У чому наші проблеми?

Надія КИР’ЯН,
оглядач

Цим питанням переймаються наші дописувачі. Для “СП” дуже важлива думка читачів. Наприклад, Р. Я. Потока з м. Зміїв Харківської області пропонує в кожному числі давати “голос читача” — листи чи огляди листів. Намагатимемося це робити, хоч повністю листи давати не зможемо — адже їх дуже багато. Наголошуватимемо на головному, що нас усіх турбує. Ще пан Р. Потока слушно зауважує: “Я категорично проти, щоб тижневик замість “голова держадміністрації”, “міський голова” називав ці посади губернаторами та мерами, бо в нас немає губерній і мерій”. Темі чистоти мови присвячено лист Миколи Патрикеєва з м. Радивилова на Рівненщині: “Суржик заполонив теле та радіопростір, друковані ЗМІ. А що вже говорити про назви магазинів на кшталт “Секондхенд”, “Брайтон”, пошесть “Парижів”, “Міланів” і “Версалів”… Ринок праці заполонили вакансії менеджерів, промоутерів, іміджмейкерів, брокерів, дилерів тощо.
Треба і “чужому научатися”, і “свого не цуратися”, бо можемо перетворитися на країну не тільки як звалище уживаних речей (Second hand), а що гірше та страшніше — житимемо не своєю головою (Second head) і весь час будемо в ролі історичного виконавця чужої волі”, — закликає пан Микола.
У чому наші проблеми та як їх позбутися, міркує Валентина Коноваленко з Києва, яка підтримує пропозицію академіка Степана Вовканича зі Львова (стаття “Чи частуватиме Кульчицький у Львові віденською кавою?”, (“СП” № 43 за 2013 р.) про те, що ми повинні увіковічити пам’ять про борців за свободу й незалежність України, визволителів від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою, і польського з королівською короною. “Наші герої — борці проти окупантів — не дають спокою ні “Русскому міру”, ні комуністам у Європі, ні всіляким українофобам, — пише Валентина Іллівна. — Нас обзивають фашистами, бо хочемо чути свою мову, свою пісню, знати справжню історію України. Для цього навіть не обов’язково бути учасниками УПА”. “Фашистка”, — почула Валентина Коноваленко на свою адресу від українофобів лише за те, що розповідала про селян із Рокитнянського району, яких зібрали під час війни під військкоматом і ненавченими, без зброї кинули як “гарматне м’ясо” проти німецьких танків. Усі вони наступного дня загинули, серед них і дядько Валентини Іллівни. Простий люд ще не розібрався у правдивій історії України, робить висновок дописувачка, багато хто вірить у різні байки і плітки, тому “звання “Борець за волю України” має стати справді всенародним, соборним.
“Що робити?” на це питання намагається відповісти політичний оглядач, просвітянин з ІваноФранківська Володимир Ференц. Для цього треба владоможцям виправити допущені помилки, стати політиками, які думають не про перемоги на виборах, а про інтереси держави, бо лише міцна багата національна держава може захистити всіх своїх громадян, і владу, і опозицію. “Саме зараз, коли домінуючій партії влади треба було зробити вимушений крок у напрямі Європи, багатьом політикам з обслуги олігархічного анклаву відкривається ціна скоєного. Їм радили грати на протистоянні двох ідентичностей і так вигравати вибори в “свідомітів” і “нацюків”. Таким чином “успішно” виконали чужу програму денаціоналізації України. Торгові війни з Росією, заганяння у Митний союз і зверхнє ставлення Європи — це ознаки того, що ми не національна держава з єдиним комплексом ідентичності”. Український гуманітарний центр формування громадянського суспільства і держави логічний для сильної національної країни, — продовжує Володимир Ференц. — Отож краще б реальним господарям держави добровільно позбутися формального російськокосмополітичного фальшцентру. Саме такий варіант усім вигідний і дозволяє краще захистити бізнес і капітал силою національної держави. Для цього треба керівникам подати особистий приклад українськомовності, закликати власників ЗМІ, працівників освіти це зробити. Забезпечити свободу приватної ініціативи та обмежити апетити бізнесу й держави з метою значного збільшення оплати людської праці. Тільки забезпечений громадянин може мати сильну державу. Приміром, американська сила тримається не на світовому авторитеті, військовій потузі й числі мільярдерів. Америку тримає в лідерах високий рівень життя і приватної ініціативи громадян, влада там про це дбає з усіх сил. Тому й процвітає штучна американська нація емігрантів, яка нині набагато сильніша, ніж українська автентична.
Про те, як зробити Україну сильною сучасною державою, розмірковує Олександр Штань із Чернігова: “Спостережливі мислителі підмітили, що людство у своєму еволюційному розвитку пройшло кілька видів правління: від одноосібного до групового представницького — парламентського. А що далі? Далі час для прямої демократії народу! Її основа — місцеве самоуправління. Центральній владі при цьому делегуються лише окремі, загальнодержавні функції. У світі вже є приклади проростання прямої демократії у суспільстві: наприклад, у Норвегії держава пронизана громадськими організаціями, як тіло кровоносними судинами”.
Можливість для реалізації прямої демократії народу настає тоді, коли рівень самосвідомості — освіченості, самоповаги, рішучості й відповідальності людини перед суспільством досягне достатньої висоти, продовжує Олександр Штань. “Говоріть скільки завгодно про форми правління, але ви нічого не доб’єтеся, поки не подолаєте жадібність, честолюбство”, — ці слова французького мислителя ХVIII ст. Дені Дідро нині надзвичайно актуальні. Елітним духовним шаром УкраїниРуси були, гадаю, не славетні князі з сотнями їхніх наложниць, а люди Знання, люди Права: кріри за княжої доби, козакихарактерники за доби козаччини. Ці люди жили, діяли у руслі Правди життя. Нині духовна інформація стала доступнішою, ніж колись. Тому для відродження і радикальної зміни способу і якості нашого життя першим завданням є просвітництво і труд, особистий приклад.
А пасіонаріїв, подвижників, трудівників, просвітителів Україні не бракує. Про таких людей, якими можемо пишатися, повідомляють наші дописувачі. Інна Руснак із Новодністровська Чернівецької області пише про Михайла Шундрія, багаторічного сільського голову Ломачинців, учителя, журналіста, краєзнавця, дослідника та поціновувача історичної спадщини мальовничої батьківщини — бессарабської землі, прекрасного господаря, люблячого батька та дідуся, якого вітає з 65річчям. Приєднуємося до цих привітань! Наш постійний автор Петро Будич пише про Харитину Кононенко, письменницю, талановиту журналістку, активну діячку жіночого руху, доктора економічних наук, українську патріотку, яка загинула у катівнях гестапо в Рівному за зв’язок з УПА, з дня смерті якої цьогоріч виповнюється 70 років. Народилася вона в селі Миколаївка Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Рано залишилася сиротою, подружжя Вілінських узяло її на виховання — тітка Валерія, письменниця, яка була членом Української Центральної Ради, її чоловік Олександр, племінник Марка Вовчка. 1918 року разом із ними виїхала до Швейцарії (О. Вілінський був генеральним консулом від УНР), потім жили в еміграції у Австрії та Чехії, згодом Харитина виїхала до Канади. У Канаді займалася громадськопросвітницькою роботою, організувала осередки “Просвіти”. У 1930х роках займається просвітянською роботою в Західній Україні. Під час німецької окупації працювала в Рівному, де очолила Жіночу службу України, яка згодом стала філією Українського Червоного Хреста, діяльність якого заборонили німці. У підпіллі Харитина врятувала життя багатьом нашим воякам. Вдячні мешканці Рівного назвали вулицю ім’ям цієї подвижниці. Її слова до українців і нині актуальні: “Хай ніколи не вірять ніяким визволителям, а самі здобувають свої права”. Лідія Купчик зі Львова знайомить нас із гарними й актуальними казочками для дітей Зиновія Квіта. Родом він із м. Поморяни Львівської області. Нині мешкає у США. Голова Всесвітньої спілки вчителівукраїнців. Він автор збірок казок “Казка про шістьох братівукраїнців” (УжгородФіладельфія,   вво “Мистецька лінія”, 1998), “Казка про українську курочкуписанкарку” (2000 р.), “Казка про українську мову” (2001). У передмові до “Казки про шістьох братівукраїнців” автор пише, що “казка основана на дійсності, яку переживали українські втікачі від московськокомуністичної навали в час Другої світової війни і коротко після неї, зберігаючи своє і своїх діточок життя”, переймається тим, щоб хоч де вони жили, пам’ятали про своє коріння, знали й шанували українську мову.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment