Життя і смерть Меркурія Федорцова

Михайло КАМЕНЮК

“Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже?”
Микола Хвильовий
“Редактор Карк”

Донос на пісню
Із 1920-х аж до середини 1930-х
років “Просвіта” на Поділлі буйно розквітала. Коли, скажімо, у Вінниці скликалися губерніальні огляди самодіяльних театрів чи хорів, їх доводилося проводити кількаденно. Свіжий подих революції будив творчість мас. Але з підлим убивством геніального композитора Миколи Леонтовича, яке сталося 1921 року, розпочався планомірний зустрічний гамівний процес цього вселюдського пробудження, який досяг апогею в 1937—39 роках. “Творчість” сексотів, ріка доносів була на руку органам НКВС, яких постійно “кадрово зміцнював” тут сам Фелікс Дзержинський, оскільки Він­ниччина продовжувала палати національними повстаннями. Звісно, об’єктами каральних заходів ставали талановиті, соціально і громадськи активні люди, здебільшого просвітяни.
Такий донос сфабрикували і в селі Івча Літинського району. Ось він:
Довідка-характеристика Івчанської сільради від 19 липня 1938 року:
“Видана на гром. Федорцова Меркурія Лаврентійовича, 1876 року народження, в тому, що він до і після революції довгий час був дяком. Разом з тим до революції мав свою крамницю. Після революції приймав участь в контрреволюційній організації “Просвіта”, котрою в той час керував петлюрівський офіцер Гаращук Мартин. Під час бандитизму Федорцов був пов’язаний з бандитами і ховав відомого бандита Мовчана Миколу, який мав стосунки з його дочкою Варкою. Федорцов Меркурій по своїм політичним поглядам є ворожа людина”.
У тодішніх так званих “слідчих” справах головне — старт. У прокурорів пальці пухли від писання ордерів на арешт. Не минуло і три місяці після арешту Меркурія Федорцова, як йому вже фантасти з НКВС намотали такого, що й у страшному сні не присниться.
“Федорцов М. Л. был агентом польской разведки с 1936 года. За это время передал польской разведке сведения о количестве и расположении воинских подразделений Литинского гарнизона, о наличии лошадей и автотранспорта в МТС и колхозах, о военном строительстве шоссейных дорог стратегического назначения. Виновным себя признал…РАССТРЕЛЯТЬ”.
Із протоколу рішення “трійки” НКВС від 29 вересня 1938 року.
У реабілітаційний 1957 рік, по смерті Сталіна, один з авторів цієї довідки, колишній секретар сільради Ілько Близнюк на запитання слідчого про донос на Меркурія Федорцова відповість так:
“Цю довідку я писав сам особисто під диктовку начальника міліції м. Літина Кускова, імені та по батькові не знаю. Я спочатку написав хорошу характеристику на Федорцова М. Л., але начальник Літинського РВМ НКВС Кусков запропонував написати характеристику під його диктовку. При цьому стверджував, що якщо його заарештували, так ми знаємо, за що його заарештували, і він, Федорцов М. Л., є ворогом народу. Що стосується змісту довідки-характеристики на Федорцова М. Л., я заявляю, що ця характеристика не відповідає дійсності, оскільки я знаю Федорцова М. Л., як чесну добросовісну людину”.
Чим же саме ця 62-річна літня людина — Меркурій Лаврентійович Федорцов — загрожував радянській владі? Яка справжня причина необхідності його зліквідовувати? Про це — уривок зі спогадів його внучки по матері Марії Іванівни Іщук:

Оригінал — ось, копія — у Михайла Стельмаха
“…Але й у ті неспокійні два­дцяті роки доводилося переживати відрадні події. Вони пов’язані з приходом у село галичан (січових стрільців). Галичани у церкві заспівали по-українськи, хтось і “Апостола” прочитав українською мовою. Радісно і дивно було людям чути це рідною мовою, яку за царизму зневажали, забороняли. Від співучих галичан перейняли в селі їхні пісні, що з того часу зазвучали і в концертах сільського хору (світського) під керівництвом Меркурія Федорцова, що теж повернувся в село з війни. Це пісні “Зажурились галичанки та й на тую зміну”, “Верховино, світку ти наш”.
До церкви Меркурій Федорцов більше не повертався. Перед ним відкривалося широке поле діяльності в нових умовах, а перед його охочими до навчання талановитими дітьми перспектива — учитися. Любов до музики, до пісні спонукала його організувати в селі світський хор, а потім і духовий оркестр. Українська пісня зазвучала зі сцени. Але недовго співали гімн “Ще не вмерла Україна”, пісні “Не пора”, “Слава Україні, любій віт­чизні”, “Вкраїно-мати, кат сконав”, їх заборонили…
У село прийшла українська книга. Книжки ходили по руках, на них встановлювалася черга. У нашій хаті з’явився “Кобзар” (тато купив) із чудовими ілюстраціями О. Сластіона. Пригадую, що через нашу хату за 20-ті роки “пройшли” кращі твори П. Куліша (всі зачитувалися “Чорною радою”), Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Івана Франка, Бориса Грінченка, М. Коцюбинського, А. Тесленка, С. Васильченка, Т. Бордуляка, А. Кащенка, В. Вин­ниченка (“Сонячна машина” та оповідання), твори М. Гоголя та В. Короленка в українських перекладах. А пізніше — “Чорне озеро” В. Гжицького, “Роман міжгір’я” І. Ле. Скільки радості зазнала наша сім’я від цих книг, коли деякі з них тато читав уголос! Адже до революції мало не виключили зі школи молодшого татового брата Степана за те, що приніс у школу і читав учням українську книжечку-метелик — гумористичне оповідання Панька Куліша “Сіра кобила”…
Налагодилася робота хору. Поза увагою диригента М. Федорцова не залишилася жодна нова публікація пісень із нотами. А після приїзду в Івчу з концертом капели Леонтовича сільський хор взявся за вивчення українських пісень в обробці славетного композитора. Так у його репертуарі з’явилася “Праля”, “Щедрик”, “Дударик” та багато інших творів. Вивчили і виконували на вечорах “Заповіт”, “Інтернаціонал” українською мовою, “Вічний революціонер” М. Лисенка, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думи мої”, “На городі коло броду”… Навіть розучили і співали твір К. Устияновича “Чом, річенько домашняя, так пливеш поволі?” (десь Меркурій дістав ноти). Траплялося, що після “співки” диригент розкривав книжку “Співомовок” С. Руданського і читав її під загальний регіт хористів.
У неділю його хата нагадувала клуб. Вхід був вільний, а на широкому столі кожного разу лежали книжкові новинки для перегляду: твори письменників, журнал (старий) “Нива”, альманах “Вік”, “Декламатор”.
Марія Іщук, спогади якої я використав при написанні історії Вінницької області “Чотири вінницькі броди”, з характерними деталями подає обстановку культурного відродження в рідному селі, чому сприяла діяльність місцевої “Просвіти”. Під впливом прочитаних книжок чимало чоловіків залюбки обирали собі прізвиська. Так з’явився у селі “козак Корж” — люди забули справжнє прізвище Демида. А той служив свого часу в козацькому війську Примакова, побував навіть за кордоном і нібито знав французьку, бо завжди закидав: “парлє франсе”, “бонжур” і т. ін. Сусіди Демидові, побратими по чарці, тепер звалися Матня і Люшня, вони й самі себе так величали. А Меркурій оголосив себе козаком Сірком.
Марія Іщук згадує:
“Зростав і сільський духовий оркестр. Попервах тут грали лише члени родини Федорцових: сам Меркула (був кларнетистом і капельмейстером), його брат Михайло, чотири сини Федір, Микола, Василь, Іван, а згодом ще й наймолодший п’ятий Михайло (1917 р. н.). Потім при­йшов у оркестр давній друг Меркурія, добрий музикант Гумінський (поляк). А пізніше оркестр поповнювався здібними сільськими хлопцями.
Крім того, що грали на всіх урочистих вечорах у сільському клубі і на танцях, ще наймалися грати на весіллях. Зажили доброї слави не тільки злагодженою грою, багатим репертуаром, а ще й культурою поведінки. Ніколи ніхто з них не лаявся, не курив і не пиячив — ні музиканти, ні капельмейстер. А при тому всі сини Меркурія вчилися: спершу в школі в Майдані Треповському, а потім — у технікумах, інститутах. Про цей сімейний оркестр пізніше напише Михайло Стельмах у романі “Дума про тебе”. Адже він добре знав синів Меркурія Федорцова, бо вчився разом із ними в Школі селянської молоді в селі Майдан Кирилівський (що перед цим мало назву Майдан Треповський). “Несамовиті Шаламаї” — під таким прізвищем змалює М. Стельмах цих музикантів-братів, що зі своїм батьком Меркурієм грали на весіллях у довколишніх селах.
Та згодом, у зв’язку з так званим “процесом СВУ”, почалися в Україні репресії, що позначилися і на стані культури на селі…”.
Тут пригадалися Меркурію Федорцову і козак Сірко, і галичани в івчанській церкві, і потяг до Леонтовича. І навіть товариш по музиці, поляк Гумінський. І виписувані з-за кордону книги по медицині: Меркурій Лаврентійович Федорцов був визнаним у окрузі цілителем, володів гіпнозом, позбавив багатьох людей із довколишніх сіл не одної болячки.

Гостинець із того світу
Коли радвлада заходилася було незграбно і малопереконливо боротися з “перегинами” у репресіях і, як павуки у банці, червоні карателі стали певний час пожирати один одного, самі потрапляючи у розкручений ними маховик смерті, на світ випливло чимало до того засекречених свідчень. Наприклад, ось такі зі стенограм допитів самих чекістів:
“Колишній начвідділу Лаврентьєв в судовому засіданні посвідчив, що в управлінні НКВС практикувалися групові допити заарештованих, як тоді їх називали “масовки”, по українській контрреволюції. Це було так: до кабінету заводили 7—8 осіб, де 2—3 слідчих вели допит…
У 51-й кімнаті працював Редер, там навіть удень були завішані вікна і звідтіля завжди чулися крики заарештованих. Пам’ятаю, якось туди завели заарештованого Козіса і зайшли Ширін і Редер. Через деякий час Козіса звідтіля вивели і завели до мене в кабінет. У мене Козіс сів на стілець, і я звернув увагу, що стілець, на якому сидів Козіс, одразу став мокрим од крові…
Ширін заборонив слідчим писати протоколи допитів у присутності заарештованих, я був очевидцем, як Ширін диктував Редеру протокол допиту звинуваченого за відсутності заарештованого. Арештованих, які не давали свідчень, водили до Ширіна, Редера та Іванченка “на разговор”, після арештовані свідчили…
Колишня друкарка відділу Алексєєва посвідчила, що вона систематично друкувала кореговані Ширіним протоколи допитів арештованих. Траплялося так, що деякі протоколи корегувалися кілька разів і вона їх передруковувала. Після таких корегувань протокол набирав зовсім іншого змісту… Протоколи друкували звично великі, на 30—40 сторінках. Після закінчення друкування Ширін питався: “Ну, як протокол?..”. Це я розуміла як схвалення протоколу…”.
У такій обстановці і за таких обставин і народилося на світ “зізнання” Меркурія Федорцова у співробітництві з польською розвідкою, народилася “агентурна сіть” білополяків на Літинщині. А власне кажучи, чи не живе ця карально-звинувачувальна метода і донині? Щось забагато на користь такого твердження свідчень, забагато невинних жертв, як чуємо день при дні!..
…А влітку 1942 року в окупованій Вінниці німецька влада організувала розкопки поховань подолян, розстріляних НКВС наприкінці 1930-х років. На території парку культури і відпочинку, у самому центрі міста, розкрили цілі кагати напівзотлілих трупів, більшість із них була в домашньому одязі, навіть із речами. Їх кількість сягала 10 тисяч!!! По оголошенню з усіх-усюд приїздили до Вінниці люди, щоб упізнати безвісти зниклих у заметілі арештів і репресій рідних: по одягу, талісманах, хрестиках, книгах.
Пригадує вінницький композитор, невтомний культурний діяч і просвітянин Яків Поляхівський. У війну він був підлітком, напівсиротою, майже безпритульним переховувався з друзями-хлопчаками у вінницьких руїнах. Дітей голод і цікавість пригнали до міського парку, де давно вже не лунала музика, не було танців, кіно. Але довкруж товпилося безліч людей, багато жінок-селянок. Вони пильно приглядалися до лахів, розвішаних на мотузках між деревами, а щось знайшовши, голосили. Плач, лемент, крики, умлівання!..
Яків наблизився до великої довгої ями, на дні якої працювали з лопатами землекопи. З ями несло нестерпним смородом. Землекопи були всі “під мухою”, часто відсьорбували щось із фляг. Мабуть, їм давали горілки, щоб довше трималися в ямі. Раз по раз “на гора” піднімали труп за трупом, а услід їм викидали різні речі.
Помітивши Якова, парубок-землекоп раптом весело йому підморгнув і з вигуком: “На, лови подарунок!” пожбурив йому цупку полотняну торбину, висмикнуту з могильної землі. Торбину Яків негайно затяг у кущі. В ній виявилося кілька шматків запліснявілого сала.
“Я довго чистив ножиком цей нежданий харч з того світу, але бодай шматочка проковтнути так і не зміг, хоч від голоду зводило живіт, — розповідав мені Яків Володимирович. — Тоді придумав таке: продати те сало на базарі. І збув його таки. А на виручені гроші купив три речі: великого пирога з картоплею, кольоровий олівець та альбом з білого цупкого паперу. Не знаю, звідки це в мене взялося, але я мріяв щось малювати, писати… Альбом з багатьма чистими сторінками зберігався у мене аж до того часу, коли я в ньому записав ноти і слова моїх перших юнацьких пісень…”.
Я слухав мого мудрого давнього друга і думав собі: десь там, у тій ямі, лежав і талановитий самоук з Івчі — музика, хормейстер, цілитель, просвітянин Меркурій Лаврентійович Федорцов. Не було при ньому улюблених скрипки та кларнета, чудових книг, нотних зшитків. І звучала мені в душі пісня, котру за переказами рідних Меркурія Лаврентійовича він любив виспівувати за життя:
Єсть у мене топір, топір,
Ще й кована бляшка,
Не боюсь я того німця,
Ані того ляшка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment