Просвітяни села Улюч Сяноцького повіту Галичини

Надія СЕРЕДНИЦЬКА,
м. Львів

Село Улюч своїми початками сягає ще княжих часів. До другої половини ХІХ ст. тут мешкало 90 % українців поряд із поляками, жидами і циганами. Окраса села — василіанська церква Вознесіння Господнього, побудована ще  1510 року з грубого модринового дерева на бойківський стиль. Її іконостас — дуже цінні старовинні, мальовані олійними фарбами на дереві, ікони —  виготовили монахи-василіани 1683 року. Тепер він зберігається в етнографічному музеї в м. Сяноку (Польща), а церкву реставрують нащадки улючан.
До 1940 р. в Улючі мешкало 3500 осіб, було 580 господарств. Коли австро-угорська влада надала автономію людям, які мешкали в Галичині, і Шевченків “Кобзар” прийшов до них із Великої України, русини усвідомили себе належними до українського народу.
1894 року в с. Улюч постала “Просвіта”. Її засновники — отець Петро Тустанович (парох села), Іоан Юхник (війт села), Іларій Поливка (дяк, організатор першого хору “Просвіти”) та інші мешканці села: Михаїл Варський, Іван Дороцький, Гіларій Тхір, Микола Куцила, Василь Тхір, Юліан Красносельський, Василь Дороцький. Заснували читальню “Просвіти”, її членами на той час було 19 осіб. 1897 року читальня мала 230 книжок, передплачувала часопис “Свобода”, а отець Тустанович  надавав для читаня газету “Діло”. 1899 року просвітяни засновують ще одну читальню. Засновники другої читальні “Просвіти”: о. Петро Тустанович, Михайло Клиш, Гілярій Поливка, Іван Дороцький, Николай Клим, Андрій Клиш, Іван Холявка, Василь Панчишин (батько моєї матері), Василь Полянський, Андрій Полянський, Николай Клиш.
Із часом просвітяни заснували кооперативи “Єдність”, “Сільський господар”, дитячі садки та молодіжну організацію “Соколи”, позичкову касу “Райфайзен”.
Із початком Першої світової війни 1914 року “Просвіта” в Улючі припинила свою роботу. 1918 року улючани відновлюють “Просвіту”, яка з перервами працювала до 1932 р.
Із 1900 р. довгих 45 років парохом церкви Вознесіння Господнього в Улючі був отець Орест Солтикевич. Його родина через Гілярія Солтикевича, рідного брата о. Ореста, була знайома з Іваном Франком. Тому в читальні “Просвіти”  1932 року на стіні поряд із портретом Т. Шевченка висів і портрет І. Франка.
Із 1932 р. діяльність “Просвіти” в Улючі активізувалася. Цього ж року відновили чоловічий хор “Просвіти” під керівництвом сина о. Ореста Романа Солтикевича, який повернувся зі Львова, де отримав вищу музичну освіту. Приїхавши в Улюч, Роман Солтикевич також організував український театр.
Просвітяни на релігійні та національні свята давали концерти в Улючі, а потім в інших навколишніх українських селах, виступали навіть у Сяноці. На свята молодь одягала українське вбрання (вишиванки), щоб продемонструвати свою належність до українських традицій. Українські патріотичні пісні співали в читальні, на весіллях, гостинах, навіть коли пасли корів.
Молодь, важко працюючи, збудувала в селі стадіон. 1938 року в Улючі недалеко від церкви Вознесіння Господнього, на горі Дубник, до відзначення 20річчя проголошення ЗУНР і до вшанування УСС насипали Стрілецьку могилу та встановили на ній 22метровий березовий хрест.
В Улючі з 1820 року був парохом церкви св. Миколая МихайлоАндрій Вербицький, який до цього часу був парохом церкви св. Димитрія в с. Явірник Руський, де 1815го народився його син Михайло — майбутній композитор і автор мелодії гімну “Ще не вмерла України…”.
Улюцька “Просвіта” підтримувала тісні зв’язки з Львівською “Просвітою”, про що свідчать “Звідомлення” про роботу протягом року, що збереглися у львівських архівах.
1900 року Львівська “Просвіта” для читальні с. Улюч передає через отця Петра Тустановича книжки для народу (художня література) — 205 примірників, книжки шкільні і молитвослови — 14 прим., формуляри — 12 прим.
1934 року просвітяни с. Улюч звернулися до Матірного Товариства “Просвіта” у Львові з проханням звільнити від членської вкладки за 1933 р., а також на право знижки членської вкладки на 1934 р. та можливості передплати часопису “Життя і знання” й інших видань “Просвіти”. Мотивували це прохання тим, що від 1932 р. збирають фонди на закупівлю площі під будову читальні “Просвіти” і вже закупили понад 108 моргів площі. Цього ж 1933 року розпочали будівництво читального дому.
У березні 1937 р. улюцька “Просвіта” звертається до Львівської Матірної “Просвіти” з проханням надіслати їм до Шевченківського свята цілий річний (за 1936 р.) щомісячник “Просвіта” (бо жодного не одержували), а також книжки: В. Сімовича “Т. Шевченко, його творчість і життя”, видво “Просвіти” 1934 р., В. Ковальчука “Інсценізації вибраних творів Т. Шевченка”, видво “Просвіта”, 1936 р., на мішаний хор ноти: “Лічу в неволі…” (Січинського), “Садок вишневий” (Вахнянина), на чоловічий хор ноти: “Наш отаман Гамалія” (Лисенка) і “Гамалія” (Лисенка).
У кінці зазначено, що всі ці книжки і ноти просять вислати, наскільки можливо, негайно, бо потрібні їм для концерту.
Польська влада неухильно стежила за тими стараннями українців і всіляко перешкоджала їм у здобутті землі під будівництво Народного дому, не дала дозволу на будівництво на сільських ґрунтах. Тому просвітяни за власний кошт купили землю в одного господаря на узбіччі гори Дубник. Коштувало це важкої праці, щоб на стоку гори зробити місце для Народного дому. Однак зробили.
Приготовлене місце й матеріали для будівництва застала Друга світова війна. У селі постали підпільні українські організації ОУН, УНДО. Виходила нелегальна преса: газета “Сурма”, яку під час війни розповсюджували по українських селах. Багатьох з організаторів і учасників польська влада арештувала і відправила в “Березу Картузьку”, але за браком доказів їх випускали на волю. У “Березі Картузькій” побували Роман Солтикевич, Олександр Середницький, Володимир Поливка, Юзко Мільчановський.
Із початком Другої світової війни 1939 року встановили на Сяні кордон. Улюч залишився на радянській стороні. Наступ німців змусив радянську владу втекти. Та 1944 року знов приходять радянські війська, за ними йде польська влада. Це були найстрашніші часи для улючан — починаються напади польських банд, підпали і вбивства, часто за допомогою війська польського (ВП). 1946 року село повністю спалили поляки, його мешканці переховувались у землянках і присілку Добра. Зі свідомого українського села, де працювала “Просвіта”, з 1200 хат після пожежі залишилося 10—15. 1947 року мешканці постраждали від  операції “Вісла”. Улючани роз’їхалися по світах: хто в Україну, хто — в Європу й Америку.
1989 року відбувся перший з’їзд нащадків улючан, їхніх дітей і внуків, на який із цілого світу прибуло понад тисячу осіб. 2010го нащадки улючан відсвяткували 500річчя найстарішої дерев’яної церкви Галичини в рідному селі їхніх батьків і дідів — Улючі.
Після проголошення незалежної України  2002го до Львова з Канади приїхав Роман Солтикевич з українським чоловічим хором з Едмонтона, який у Львівській Опері дав концерт і виконав державний гімн “Ще не вмерла України…”. Сьогодні внук отця Ореста з Улюча, Орест Солтикевич продовжує традиції свого батька Романа — керує українським чоловічим хором в Едмонтоні, який із великим успіхом виступає по світу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment