Дмитро Павличко: «Я вибрав Україну»

У Збаражі

У Збаражі коло Франка Івана,
В юрбі народу я стояв колись.
Шуміла в небі синьожовта фана
І Богом зайнята світилась вись.

Народ про землю говорив. Селяни:
— Скажіть, скажіть! — питалися мене.
Коли колгоспу клятого не стане, —
Хто виоре, засіє і зіжне?

А я в небесній золотій блакиті
Побачив замок Збаразький. Стоїть.
А біля замку запорожці вбиті
Лежать, як хмари бойових століть.

Лежать у білих сорочках. До бою
Ішли, немов до праці косарі.
І коло них я бачив їхню зброю,
Не заржавілу, сяючу вгорі.

І я сказав скорботному Франкові:
“Учителю, мене проймає жах:
Я бачу вбитих і потоки крові
Над Збаражем, у синіх небесах.

Тепер, коли рвемося на свободу,
Зриваєм з себе ретязі Москви, —
Що каже нам ця пам’ять небозводу,
Загорнута в козацькі рукави?”

І я почув: “Дивися, хлопче, вгору,
Все пізнавай, що бачиш, та збагни:
Там не натрапиш на міцну опору
Життя, що рве московські кайдани.

Земля — за неї всі на світі війни!
Але того не знають небеса,
Що знає наше поле кровосійне,
Де сонце хліба з колосків звиса.

Свобода — то земля. (Народ питає
Про землю, то про землю говори).
Геройські смерті небо пам’ятає,
А підлі й злі — невидимі згори.

Нас вороги катрупили потрохи,
Не всіх одразу, але всіх — в умі.
Ми як народ із смертної епохи
З’явились, мов недобитки німі.

Вернулися з Сибіру Медобори,
І Збараж празникує, але стій:
Змосковщені почаївські собори
Ідуть на нас, як танки на розбій.

А наша мова досі у в’язниці,
Хоч є держава рідна, герб і стяг.
Вбивають нас політики дволиці,
Але цього не вздриш на небесах.

Держава — то земля. Ми — безземельні.
Ми — наймити, хоч на своїй землі.
І смажать нас, мов рибу на пательні,
Владуючі хахли і москалі.
Держава — то земля, де українці
Не тільки орють, і не тільки жнуть,
А йдуть у президенти в мазепинці,
Чужим своєї персті не дають!

Держава — то земля. Не зійде з неба,
Її нам треба їсти, як храбуст.
Душею нам її почути треба,
Як мову й пісню з материнських уст!”

…У Збаражі, коло Франка Івана,
Дивився я в майбутнє, як в обрив,
І до народу, мов тонка мембрана,
Учителя словами говорив.
15.Х.2011, Київ

* * *

Я кажу собі:
товаришу москаль,
На Україну
зубів не скаль…
Вивчіть мову її
на знаменах,
що ряхтять, мов корали.
То величава мова
і проста:
“Чуєш, сурми заграли,
Час розплати настав”.
В. Маяковський

Не цитуй Маяковського “Борг Україні”,
Не вивчатиме мови твоєї москаль.
А хахли — найрідніші його діти і тіні —
Вже ведуть Україну на паль.

Якщо ти налякався, прихились до Росії,
Тих забудь, що померли в снігах Колими,
Говори поросійськи в сновидінні і в мрії,
І в родині, й на зборах між своїми людьми.

Не принось до Тараса троянд і гортензій
І обходь його пам’ятник, якнайдалі обходь!
Не читай Кобзаревих заповітних поезій,
Свого духу не слухай — слухай жалісну                     плоть!

А якщо ти мій брат і наважився стати
За державу свою, — не мовчи, говори!
Хай твій голос почують духовні кастрати,
Зі значками нардепів хруні і тхори!

Хай почує Москва громи нашого слова
І збагне, що Мазепа й Шевченко живі,
Що не випила птаха жахна, двоголова
Те, що сховане в нашій державній крові!

Говори, хай здригнуться окупантів онуки,
Що обсіли наш край, як трійлива мухва!
Не цитуй Маяковського від страждання
і муки,
А шукай невідбутні і власні слова!

І радій, що, нарешті, перевертні й ґноми
Познімали з облич золоті машкари!
Наступає пора не для віхтя соломи,
А для того вогню, що спадає згори.
13.11.2012, Київ

* * *

Тарасе, дай мені вогню,
Твою ж бо правду бороню!

Так, бороню перед хахлами
В державних кріслах, що тобі
Будують пам’ятники й храми,
Перед тобою у божбі,
Любові, вірності, посвяти
Стоять і плачуть од жалю, —
Й готові тут же віддавати
Твою державу москалю.

Покинь, Тарасе, злотну раму
В тих кабінетах, де тебе
До стін прибито, як рекламу,
Як мертвий клич ВКП (б).
Хахол для тебе — небезпека,
Страшніша за указ царя,
За роздратованість генсека,
Комуністичного псаря;
Бо цар тебе жадає вбити,
Генсек ненавидить, а він,
Хахол, створіння знамените, —
Тобі поклони і проклін
Прихований, і зненавида
Ображеного холуя,
Як мрець, усміхнена єхида,
Любов брехлива, як змія.
Хахол тебе, неначе Бога
Возносить, та якби була
У нього хоч мала спромога
Понищити твої діла,
Всі “Кобзарі” твої, всі твори
Спалити, — він би взяв сірник…
Та дух твоєї непокори
Вже в душу нації проник,
Його не спалиш, треба знову
Розпочинати, як царі,
Заводити державну мову,
Російську мову на Дніпрі.
Тоді вмиратиме поволі
І твоя правда, і душа,
Бо стане першою у школі
Та мова братня і чужа.
О, мій всевидящий пророче,
Ти знаєш: мовою “братів”
Хахол тебе всмирити хоче,
А потім приглушити спів
Твоєї мови, притиснути
Тяжким льодовиком твій дух, —
Щоб він не кликав нас під Крути,
Щоб сам згасав, щоб мирно тух.
“Не дай же, мій всесильний Боже, —
Прошу тебе, — стою ничком, —
Тій правді, що згоріть не може,
Погаснуть під льодовиком!”
1.ІV.2012

Трава

Здвобіч моїх Карпат і по Дніпру здвобіч
Живе народ, мій люд, а не Москви
холопи.
Якби не він, ішли б сліпі, як темна ніч,
Невольничі віки на просторах Європи.

Він смертні тумени монголів зупинив,
Він під Полтавою стояв на власній крові,
До подунайських міст і до угорських нив,
До Брна не дав дійти скаженому Петрові.

І першим він підняв двосічного меча,
І на два боки бивсь, коли на нас летіла
Німецька сарана й московська саранча,
Й планета, мов листок, з перестраху
тремтіла.

Де мій народ тепер? Де визвольна стезя,
Що вік провадила його до перемоги?
Невже меча нема, невже нема князя?
Невже подібний він до мертвої дороги?

Та ні, не стежка він, що терном зароста,
І не старий окіп, засипаний землею…
Ні, мій народ — трава, що сходить
зпід хреста
Ламає камені, покладені над нею.

Трава, трава! Землі моєї торжество!
Висоти конюшин, низини барвінкові…
Ідуть, ідуть дощі — вставай, моя траво,
Бери собі мій дух і гул моєї крові!

Моя ти вічносте, невкірна і жива,
Траво Карпат моїх, бандерівська, зухвала,
Всього мене візьми, бо я — також трава,
Що впала від коси московської — і встала!
1. VI. 2012, Стопчатів
Урок історії

Мій батько в Києві, в сімнадцятому році,
В поміщика служив. Візниця і конюх.
Дні рвались, як нитки на Божій самотоці*,
І революції з’явивсь визвольний дух.

І чує батько мій, як грають в Лаврі дзвони,
І панського коня сідлає він вночі,
І в рідне військо мчить — в козацьке,
не в червоне, —
І синьожовтий стяг тримає на плечі.

Як батько помирав, його спитав я: “Тату!
Була нагода Вам здобути справжній рай.
Чому Ви не взяли собі багацьку хату,
Чом не пристали Ви до більшовицьких                                зграй?”

Мій батько відповів: “На мене в ту годину,
Коли валився світ, чигало сто смертей.
Про себе я не дбав, я вибрав Україну.
Для тебе, сину мій, і для твоїх дітей”.
10.VІ.2012, Київ

_____________
* Самотока — на Гуцульщині знаряддя для розправляння пряжі. — Д. П.

Богданова нагайка
Юркові Дорошенку

Ми бідна нація, бо не було в нас пана
Свого! Наш пан — то лях, москаль
або єврей.
Ми лащились до них, як та чмана погана,
Обернуті в собак побіля їх дверей.

В нас не було царя, ні золота, ні берла,
Ми їли власний хліб з ненашого стола.
Співали весело, чудово “Ще не вмерла…”
Тоді, коли Вона у гробі вже була.

Кривавим каменем гострили ми чересла,
І коси, і ножі, а ржа з’їдала дух.
Ми поховалися, коли Вона воскресла,
Здали за долари свій рухівський ланцюг.

У нас перевертень зробився з далайлами
І, наче кролики, розмножились хахли.
Ми з ласки й доброти змішалися
з хахлами,
Ми їм повірили — і владу віддали.

І вже бандур нема, нам грає балалайка,
Московська попівня обсіла Чигирин.
В музеї там лежить Богданова нагайка —
Гетьманський атрибут зі шкіри та з дротин.

Та, що воскресла вже, підходить до Богдана
І молиться: “Рятуй! Нагайку знов бери!
Пройдись по головах і будь нам знов
за пана,
Попіднімай з багна державні прапори!”

Але Богдан мовчить. Він дивиться совою
На ярмарок знамен, на міжпартійну лють…
Він знає, що пройтись потрібно булавою
По головах вождів, що стяги продають.
23.VI.2012, Чигирин

Наша мова

Не вір, не думай, президенте,
Що наша мова — соловій,
Малесенька співоча пташка,
Закохана в садочок свій.

Та наша мова — наче рана,
З Москви ножем по рукоять
Застромленим; вона палає,
Горять слова, слова горять.

Та мова, мов соборів дзвони,
Що будять пам’яті могуть,
У небесах, хлібах, металах,
В землі й крові моїй гудуть.

Та наша мова — біль Тараса,
Як світу совість, що не спить,
Наказує йти на Голготу
За нашої свободи мить.
Та наша мова, наче зброя
Розп’ятих в тундрі на льоду,
Вона іржею не покрита,
Не перетворена в руду.

Вона блискуча, не студена,
Хоча в снігах була віки,
Дух непокори я в ній чую,
Тепло геройської руки.

Та мова — крик Голодомору,
Плачі конаючих дітей.
Вона вмирає й воскресає
Щодня, як сонце й Прометей.

О президенте, ти до неї
Не прихиляйся із жалю,
Вона сама себе врятує,
Порве накинуту петлю

Твого закону їй на шию, —
І знай, що йде тобі опроть
Та наша мова невмируща,
Жива й нетлінна, як Господь!

28.ІХ.2012, Київ

Київ

В будівлі Європейського парламенту,
в Брюсселі —
на нижнім поверсі — простора зала.
Там на долівці чорній, кам’яній —
мистецька мапа Європейського Союзу.
Нема країн, та є кружала білі,
круги столиць на тій підлозі мармуровій,
мов ореоли янголами згублені
в глибинах ночі.

Із Лісабона до Варшави я проходжу
за три секунди, а з Варшави
бачу Київ, хоч його нема на мапі,
нема, та я повинен там постояти,
де мав би Київ бути в ореолі.

Там я стою й кричу на повен голос:
“Я — Київ! Ich bin Kyiv! Sono Kyiv!
Je suis Kyiv! Ja jestem Kyiv! I am Kyiv!”
Я —  Київ! Аз съм Киив!”

Мовами всіма кричу на всю Європу,
не відзиваються біленькі чола
чужих столиць; вони в пітьмі підлоги
зникають, розпливаються,
як відлітаючі лелеки.

“О, зраднице безпам’ятна, Європо,
ти мене забула, я — твій Київ,
я тебе своєю кров’ю боронив,
я орди зупиняв на твоїх брамах!
Ти мовчиш? Мовчи! Твої обручки,
як ореоли святості брехливої твоєї,
ще можуть на твої зап’ястя впасти,
як ланцюги продажної рабині!”

Так я кричу, тамуючи свій жаль, —
і раптом кам’яна підлога,
немов яйця тоненька шкаралупа,
розтріскується піді мною.

Я падаю кудись в простори неба,
і чую десь далеко в низовинах —
збудились дзвони і заклично грають.
Я Києва космічне муравлище бачу,
що ніби океан розхитаний,
гуде й гримить.

Я падаю на крила рідних стягів,
нанизані над неосяжним здвигом
нового українського повстання;
я піднімаюся й стою в глоті народу,
у тісноті, неначе в дошку цвях забитий.
Це — Революція! Свобода! Геть хахла!

Це Київ мій. Безсмертний мій Майдан.
Це — на хресті Тарас. Це — на коні Богдан.
Це — батько мій у козаках Петлюри.
Це — кров’ю родичів моїх облиті мури
катівень КҐБ. Я бачу з низини:
Оранта сходить з Вічної стіни,
виймає ізза пояса хустину,
і Києву махає, наче сину,
благословляє з неба свій народ,
скликаючи його з усіх широт,
з усіх його земель і генерацій,
і кличе помочі од вільних націй,
од свого європейського крила —
це революція! Свобода! Геть хахла!

Я чую, чую, як відповідають
Берлін і Рим, Париж і Лондон, Відень і                             Мадрид,
і Софія, і дорога Варшава…
На поклики Пречистої із Києва,
що сяє в небі, як метеорит.

Я не докликався Європи із Брюсселя,
а з Києва повсталого,
з його небесної гори,
дивлюсь на мапу Європейського Союзу,
де білий ореол столиці України
вмуровує в підлогу мармурову
великий Майстер — світу будівник.

25.Х.2012 р., КончаЗаспа

* * *

Церковдомовина
Розвалиться, а зпід неї
Встане Україна.
Т. Шевченко

Страшно бути українцем нині
На козацькій, на своїй землі.
Де хахли при владі, а святині
Захопили браття москалі.

Чути з Лаври проповідь совину,
Видно богомола смертну твар,
Там будує церковдомовину
Для свого народу яничар.

Знов будує трумну мармурову,
Кладену царями триста літ,
Щоб живцем там поховати мову,
Заглушити волі заповіт.

Бог мовчить, кого ж мені спитати,
Скільки ще разів попи з Москви
Будуть Україну розпинати
І ховати під свої церкви?

Україно, в церквідомовині
Ти лежиш, як Гоголь у труні.
Встань! І відбери свої святині,
Де гебісти служать сатані!

Повернися до своїх звичаїв,
Помолися за козацький край,
Відбери в них Лавру і Почаїв,
І своєму Господу віддай.
28. XII. 2012 р.

* * *
Анатолію Мокренкові

Чия це проповідна мова
Вчувається мені під ніч,
Коли безмежність лазурова
Очима багатьох сторіч
На мене дивиться, неначе
Мене згори хтось пізнає,
І, слово мудре, вічне, зряче
Заселює в єство моє?

Хтось наче каже: “Відпалало
Твоє життя, немов свіча.
А жити можна досконало
Без полум’я і без меча;
Поглянь же на свої сивини,
Не рвись до бою в смертну мить —
Що має згинути, загине,
Що має жити, буде жить!”

Я слухаю, я вічне чую,
І не перечу, але стій!
Не Україну я рятую,
Ступаючи в останній бій;
Я йду, як завжди, на сторожу,
Де вище зір — життя земне,
Іду, бо зрадити не можу
Себе й могил, що ждуть мене.
30.І.2013, Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment