Ігор Васильович Стасюк — відомий вчений у галузі теоретичної фізики, теорії твердого тіла, громадський діяч, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАНУ, завідувач відділу квантової статистики Інституту фізики конденсованих систем (ІФКС) НАНУ, голова Секції фізики Західного наукового центру (ЗНЦ) НАН і МОН України.
Талановитий педагог. Виховав 20 кандидатів фізико-математичних наук, серед його учнів 5 докторів наук. Видатний популяризатор науки, людина енциклопедичних знань.
Закінчилася наукова сесія “Сучасні проблеми фізики конденсованої речовини”, на якій відзначали і 20-ліття журналу “Condensed Matter Physics”, і вагомий ювілей Ігоря Стасюка. Наша розмова з Ігорем Васильовичем про життя, зокрема й наукове.
«Докторська мала уже практичний вихід…»
— Ігоре Васильовичу! Що відчували, коли Вас на урочистому засіданні сеcії Інституту вітали з вагомим ювілеєм колеги і науковці з інших інститутів?
— Я завжди відчував, що маю працювати так, аби мати задоволення від роботи і щоб людям було цікаво. Не прагнув наукової кар’єри, просто працював, навіть не уявляв, що буду доктором наук. Потім з’явилися перші учні — аспіранти… Дуже велика роль тут наукових зв’язків, контактів, вплив тих, хто займається експериментальними дослідженнями. Словом, взаємодія з цікавими людьми, пошуки розв’язку різних наукових проблем.
75 — це ще не підсумок, не закінчення. Є певні зобов’язання, є молоді люди, яким треба допомогти — два аспіранти, котрі у майбутньому можуть себе проявити в науці. Не розділяю життя і роботу — це в мені переплетено.
— Маєте якісь інші зацікавлення?
— Я закінчив музичну школу, грав на фортепіано… Навіть вагався, чи в університет вступати, чи в консерваторію… А ще — туризм. Ходив безліч разів у Карпати. Це захоплення передалося мені від батька. А ще люблю фотографувати, маю свої збірки. Мене навіть переконували, щоб робив виставки.
— Ви задоволені, що обрали “фізичний шлях”?
— То складна історія. З дитинства я любив математику, батько — учитель математики, дуже добрий педагог… Але фізика була ближча.
— Ваша наукова діяльність знайшла практичне продовження?
— Кандидатська не мала безпосереднього практичного спрямування. Це був опис (більше на математичній основі) кореляційних явищ, взаємодії електронів у кристалах. Ми запропонували оригінальний математичний апарат, який свого часу підтримав академік М. М. Боголюбов. Наш метод опублікували у Москві, а також у Ленінграді в журналі “Физика твердого тела”. Через чотири роки після нас Дж. Хаббард із Великої Британії опублікував подібний і загальніший підхід. Як ви розумієте, метод Хаббарда став популярним, такі тоді були обставини. Моїм керівником ще зі студентських часів був професор А. Ю. Глауберман, коли ми з ним і з В. В. Владимировим виконували наше дослідження. Пізніше В. В. Владимиров переїхав до Москви, став відомим фізиком.
До цієї теми я повернувся 1974 року з аспірантом П. М. Слободяном. Ми розширили той метод і опублікували в одному з московських фізичних журналів.
Докторська мала вже практичний вихід. Її велика частина була присвячена теорії оптичних ефектів, які виникають при дії зовнішніх полів і механічних напружень (тисків) у кристалах. Такі явища вивчав і експериментально досліджував професор Орест Влох разом із відомим фізиком І. С. Жолудєвим. Ці ефекти дають можливість керувати поширенням світла, що проходить через кристали. Отже, можна передавати інформацію за допомогою світлових пучків. У нас була серія робіт, що стосувалася нових кристалів.
— Журналу “Condensed Matter Physics” виповнилося 20 років. Розкажіть детальніше про це видання.
— Журнал виходить із 1993 року. На початку він був трибуною для дослідників нашого інституту, там публікували наші роботи. Спочатку статті друкували українською мовою, потім для розширення аудиторії почали використовувати англійську: нас упізнають на Заході, окрім того розширилася географія наших авторів. Отримували наукові статті з різних країн, тож мусили активізувати і поглибити їхнє рецензування.
— Як Ви добирали рецензентів?
— Це добрі спеціалісти — передусім із теоретичної фізики та фізики конденсованої речовини. Не друкуємо експериментальних робіт. Головним редактором був і є академік І. Р. Юхновський. Тепер щодо досягнень: по-перше — зріс індекс цитувань (загальна кількість покликів) на Заході; по-друге — зріс авторитет видання, по-третє — журнал отримав імпакт-фактор. З Америки, Франції, Німеччини надходять статті до друку, ми вже є в колі визнаних журналів, а інститут — у колі відомих у світі інституцій. Присутні в загальносвітовій базі даних, наші рецензенти науковці з Японії, США, і науковці з України.
— В Україні фінансування науки опустилося до 0,29 % від ВВП. А як стверджують науковці, — потрібно бодай 1,7 % від ВВП. Як цього досягнути? Чи влада зрозуміє роль науки у творенні економічно (і не тільки) ефективної держави?
— Прем’єр-міністр сказав: “Нехай вчені запропонують щось корисне, і уряд знайде способи виділити кошти”. Та чи вчені не можуть запропонувати “щось корисне”, чи уряд над цим не думає. Владці не вважають науку корисною… Хоча наука має творити нові знання і визначати інтелектуальний рівень суспільства.
«Ставлення уряду до науки — то біда…»
— А як Ваш Інститут?
— Наш Інститут не потребує великого фінансування, оскільки ІФКС не проводить експериментальних досліджень, не купує дорогих приладів чи матеріалів. А в Інституті фізики й інших інститутах у Києві (це величезна експериментальна база) вихід знайшли: створюють центри колективного користування. Закуповують комплекти приладів, які дають змогу виконувати експерименти разом з іншими інститутами. І це працює. Маємо в інституті потужний обчислювальний кластер (сукупність комп’ютерів, які з’єднані між собою). Це один із найбільших за потужністю обчислювальний кластер в Україні.
— Як Вам це вдалося?
— Ми трохи заробляли, тож могли розширити комп’ютерну базу. Згодом почали створювати кластер. Таким чином і свої проблеми в обчислювальних потужностях задовольнили, і спеціалісти з інших інститутів його використовують. Є державні програми, зокрема ГРІД-мережа, яка в рамках міжнародної спільноти поєднує суперкомп’ютери і в яку ми теж увійшли. Входячи туди зі своїми обчислювальними потужностями, маєте доступ до розрахунків на сучасних суперкомп’ютерах. Були державні проекти, програми; ми повинні б мати кошти в рамках цих програм. Однак навіть 0,3 % від ВВП не працює. З точки зору уряду, наука мала б існувати самостійно. Їм легше купити готову технологію за кордоном, аніж виділяти кошти на діяльність вітчизняних науковців.
— У березні 2013 року в Комітеті з питань науки й освіти ВРУ на слуханнях із виконавчої влади був присутній лише голова Держінформнауки В. Семиноженко. З міністерств і відомств — нікого. Навіть — із МОН…
— Та навіть на загальні збори Національної академії наук України цього року майже ніхто не прийшов. Окрім міністра освіти й науки, була тільки голова Комітету з питань науки і освіти ВР Лілія Гриневич.
— Як українським науковцям утвердитися у світовій науковій спільноті?
— Ми намагаємося, комусь це вдається краще, комусь — гірше. У Львові вагомих успіхів у галузі природничих наук серед академічних установ досягнули Фізико-механічний інститут, Інститут прикладних проблем механіки і математики, Інститут біології клітини; те ж саме стосується і нашого інституту. Хоча державні наукові проекти (за участю інших держав, промисловців) мав би організовувати уряд. Колись такі спроби були. Маємо надію, що Україна таки стане асоційованим членом ЄС. Це буде зовсім інший ранг участі українських наукових установ у наукових програмах у рамках європейської спільноти. Ми і зараз можемо брати участь, але ми — третя сторона: спочатку — члени євроспільноти, потім — асоційовані, аж тоді вже ми.
— У звіті про діяльність НАНУ 2012 року зазначалося, що 2012-го “наукові установи НАНУ провели значний обсяг фундаментальних і прикладних досліджень…” Чи досягли чогось вагомого?
— У галузі теоретичної фізики й нанотехнологій (графен), оптики є значні здобутки. Наші астрономія і радіоастрономія — унікальні. Наприклад, радіотелескопи. Проблема не в тому, які є дослідження, а в тому, що до нас не хоче йти талановита молодь. Бо вже намагаються відмовитися від уроків фізики чи хімії і все це об’єднати в природознавство. Нині ті абітурієнти, які приходять до ВНЗ, мають дуже слабку підготовку.
— Як Ви думаєте, чому?
— Нині популярні цифрові технології, і є думка, що не потрібно тренувати пам’ять. Саме тому випускники шкіл не навчені щось засвоювати і вчити. Це соціальна проблема. Отже, слабка підготовка в школі, фізика не така популярна, як була років тридцять тому. Нині попит на інформатику. Здібні діти вивчають прикладну математику чи комп’ютерні технології. Це добрий заробіток. А з фізикою не склалося.
Ми маємо спільні кафедри в НУ “Львівська політехніка”, також у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Є спроба організувати співпрацю з хімічним факультетом — адже працюємо в нашому Інституті з конденсованими речовинами. На спільні кафедри приходять учити студентів наші науковці. Важливе комп’ютерне моделювання, яке розвивається у інституті, — це велика галузь сучасної фізики, власне — віртуальний експеримент. Можна передбачати структуру, будову і поведінку складних конденсованих систем.
— Чи берете участь у міжнародних програмах?
— Беремо. Близько 40 % публікацій учених нашого Інституту підготовлено останніми роками спільно із зарубіжними науковцями.
— Які стосунки з Часом?
— Намагаюся йти в ногу з ним. Маю багато справ. Поки що вдається їх робити. Обов’язок змушує бути організованим. Але час страшенно біжить вперед. Можливо, діапазон розмаїття різних занять треба звузити. Останні три роки працюю над книжкою-посібником із методу функцій Гріна — і для студентів, і для науковців.
— Дякую за розмову. З роси Вам і води — на подальшу працю.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
