноді бояться сказати в громаді повкраїнському слово, щоб не вважено їх за державних зрадників”.
Як характерний приклад такої позиції Грінченко згадує діяльність цілої низки тогочасних культурних діячів в Україні — зокрема Х. Д. Алчевської (старшої), яка за тридцять років із “щирого та палкого члена української громади в Харкові” перетворилася на “москалізатора”, що “читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом” (і справді, у відомій педагогічній праці Алчевської “Что читать народу?”, перший том якої вийшов 1884 р., виразно переважає саме бібліографія творів російських авторів, рекомендованих для шкільного читання), або Д. Л. Мордовця, який “пише гори всякого паперу помосковському і, надрукувавши повкраїнському свою автобіографію, в ній не посоромився, не маючи своїх вкраїнських творів, списати купу своїх російських писань”. Звичайно ж, із сьогоднішнього погляду Грінченкові оцінки діяльності і Алчевської, і Мордовця (й інших принагідно згаданих “старих українофілів”) можуть видатися досить суб’єктивними. Проте все стане на свої місця, якщо зрозуміти головне, що прагнув підкреслити автор: “Немає і не буде більшого грішника, як той, хто продав свій рідний край. Він живе таксяк, поки сумління не прокинулося, а як прокинеться… Що йому тоді робити? Нічого, опріч страшної, пекельної свідомості, що він пішов Юдиним шляхом”.
І завдання не допустити людину до такого “Юдиного шляху” лежить насамперед на освіті — шкільній, і вищій, спеціальній. І, звичайно ж, на авторитеті батьків. Ті самі “старі українофіли”, підкреслює Грінченко, “балакають, звісно, помосковському, дітей теж учать помосковському”, а на докори — “нащо так робити?” — лише відповідають: “Та, знаєте, ніяково якось… Підростуть, то самі навчаться”. Проте автор розуміє, що коли діти такого “українофіла” підростуть, то “зовсім одкинуться від рідного краю через своє московське виховання”. Причина тому ясна: “Вони звикли змалку балакати тільки помосковському, вчились помосковському, живучи в місті, чують круг себе саму московську мову, — все ж це вкупі робить їм московську мову ріднішою за українську”.
Ба навіть більше — саме імперська, чужомовна освіта є головною причиною “народної темноти”. “Народ не розуміє чужомовної проповіді, не тямить незрозуміло викладених законів і не має ніякої користі з далекого від його життя чужомовного навчання”, — акцентує письменник. “Народна школа на Вкраїні російській зовсім не дає освічених селян: люди, що вчились у ній, або занехають вивчене і нічим не відрізняються від неосвіченого мужика, або, гордуючи “мужиками”, батьком та матір’ю, стають тими писарями, що обдирають народ, — таким побитом, московська освіта на Вкраїні російській плодить народних експлуататорів”.
До того ж, подібне явище (наголошує Грінченко) аж ніяк не додає авторитету самій українській культурі. “Нам можуть казати, — підкреслює письменник: — гляньте, он усі ваші вчені люди, ваші Костомарови, Потебні, писали і пишуть помосковському — значить, інакше й бути не може”. А звідти вже — один крок до згаданого валуєвського вироку: “не було, немає й бути не може”. Але тут, підкреслює письменник, — провина не тільки (а може, навіть і не стільки) імперських властей, як самих “старих українофілів”: “Еге, ми певні, що не віднято б у нас тепер цензурними заборонами українську науку, якби наші вчені люди аж із самого початку почали писати не помосковському, а поукраїнському. Коли вони цього не зробили, то тим дали нашим антагоністам до рук зайвий шанс у борні, і одвічальність за це мусить лежати на них…”. Чи не актуальна засторога тим сучасним прихильникам “чистої науки”, які наголошують на тому, що, мовляв, байдуже, якою мовою написано, а головне — зміст? Або тим прихильникам “чистого мистецтва”, які вважають, наприклад, що твори зарубіжної музичної класики повинні звучати тільки “мовою оригіналу”, бо, бачте, інтелігентна людина й так повинна знати, про що в цих творах ідеться?
Та найсумніше, що такий “українофіл”, який “списує чимало паперу помосковському, а не посвоєму…”, керується насамперед суто прагматичними, “земними” інтересами. “Тут, звичайно, безліч перешкод, і одна з них та, що за вкраїнські писання ніякий кат не платитиме; друга — та, що вкраїнське писання треба писати повкраїнському, а мови своєї “патріот” наш не сказати, щоб не знав, але так знає, що написати не може; а третя та, що, мовляв, що ж його зробиш: однак цензура заборонить, так нащо ж і писати!..” А часом — ще простіше: “Деякі… лінуються просто навчитися своєї мови настільки, щоб могти нею писати”. І знову ж таки — живий портрет декого з наших “публічних” сучасників (пригадаймо хоча б окремих естрадних “зірок”, що починали свій творчий шлях як українські митці, а тепер цілком спокійно перейшли на сусідню мову й сцену…).
Часом, нарікає Грінченко, доводиться чути, що й “Шевченко більшу частину своїх творів писав помосковському” (цікаво, що це зауваження М. Драгоманова — постійного Грінченкового опонента — так охоче пригадують деякі нинішні журналісти!). Проте, зазначає письменник, “Шевченко зробився Шевченком не за ці твори, а за ті, які писав повкраїнському”. Щодо повістей російською мовою, писаних “у неволі зі спеціальною метою — заробити грошей у журналах”, то їх Шевченко, “помилившись у своїх надіях на заробіток, навіть не друкував, а коли й хотів раніше друкувати, то тільки під псевдонімом”. Чи не промовистий доказ справжнього ставлення Кобзаря до мови своїх творів наводить Грінченко?
Особливо гостро письменник (як уже зазначалося) полемізує з відомою статтею М. Драгоманова “Література російська, великоруська, українська й галицька”. Міркування Драгоманова про “общеруську” літературу, до якої (на думку автора) належить і українське письменство, Грінченко сприймає різко негативно — вбачаючи тут головним чином заклик до українців “не відбиватись від московської літератури”. І одразу застерігає: “Ми й приймаємо цю раду, але зараз же додаємо до неї: так само не відбиваймось і від усіх інших літератур” (трьома з половиною десятиліттями пізніше це питання в своїх памфлетах підніме М. Хвильовий, еволюціонуючи від гасла “психологічної Європи” до відомого принципу “геть від Москви”). “Панрусизм” Драгоманова, який стверджував, що “не можуть батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченкові, без Пушкіна та Лермонтова”, для Грінченка неприйнятний. Письменник слушно зауважує, що “москалям не стає Пушкіна та Лермонтова, і беруть вони ще Шекспіра, Гейне, Ґете, Данте, Гомера…” Відповідно й українська освіта не повинна замикатися на “єдино Пушкінові та Лермонтові”, а мусить “так само… брати і Ґете, і Шіллера, і Гюґо, і Міцкевича, і Байрона, й інших”.
Однак туттаки Грінченко наголошує: “Будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Данте, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо вкраїнцямирусинами думкою, мовою, ділом”. Цілком слушно він пов’язує почуття рідної мови з самосвідомістю людини, з тим, що ми нині називаємо менталітетом: “Якою мовою говоримо й думаємо, та нам і рідна: яка мова, такі наші й думки будуть — московська мова, московські й думки у людини будуть”. Лише та нація, що шанує власну мову й культуру, виробляє власну освіту, може бути “членом з усесвітньої людської сім’ї”, а не “байстрюкомбезбатченком, що не знає свого батька — рідного краю і хилиться то до того, то до іншого… Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, — а ми хочемо, щоб нас поважали”.
В умовах Російської імперії, зрозуміло, шкільне виховання (за невеликим винятком) не могло прищепити учневі пошани до рідного слова й культури. Чи не єдиний вихід Грінченко вбачав тут у домашньому вихованні дітей, у впливах батьків, сім’ї. “Хоч і як скрутно тепер нам освічувати своїх дітей повкраїнському, все ж мусимо дбати з усієї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами”. Задля цього, зазначає письменник, “мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити повкраїнському, а потім уже, геть далі, вчити мови московську, французьку, німецьку та давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська… Доводиться віддавати дітей до московських шкіл, але мусимо самі дома вчити їх рідної мови, історії, літератури”. Знову полемізуючи з Драгомановим, який у своїх статтях критикував “етнографічний патріотизм”, Грінченко підсумовує: “Справжніх українських, а не українофільських, діячів тільки тоді виробимо багато, коли сім’я буде в нас українська та коли освіта повкраїнському йтиме принаймні додатком до освіти помосковському. Не “етнографічний” це патріотизм, а єдиний справжній, і іншого не може бути”.
Промовистим доказом того, що цей погляд Грінченка виявився аж ніяк не утопічним, став побут найвизначніших українських інтелігентних родин кінця XIX століття: самих Грінченків, Косачів, Старицьких—Лисенків, тихтаки Алчевських (критикована Грінченком Х. Д. Алчевськастарша в останні роки життя перейшла на більш виразні українські позиції, а її діти — письменниця Х. О. Алчевськамолодша й співак І. О. Алчевський — уславилися як видатні діячі української культури). Прикметно, що Леся Українка, яка крізь усе життя пронесла щиру любов до “дядька Михайла” — М. П. Драгоманова (“посвятою дядькові Михайлові” відкривається перша збірка поетеси — “На крилах пісень”), усетаки в своїй діяльності більш тяжіла до грінченківської культурної ідеї (що видно і з її публіцистики, і з численних художніх творів — аж до замовчуваної донедавна драматичної поеми “Бояриня”).
Сьогодні застереження Бориса Грінченка щодо української освіти знову є актуальними як ніколи. В часи інформаційного буму, коли (як каже один із героїв Грінченкової повісті “На розпутті” Демид Гайденко) “тисячі непроханих учителів — усі ті тяжкі обставини, серед яких живе й псується народ, — ідуть і вчать його посвоєму”, ідея мовнокультурного начала в національній освіті повинна звучати на повен голос — надто тепер, коли більша частина українського народу все ж таки прагне здобути гідне місце серед європейських держав, прагне бути “справжнім членом у сім’ї цілолюдській, членом з певними правами”, гідним “узяти собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за свого життя людськість”.

Цитати наведено за виданням: Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К.: Інститут української археографії, 1994. — 285 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment