Корінь-дивосил лицаря волі

У листопаді Пилипові Миколайовичу ТАРАНЕНКУ, Людині з великої літери, англійському підданому, українцю з високим почуттям національної гідності, патріотові і просвітянину, який любить Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені, виповнилося 100 років.

Пам’ять далеких літ
…Спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Тарас Шевченко
Із відстані в сто літ Пилип Миколайович Тараненко пам’ятає до дрібних деталей свої життєві дороги і події, які довелося пережити.
Народився він 27 листопада 1913 року на хуторі Ганно-Томаківка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії (нині Дніпропетровщина) у заможній багатодітній сім’ї. Батько, Микола Пантелеймонович, був глухонімий, що не завадило бути авторитетом не тільки для своїх дітей, а й для мешканців хутора; разом із дружиною Мариною Хомівною і дітьми успішно вели велике господарство.
Історіє, мучителько моя!
Твої скрижалі, часом не зітерті,
Вичитую — читаю серцем я –
І пада сонце в чорні круговерті…
В. Чабаненко
Найяскравішим спогадом Пилипового дитинства став приїзд із фронту у відпустку дядька Василя, меншого батькового брата. Хлопець зачаровано дивився на струнку постать дядька у військових строях, на блискучу шаблю при боці, й досі чує, як рипіли його чоботи, коли ступав подвір’ям.
Другим глибоким, але сумним спомином стала смерть чуйної і доброї бабусі Одарки. А далі пам’ять тих далеких літ зберігає чорну смугу в житті хутора, коли скинули царябатюшку. “Першими пограбували хутір червоноармійці, — згадує Пилип Миколайович. — Відразу забрали коней, що найцінніше є у селянинахлібороба, а потім заповзялися вишукувати золото, коштовності, під кінець гребли продукти харчування. Ніколи не забуду, як революціонериграбіжники, вимагаючи золото у дядька Василя, залякували його, стріляючи біля самого вуха, мовляв, віддай, що сховав, бо розстріляємо. А що дядько міг дати, коли геть усе вичистили попередні експропріатори! “До стінки” для розстрілу не раз ставили мою маму, а ми, восьмеро дітей, голосили, подумки прощаючись з нею, але лиха година пройшла стороною… Червоні порубали шаблями моїх дідів, Семена і Самійла, лише за те, що колись служили у царській гвардії.
Зазнав наш хутір й одеських червоних матросів, обвішаних кулеметними стрічками та маузерами; були петлюрівці, від яких я вперше почув слова добродій та добродійка (так вони зверталися до нашої мами). Лишили ганебний слід на моїй рідній землі страшні уже тільки на вигляд латиські стрільці; бачив я григор’євців, махновців…”
Братовбивча бійня закрутила молодих вісімнадцятирічних хуторян Василя, Якима та Костю, сина дядька Максима, якого забрали до денікінської армії. Через чотири місяці Костя повернувся свідомим українцем, мабуть, біле воїнство мимоволі просвітило відповідним чином юнака, бо на хуторі він навчив хлопців і дівчат співати український гімн “Ще не вмерла Україна”. 1930 року його разом із братом Михайлом засудили на п’ять років за належність до неіснуючої, видуманої сталінськими сатрапами Спілки Визволення України.
Читати Пилип навчився швидко, а першою вчителькою була старша сестра Мотря, але в школі настільною книжкою був російський буквар, тож добре читаючи, змісту не розумів, ба й переказати його не міг. Учителька через це ставила його в куток на коліна, і тільки згодом, у другому класі української школи, він з’ясував, що пахарь — то рільник, а соха — плуг. До четвертого класу був одним із кращих учнів, але коли переступив у дванадцять років поріг п’ятого класу, стали вимагати довідку про соціальний стан. Дітям заможних селян радянська влада не дозволяла навчатися далі після закінчення початкової школи, бо заможні люди і їхні діти були ворожими елементами — вчити їх шкідливо. Рік навчався у приватного вчителя, але скласти іспити не дозволив районний відділ народної освіти.
Пильне чекістське око розгледіло в селах напівпоміщиків. На хуторі до таких належали родини коваля Клима Шаповала та його сина Петра, що біля батька працював молотобійцем. Держава відібрала у них маєтки і вислала без жодних документів і права на працю.
1928 року на селян наклали ще один податок, додатковий, а селами пішло гуляти нечуване досі слівце “куркуль”, яким називали заможних селян. У газетах дедалі частіше з’являлися статті про те, що прокляті куркулі не хочуть платити додатковий податок, чим навмисне підривають міць радянської влади.

У комунобільшовицькій
конюшні під чужим
прізвищем
О Земле, страднице велика!
О жертво дикої орди!
В. Чабаненко
Батько Пилипа Миколайовича 20 січня 1930 року відвів коней у спільну конюшню, а в лютому до кожної хати, мешканців яких мали виселяти, ввійшло троє озброєних охоронців. Дозволялося виходити надвір тільки у їхньому супроводі. Наступного дня начальник районної міліції товариш Махарина дав годину, щоб зібрати в дорогу найнеобхідніше, дітей посадили на підводу й повезли на залізничну станцію, де до родин, яких виселяли, долучили чоловіків, що були під вартою в районній міліції. Набили людьми товарний вагон, у якому посередині стояла залізна піч, вугілля біля неї та параша без води. У супроводі гепеушників вивезли спочатку у Вологду, де тисячу виселенців помістили проживати в церкві на п’ятиповерхових нарах без їжі, води і туалетів, а потім розселили у Вологодських лісах. Так виконувалася відома постанова ЦК ВКП(б) “Про знищення куркулів як класу на базі суцільної колективізації” від 21 січня 1930 року, підписана Сталіним.
Голод, холод — люди почали хворіти й помирати. Спасіння одне — втеча. 17річний Пилип тікає в Україну, але гепеушники, міліція та й місцеве населення допомагало ловити втікачів. Упіймали вже в Україні — потрапив в облаву проти селян, які брали участь у Павлоградському повстанні, їх без суду і слідства розстрілювали. У затриманого жодних документів. Довелося зізнатися, звідки втік. Повернули етапом тюрмами Дніпропетровська, Харкова і московської Бутирки. Тікає вдруге. Друга спроба була вдалою, хоч пережив кілька переслідувань людоловів, коли вони дихали йому майже в потилицю. Все витримав. Переховуючись, дістався Томаківки. Тут у родичів виготовив печатку, підробив довідку та й подався в Дніпробуд. Підводив документ, та й енкаведисти йшли по п’ятах. Довелося тікати з Дніпробуду, а потім із Марганця, запорізького заводу № 4…
Треба було зробити документи на інше прізвище, бо на Тараненка полюють. Згодом отримав документ на прізвище Вовк Григорій Іванович, ставши рідним братом Володимира Івановича, чоловіка сестри Мотрі. Працював на різних роботах. Закінчив школу токарів по металу, а через два роки працював уже за найвищим, сьомим, розрядом.  1932 року глухонімий батько й мати втекли із заслання, і вся сім’я Тараненків об’єдналася.

“Регоче смерть,
клепає косу…”
Рік 1933й був дуже тяжкий. Хліб отримували на картки. Токареві видавали 800 грамів хліба. Марину Хомівну вдалося оформити за прізвищем Вовк, щоб отримувати картки на хліб. На маму видавали 400 грамів і на двох дітей по 400 грам на кожного. Та школярам не завжди давали картки на хліб. Тоді доводилося йти й просити начальника цеху Лебедєва, який мав якусь велику силу й діставав хлібні картки на дітей.
У місті ніби голоду немає, але  люди невеселі, із настанням весни пухлих людей дуже багато. А в навколишніх селах справжній голод. Коли навесні 1933 року Пилип Миколайович захворів на малярію і часто ходив у лікарню, то підлога в ній була покрита пухлими людьми. Лікарі переступали через них, як через колоди. Щодня бачив, коли їхав на роботу потягом, уздовж колії лежали пухлі мертві люди. Це була жахлива картина, яка чомусь нікого не турбувала. Щоб вижити, люди після основної роботи погоджувалися працювати ще шість годин, за що по талону отримували тарілку супу. “Мудра” комуністична партія і її влада за баланду будувала заводи, а село винищувала виселенням у Сибір несходиму або голодною смертю.
1933 року сім’ю спіткала трагедія: зник батько. Родина гірко переживала тяжку втрату, бо, незважаючи на фізичну ваду, батько був роботящим і сумирним, дбав про сім’ю, був гарним ковалем, теслею, шевцем, кравцем і навіть в’язальником, але зазнав від влади жорстокого і принизливого “розкуркулювання”.
До 1930 року в Радянському Союзі за статистикою проживало 77 мільйонів росіян, а українців 82 мільйони — голодомор і світова війна і знову голод після війни докорінно змінили демографічну ситуацію в Україні. Навчався у вечірній школі 1940 року. На уроках історії викладач, він же парторг у школі, переконував учнів, що між нами і німцями майже немає різниці: вони будують націоналсоціалізм, а ми інтернаціональний соціалізм.

У тенетах другої окупації
Розперезалися тирани,
Впилися кровію, кати…
В. Чабаненко
Лікарі виявили у Пилипа Миколайовича хворобу серця. В армію його не взяли, хоч у повітрі “пахло грозой”. Брат Сашко служив у Латвії, водив танк, але у вересні 41го в одній із газет було повідомлення про геройський подвиг контуженого танкіста Олександра Тараненка. Про війну не думали, бо газети писали про дружбу Сталіна і Гітлера через підписання пакту про ненапад і про дружбу та співробітництво двох народів. Німець прийшов і його приходу зраділи, але дуже швидко переконалися, що Сталін і Гітлер — це близнюкидиктатори. Чекали із Заходу визволителів, аж прийшли нові поневолювачі. Сформували партизанський загін, і Пилип потрапив у партизани, гадав, що це добра нагода залишитися в Україні, та партизанський загін так і не зібрався до активних дій, коли прийшли німці.
Відступаючи, енкаведисти розстріляли всіх в’язнів тутешньої тюрми. Біля розстріляних зібрався великий натовп, прийшли родичі, щоб знайти серед убитих рідних. Німецькі солдати кийками гамселили бідолашних людей.
При відступі німців потрапив у колону евакуйованих, яку охороняли калмики і гнали людей на Захід. На залізничній станції загнали у товарні вагони і повезли до Миколаєва. У Миколаєві калмики передали  арештантів німцям, які на вантажівках доправили їх в Одесу, звідки була довга дорога до німецького містечка Браншвайг, де в таборі № 23 перебувало п’ять тисяч остарбайтерів. Навчав молодих хлопців токарної справи. Частенько бували у таборі пропагандисти з Російської Визвольної Армії. Особливо старався вербувати у свої лави генерал Жіленков. Роз’яснював хлопцям, щоб не піддавалися на пропаганду, бо генерал Власов стояв на імперських позиціях, тому ні Україні, ні українцям не слід чекати нічого доброго. Згодом перевели в інший, український, табір № 37 під назвою Герто, де вже Пилип не носитиме позначки “OST”. Англійський парламент дозволив прийняти сто тисяч DPперсон — представників Естонії, Латвії, Литви й України. Переживши всі негаразди з переїздом до Англії, Пилип Миколайович із дружиною Олександрою Андріївною поступово звикали до нових умов, але побутовий комфорт не рятував їх від дискомфорту душевного, бо ані на день не забували, що жили на чужині. А тут ще й корінні британці підкреслювали це на кожному кроці. “Англієць вихований так, що нікого, окрім себе та інших англійців, не любить, — ділиться своїми спостереженнями Пилип Миколайович. Щирості від англійця не дочекаєшся, глибокої дружби — також, бо все засноване на вигоді, на користі. Англієць терпіти не може виявів розуму в іншого, натомість проймається симпатією, навіть любов’ю до дурнішого за себе. Український націоналізм, яким більшовицькі годованці й досі намагаються залякати мешканців Сходу України, може відпочивати на тлі англійського націоналізму. Програє йому також німецький націоналізм. Для англійця англійське — над усе. А тому гірша робота — чужинцям; презирство — у ставленні до чужинців, особливо до українців і поляків.
Я звертаюся до занадто гарячих голів моїх сучасників не дуже спокушатися “зарубіжним раєм”. Не слід шукати щастя десь, його треба створювати на рідній землі, де народили нас наші батьки, де наших батьків народили їхні батьки, словом, де споконвічна наша територія. Важко буває в себе, часом просто нестерпно, але то наша батьківщина, і не треба розпорошуватися по світу, прагнучи туди, де інші, зовсім чужі для нас люди, змогли побудувати вільне і процвітаюче суспільство, а будувати таке суспільство у себе вдома. Лише той беззастережно може прагнути кудись, хто не вкусив чужинського хліба. Так, він розкішний і принадний, але для прибульців інших країв той хліб завжди гіркий”.

Повернення на рідну землю
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу…
Тарас Шевченко
Після смерті дружини Олександри, прах якої поховано на одному із запорізьких кладовищ, не розлучався з думкою про повернення в Україну. 21 вересня 2002 року літаком прибув до Борисполя, а наступного дня — до Запоріжжя, відчинив хвіртку до подвір’я і хати, яку наймолодша сестра Галя купила для двох, щоб доживати у ній віку. “Буду щирим: мене ошелешив рівень життя в Україні, який не йшов у жодні порівняння з рівнем життя в Англії, — продовжує розповідь Пилип Миколайович. — Надзвичайно болісно вразило те, що на вулицях Запоріжжя я ніде не почув української мови. Держава має Герб, Гімн, Прапор і назву Україна, а в козацькому запорізькому краї не лунає українська Державна мова. Чому в Запоріжжі, та й по Україні, і досі бовваніють пам’ятники Леніну? Який вигляд мала б Німеччина в очах світового цивілізованого співтовариства, якби на площах і вулицях її міст височіли пам’ятники Гітлеру? І це тоді, коли увесь світ знає, що більшовизм удесятеро більше знищив людей, аніж нацизм!.. Став часто бувати на засіданнях просвітян, слухав їхні виступи, придивлявся до кожного і незабаром дійшов висновку, що люди в організації патріотичні, щирі, цікаві, а ось організація у них бідна. Навіть приміщення власного не мають. Вирішив допомогти, і невдовзі просвітяни на мою пожертву в 45 тисяч доларів 4 серпня 2004 року придбали повнометражну трикімнатну квартиру… За згодою єпископа Григорія на території церкви моїм коштом  звели пам’ятник жертвам Голодомору 1932—33 років… Невдачею, яку можна прирівняти до національної катастрофи, закінчилися президентські вибори у лютому 2010го. Минуло три роки, а нова влада щокроку демонструє своє невміння і небажання працювати на державу. Життя в країні невпинно погіршується. Здавалося, за першої можливості народ змете цю владу. Така можливість з’явилася під час виборів до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 року. І який результат? Третина виборців віддала свої голоси за політичну силу, яка вела і веде країну до краху. Українське суспільство не стало цивілізованим внаслідок дії жахливої ін’єкції, яку постійно вводила упродовж 1917—1991 років комуністична влада… І все ж, наберімося терпіння, бо ми, українці, — великий народ, обов’язково прийде час, “і на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”.
Просвітяни Запорізького краю сердечно вітають Пилипа Миколайовича зі славним століттям, зичать йому здоров’я і сили у наступному сторіччі!
З роси й води!

Тарас ШЕВЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, почесний голова Запорізької “Просвіти”,
а також запорізькі просвітяни
А. Ажажа, В. Ґудзь, М. Калиняк, К. Сушко, В. Тимчина, Ф. Турченко, В. Федина, В. Чабаненко

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment