…З ангельськими крильми Діалог Валентини Давиденко і Михайла Наєнка

Валентина Давиденко: Життєві ситуації історичного характеру і деякі твори мистецтва мають здатність “оживати” і засвітитися небаченим раніше світлом… Чи не так?
Михайло Наєнко: Коли йдеться про істинну історію і справжні твори, то так… Деякі художні рішення в “Соборі Паризької богоматері” мистецтвознавці помітили лише через двісті літ після зведення собору. Про це говорив свого часу Олександр Довженко… Так само деякі мотиви з життя Івана Мазепи стали предметом найпильнішої уваги письменників-романтиків аж через сто з гаком років. Маю на увазі поеми Байрона, Віктора Гюго і Юліуша Словацького з однаковими назвами (“Мазепа”) чи поему Пушкіна “Полтава”. А “Слово про Ігорів похід” ішло до “масового” читача шість століть…
В. Д.: Твір, про який у нас піде мова, може, й не такого масштабу, як названі вами поеми Байрона чи Гюго, але все-таки… Нещодавно на виставці в Мистецькому Арсеналі кияни і гості Києва чи не вперше побачили велике панно Михайла Жука, створене в 1912—1914 роках під назвою “Чорне і біле”. Мистецтвознавці переконані, що на ньому художник зобразив молодого Павла Тичину, чиїм учителем малювання у Чернігівській духовній семінарії був Михайло Жук, і дочку письменника Івана Коновала Поліну, в яку молодий Тичина був безмежно закоханий. Сестра Поліни Інна теж любила молодого поета, але — без взаємності. Вірш, присвячений їй, цитували й досі цитують різні покоління молодих людей: “О панно Інно…”. Той час був щасливим для Тичини створенням поезій, які згодом увійдуть до його першої збірки “Сонячні кларнети”. Так романтично починалася доля багатьох наших письменників минулого століття. А розвивалася часом дуже тяжко й драматично, бо вони не просто “писали вірші”, а своїм пером і власним життям творили духовну текстуру нашої багатостраждальної України. Як Ви думаєте, чому письменницьке життя складається так непросто, з таким драматичним текстом і підтекстом?
М. Н.: І письменникам, і представникам інших мистецтв буває складно проживати життя тому, що їм природою дано бачити в ньому не конкретну людину, а людину загалом, людину ідеальну. І ось вони все те, що бачать навколо себе, намагаються приміряти саме до цієї ідеальної людини. А на неї всілякі жахи звалюються не тільки в такі криваві часи, якими були в ХХ столітті революційні та радянські пореволюційні роки, а й у будь-які інші періоди. Письменники (і художники загалом) оперують людськими символами; в них усе збільшене, гіперболізоване і тому їхній біль завжди буває значно більшим, ніж знає його реальність. Щодо конкретної картини, про яку Ви кажете, то в ній відтворено ніби реальність: Михайло Жук навчав Павла Тичину в семінарії і був, очевидно, посвячений у ту історію, яка сталася з молодим поетом: він закохався в якусь дівчину; думаю, що це була не семінаристка, бо в духовній семінарії навчалися тільки юнаки… Закохався і, звичайно ж, дуже страждав… Ви згадали конкретну дівчину і конкретну поезію Тичини:
О панно Інно, панно Інно,
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив
Дитинно, злотоцінно.
У тій любовній конкретиці вималювався був несподіваний трикутник. Дуже поширеними є трикутники, коли в центрі перебуває дівчина, в яку закохані два парубки, а тут навпаки: він закоханий в одну дівчину, а його кохає інша, до того ж — сестра коханої дівчини. Можна було б зобразити цю ситуацію в реалістичному ключі: подати, скажімо, психологічні портрети всіх трьох. Михайло Жук пішов іншим, модерністським, шляхом. На той час усе європейське мистецтво вже торувало шлях модернізму. В українській літературі він до 1912—1914 років подолав уже кілька ранніх етапів: перший — від “Зів’ялого листя” І. Франка, через неоромантизм Лесі Українки й Ольги Кобилянської, експресіонізм та імпресіонізм Василя Стефаника й Михайла Коцюбинського — до символізму М. Вороного й О. Олеся і зрештою — до поетів-молодомузівців (у Львові) й авторів “Української хати” (у Києві). В живопису модерні риси найочевидніше виявлялися в творчому малярстві О. Мурашка, в якого брав уроки цікавий для нас Михайло Жук. Він пішов модерністським шляхом і зобразив лише дві постаті: молодого Тичину й одну з закоханих у нього сестер.
В. Д.: Мистецтвознавці вважають, що там зображена Поліна, в яку закоханий Тичина…
М. Н.: Вони-то вважають, але на чому базуються їхні докази? Ні на чому. У мистецтва ж — свої закони; їм і підкорився Михайло Жук як модерніст; він зобразив саме Інну (можливо, з рисами Поліни), котра таємно кохала молодого поета і до якої був звернений цитований вище його вірш. Живописець побачив своїх героїв в образах окрилених ангелів. Чому саме ангелів із чорними та білими крильми? Бо високе кохання — це ангельська, до того ж — контрастна, іпостась. А крім того, модернізм керувався “космічною” настановою на поєднання земного й небесного. Тому й маємо на картині закоханість, “виконану” в дусі символізму, який визначав основне обличчя нашого модернізму і в літературі, і в живопису початку ХХ ст. Треба мати на увазі, що модернізм — це не стиль, а напрям, у якому єдналися дуже різні стилі. Павло Тичина міг казати, що в його віршах є і символізм, і імпресіонізм, і футуризм, і де­якою мірою — імажинізм. Але домінував таки символізм. Критик М. Степняк писав, що в “Сонячних кларнетах” запропонована “ніби вивершена система українського символізму”. З нього й починається те, що я називаю високим модернізмом в українській літературі. В інших літературах, коли йдеться, наприклад, про Джойса, Кафку чи Пруста, можна говорити (на думку Д. Наливайка) про фундаментальний модернізм. Але це творчість того ж періоду, що й “Сонячні кларнети” — 10—20-ті роки ХХ ст. У літературах Заходу вона розвивалася, сказати б, по висхідній, а в нашій…
В. Д.: Трагедія нашої культури того часу в тому, що по ній радянська влада пройдеться таким самим котком, як і по економічних і політичних своїх “ворогах” (так званих куркулях, буржуазних націоналістах, усіляких троцьких та бухаріних). Як Ви думаєте, тут можна добачити якийсь зв’язок? А може, це особливість нашої території чи нашого менталітету? Чому під цей каток у всі часи потрапляли найвизначніші постаті нації, насамперед — носії, пасіонарії слова, творці музичних, образотворчих мистецтв? У покараному солдатчиною Шевченкові, наприклад, усе це поєднувалося…
М. Н.: Так… А тому що влада, хоча в усі часи була й тупувата до культурних, мистецьких цінностей, відчувала, що за художніми образами митців, за твореними ними символами ховається такий підтекст, який пізно чи рано може її розвінчати, сказати про неї істинне слово. Так було в часи Шевченка чи Франка, яких не оминули каземати й тюремні ґрати, і так було практично в усіх 20-х роках ХХ століття, коли ще відчувалася бодай відносна свобода творчості, а той каток, про який Ви говорите, ще тільки готувався “до роботи”; тоді вже нагромаджувалася в мистецтві така енергетична маса, яка на початку 30-х років (і влада це добре відчувала) впритул підійшла до відверто негативної характеристики її. Дехто з літераторів помічав це й раніше. Але треба було мати такий розум, як, скажімо, в Івана Буніна, котрий назвав роки після жовтневого перевороту в Росії “окаянными днями”. В Україні в цей період відбувалося те, що Винниченко назве “відродженням нації”. На початку 20-х років він опублікував три томики своєї публіцистики саме з такою назвою: “Відродження нації”. Цей процес в Україні пройшов три етапи: Центральна рада, Гетьманат, Директорія. На їхній хвилі піднялося все українське мистецтво, мистецтво нових, саме відродженських ідей. На них згодом було накинуто більшовицький зашморг; протягом наступних кількох десятиліть різні покоління підрадянських людей до нього так звикли, що сформували навіть думку, ніби 20-ті роки стали фундаментом утвердження більшовизму як художньої ідеї і як найпрогресивнішого людського існування. Навіть на початку нової (в 90-х роках ХХ ст.) української незалежності деякі наші культурники залишалися по суті в полоні саме такої думки. Створюючи документальний телефільм про митців, які в 20-х роках так бурхливо ввірвалися в мистецтво (П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, Г. Косинка, В. Підмогильний, М. Хвильовий та ін.), вони назвали його “Червоним ренесансом”. Тоді наше мистецтво переживало період, який справді був ренесансним. Але ніяк — не “червоним”. Брехня все це. Всі тодішні ренесансники були запліднені насамперед ідеями відродження української нації, яке тривало протягом 1917—1920 років.
В. Д.: Вітер української волі їх по-справжньому обпалив, а пізніше їхній художній продукт народжувався в машкарі більшовизму…
М. Н.: Можна й так сказати… Деякі митці часом вимушено пристосовувалися до більшовизму, декларуючи в маніфестах організацій, до яких належали, що “стоять на марксистсько-ленінській платформі”. Таку демагогію вживали не тільки найраніші письменницькі групи 20-х років (“Плуг”, “Гарт” та ін.), а й пізніші літературні організації на кшталт “Марсу” (“Майстерня революційного слова”) чи ВАПЛІТЕ (“Вільна академія пролетарської літератури”); до них, як знаємо, входили розстріляні згодом Г. Косинка, В. Підмогильний, М. Куліш чи доведений до самогубства М. Хвильовий. На словах вони були ніби “червоними”, але внутрішньо залишалися “жовто-блакитними”. Це справжні українські ренесансники 20-х років. Дехто з їхніх попередників (А. Кащенко, Л. Старицька й ін.) ще міг продукувати літературу не дуже високого ґатунку (поверхові оповіді про Січ Запорозьку, про посполите козацтво і т. ін.), але згодом вони “копнули” глибше і вже в 1923—1924 рр. заговорили майже відкритим текстом про те, в яку ж прірву потрапила Україна, окупована більшовизмом. У М. Хвильового можна було прочитати, що вчорашні революціонери оміщанилися, а на поверхню життя стали спливати дегенерати з санаторійно-божевільних зон. Такі думки письменники “одягали”, звичайно, в символи, і влада почала дивитися на них з неабияким острахом чи просто підозріло. Десь у 1923—24 рр. Павла Тичину було проведено під пістолетом із центру Києва аж до Лук’янівки і він після того написав вірш зі словами “я побачив ясне вдалині”. Та побачиш, коли на тебе наведене дуло пістолета… А він же, як я казав, у “Сонячних кларнетах” (та у пізніших збірках “Замість сонетів і октав” і “Плуг”) дав зразок наймодернішого, символістського звучання в нашій літературі. Там уже можна було натрапити на розгадку того, що принесла в Україну “червона” влада. У збірці “Замість сонетів і октав” читаємо, що багато хто вже схилився перед тією владою, а сам поет-наратор глибоко замислився: “Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?”. Це говорив поет дуже високого поетичного польоту. Говорячи про нього, згадують часом англійського літератора Джона Фута, який нібито назвав Тичину ні на кого не схожим у європейській літературі поетом. Не будемо (як це робив, наприклад, О. Білецький) тривожити того Фута; він, можливо, є якоюсь міфічною постаттю. Згадаймо краще реального Сергія Єфремова, який, аналізуючи літературу так званого революційного п’ятиріччя (1917—1922), говорив, що Тичина, мабуть, є поетом світового значення. Це передбачав, думаю, і Михайло Жук, коли зображував молодого Тичину з янгольськими крильми за плечима і в момент тужної гри на сопілці чи кларнеті… Про таке нам протягом 70-ти пореволюційних років ніхто нічого не говорив. Адже Михайло Жук у часи найбільш кривавих екстремаційних заходів практично відійшов від модерністського живопису, зосередившись (для виживання) на архітектурній, керамічній справі в периферійній Одесі, а Сергія Єфремова було загнано в обойму найзапекліших “ворогів народу”. Бо ж саме він у щоденникових записах початку 20-х років чи не найточніше схарактеризував більшовицьку владу: “Не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурилюдстві заснованої”. Така влада, продовжував Єфремов, довго не протримається. Із ним були солідарні й деякі інші інтелектуали того часу, зокрема Микола Хвильовий. До 1922 року він ще міг писати про романтичних “муралів революції”, а 1926-го (у романі “Вальдшнепи”) ту революцію вже спущено в каналізаційну трубу… Яка ж влада могла витримати отаку думку про себе?.. Тому й було знищено альманах із продовженням роману “Вальдшнепи”, а його зацькований автор був змушений накласти на себе руки…
В. Д.: Якщо класичний ренесанс ХV—XVI століть залишився в історії європейської цивілізації просто ренесансом, то український став розстріляним. Як наслідок — усі імена розстріляних протягом тривалого часу не були включені в інтелектуальну, художню пам’ять України. Їх знали тільки окремі ерудити, які передавали свої знання лиш окремим знайомим в усній формі. А так званий широкий загал усього того практично не знав. Один із прикладів — творчість Володимира Свідзинського і деяких інших його сучасників, що були або спалені живцем, або замордовані в концтаборах радянського ГУЛАГу. А це постаті європейського рівня; вони заслуговували найвищих відзнак і нагород, але залишалися замовчуваними. На Ваш погляд, через великі провали в інтелектуальній пам’яті народу ці постаті все-таки продовжували “працювати” і рухати націю до вибору своєї незалежності?
М. Н.: Так, вони продовжували “працювати”, хоча й були розстріляні. Вони залишалися жити в підсвідомості своїх нащадків; такого не знає, мабуть, жодна культура світу. Про масштаби розстрілів нашого відродження свідчать хоча б такі факти: гумористів-сатириків було знищено всіх; дехто відсидів у тюрмах по десять (як Остап Вишня) чи й по двадцять (як Олександр Ковінька) років. Бо вони бачили й показували “непотопляємий” СРСР не в підлабузницькому, а в іронічному чи й саркастичному плані. Творців усіх інших жанрів, особливо — найталановитіших, або розстрілювали, або зламували. Тільки в поемі В. Сосюри “Розстріляне безсмертя” їх названо більше сотні: М. Яловий, М. Куліш, Л. Курбас, І. Кириленко, І. Микитенко, І. Кулик, В. Підмогильний, В. Вражливий, Є. Плужник, О. Влизько, М. Йогансен, Г. Косинка, О. Досвітній, Г. Епік, В. Поліщук, М. Ірчан, М. Зеров, П. Филипович, В. Бобинський, С. Пилипенко, Д. Бузько, О. Слісаренко і немає їм ліку. Були серед них не тільки українці, а й євреї (І. Фефер, Д. Гофштейн,
І. Бабель, Г. Полянкер), білоруси (Т. Гартни, О. Дубовка) і представники інших національностей. А ті, хто не втовпився під дуло чи за ґрати, зламувались, та ще й так, що перелом проходив по самому хребту. Зламали й ангельський талант Павла Тичини. А згодом — Максима Рильського… Заарештований за сфабрикованою гепеушниками справою СВУ (Спілка визволення України), він написав кілька пояснень, які були водночас і покаяннями. Йому здалося, що більшовицькому нашестю не може протистояти жодна сила. І щоб вийти бодай фізично на волю, підготував апоетичну збірку віршів “Знак терезів”, яка й стала знаком його духовного зламу. Зламався і Володимир Сосюра, продукуючи протягом довгих років декларативні, приурочені до різних радянських дат віршослів’я. “У небі крани, мов титани — // Труда і слави горда рать. // Ми знову вийшли на майдани // Жовтневе свято зустрічать”. Є. Євтушенко пізніше скаже, що це була “датська поезія”. Всі ці зовнішньо “зламані” творці внутрішньо все-таки залишалися в літературі тим, що створене ними в 20-х роках. Вони не зрікалися його, як не зрікався й Михайло Жук створеного ним з янгольськими крильми молодого Тичини та закоханої в нього Інни. Дехто з фізично зламаних продовжував писати не лише сяку-таку офіційщину, а й справжню поезію. В. Сосюра на рубежі 50—60-х років ХХ ст. створив “у шухляду” кілька знакових для літератури нового часу поем про Мойсея, про Каїна, про Христа та про інших міфічно-легендарних постатей, з допомогою яких “переглянув” практично всю європейську цивілізацію, знаходячи там і відповідне місце Україні. М. Рильський на схилі літ піднявся своїми “Трояндами й виноградом” та “Зимовими записами” знову на вершину високої поезії. П. Тичина, наближаючись до відходу за обрій, карався тим, що недостатньо оспівав калину й солов’я, “бо настрої були не благовісні”, а також висловлював сподіванку на те, що до нього таки ще обов’язково “завітають // вдвох, обнявшись…// юнка й хлопець…// І мене відродять співом…”. Тут хоча й дальньою луною, але відгукнулися саме оті юнка й хлопець, яких зобразив з ангельськими крильми Михайло Жук, і яких ніколи не міг стерти зі своєї пам’яті автор “Сонячних кларнетів”… Отже, так звані зламані письменники духовно все ще залишалися жити, і я думаю, що стимулювали їх до того ті літературні сили, яких прийнято називати шістдесятниками. Шістдесятники зростали на тому ґрунті, що його вирвано з-під ніг літератури в 20—30-х роках, і що залишалося жити в душах зламаних-незламних класиків радянської пори. Я інколи бував на корпоративних зібраннях ранніх шістдесятників, і не тільки письменників, а й художників — у майстерні Віктора Зарецького, наприклад, чи Алли Горської. Знаєте, про що вони там говорили? Про літературу 20-х років, про тих, хто продовжував творити і з більшовицькими кайданами на руках… Одного разу цілий вечір говорили про Олександра Петровича Довженка. Всі знали, звичайно, що він інколи ніби підспівував владі, але він робив це настільки талановито, що в підтекстах у нього обов’язково звучало оте Прометеївське: “Навіки нас ніколи не вбити”. Або те, що висловив Богдан Лепкий у трилогії про Івана Мазепу: народ наш хоча й не вміє жити, але й не може вмерти. Ми не можемо вмерти тому, що, в нищених фізично, живим у нас завжди залишався дух. Ламалися, як знаємо, навіть деякі шістдесятники, беручись оспівати “керівну і спрямовуючу роль каперес”. Але нерідко — з метою лише фізичного збереження себе. Хто не переслідував такої мети — знову, як і в 20—30-ті роки, опинявся за ґратами. Як молодші постшістдесятники В. Стус, І. Калинець, Т. Мельничук… А такі, як Ліна Костенко чи Валерій Шевчук, на ціле десятиліття замовкали. А вже на початку нової української незалежності (90-ті роки) вони і збагатили літературу високої якості художніми творами, і доклали чимало зусиль для повернення до життя Розстріляного відродження 20—30-х років. До їхніх лав долучилися й ті, кого називають постмодерністами. У їхньому середо­вищі трапляються такі, що бравують своєю космополітичністю, що зловживають “невмитим натуралізмом” (як казав Олесь Гончар), але пізно чи рано їм явиться усвідомлення, що справжня література — це щось зовсім інше. Це те, що Василь Стус уявляв як “виквіт рідної землі”.
В. Д. Завершуючи нашу розмову, бажаю, аби ми завжди пам’ятали тих найперших, хто виборював нам нашу незалежність. А серед них особливе місце посідали і нині посідають письменники, художники, інтелектуали…
М. Н. Звичайно… Бо, незважаючи на деяку загроженість Україні, на деякі труднощі в її сучасній розбудові, ми з їхньою духовною підтримкою все одно колись крокуватимемо в майбутнє впевненою ходою, станемо на тверду рідну землю і натхненно мріятимемо тільки про найвищі небеса нашого духу. Бо ж за плечима в нас оті янгольські крила, які змалював колись у Тичини та в закоханої в нього Інни Михайло Жук. Йому нині виповнилося б 130 років… Хай святяться їхні імена…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment