Епіцентр

Сергій СИНЯВА

У розпал нинішніх подій на мою електронну скриньку надійшов лист від знайомої. Відповів на нього негайно, а потім подумав — чи не відповідь це багатьом співгромадянам — чесним, однак які не визначились у веремії непростих подій…
Привіт, Сергію!
Поясни мені, будь ласка, за що тепер стоять люди?
Європа? — Вона нас, по-моєму, боїться, як смертельного гріха… Відставка Кабінету Міністрів? Янукович уже двічі (по-моєму) перепризначав теперішній склад — призначить ще раз цю ж компанію або аналогічну… Відставка президента? І на що будемо міняти (шило на мило?), якщо у верхах не можуть помиритися-домовитись… Якщо нині кудись і вступимо, це для нас із Вами буде коров’яче “щось”!
Я з усіх сил намагаюся пояснити собі, що Європа в перспективі — для моїх онуків, а дітям буде знову один сморід…
З повагою і болем, Марина
Може, Маринко, тобі ще пояснити Закон світового тяжіння?.. Одна моя знайома, проста за посадами, але розумна жінка, казала: “Як тільки що не так — кричи!” На Майданах Києва й інших міст стоїть КРИК, гуртуються ОБРáЗИ й БІЛЬ мільйонів українців. Здіймають прапори й гукають гасла чи не остання НАДІЯ та ВІРА, що й ми можемо жити по-людськи. Якщо запитувати людей, які нині мерзнуть на мітингах, вони і повторюватимуть кальки, що на слуху в усіх, і невправними словами говоритимуть кожен про своє, наболіле. Та біда, що ми й самі не маємо чіткого уявлення, що і як треба робити, і не маємо вождів, у яких є потужна й далекоглядна стратегія. Тому іноді панує стихія, безлад, на кожному кроці знову й знову наступаємо на прокляті граблі.
А тепер поглянь на таку ситуацію. Якщо Майдан захлинеться, обачні кияни зітхнуть, скажуть: ми це знали наперед і знову слухняно всунуть голови в ярмо. Їх ніхто не переслідуватиме, не зустрічатиме зневажливими смішками. Життя — підневільне, принижене — понуро й звично піде далі. А що робити тим, хто приїхав у столицю, обрубавши пута, спаливши мости в минуле? Вони у своїх провінціях не захищені можливістю загубитися в натовпі, не мають бодай такої можливості перевлаштуватися на роботу, як у великих містах. Їх гнутимуть і ламатимуть особливо жорстоко. Тож матимемо: міста зречуться побратимів у боротьбі за свободу, тому окраїни од них відсахнуться, молодь знову зчужіє, збайдужіє — і клястимемо безвільно долю й зазиратимемо заздрісно на чуже влаштоване життя…
У розпал бою не запитують, за що стоїмо. Іти треба до кінця. Звичайно, кожен має право на вибір. Але варто пам’ятати: його ми робимо для себе, а наслідки отримаємо одні на всіх…
Утім, щоб не мучило сумління, є можливість знайти з ним лад. Людям на Майдані важко, некомфортно, не вистачає багатьох найнеобхідніших речей. Тож якщо і не стояти в лавах, можна бодай “підносити патрони”. Нагальною потребою є гарячі напої — навіть просто окріп, чай із нього волонтери зроблять. Тому якщо є відповідний посуд — термоси великої ємності, можна долучитися до загальної справи. Разом із тим до цієї справи можна покликати й друзів, сусідів, знайомих, просто небайдужих.
У ці дні вірмени, зокрема й в Україні, з нагоди 25-ї річниці згадують трагічний землетрус у Спітаку. Та подія 1988-го викликала загальне збурення і співчуття. На біду відгукнулося багато людей у тоді ще Радянському Союзі. Несли на пункти збору одяг та інші потрібні речі, перераховували гроші. Пригадую дивовижне відчуття неможливості бути байдужим, не відгукнутися на чиєсь горе. Горе частини суспільства стало бідою для всіх. Нині в епіцентрі землетрусу — політичного, громадянського — опинилися ми. І знову небайдужі поспішають на поміч. То невже їхні зусилля будуть даремні, невже ми — свої, рідні, українці — такі байдужі до свого майбутнього?!.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment