Михайло КАМЕНЮК
Так ось які ви — сутінки року. Щоразу інші, але завжди передріздвяні. Завжди у вашому диханні, ваших порухах — передчуття фіналу.
“…ведуть собі гру дні З вітрами у грудні. Під снами ясними Поля многотрудні. І ніч горобина — Неначе провина. А вранці у шибі — Синичка й калина. Всміхнеться людина. А піде тудою, Де тиха вода — Ремез над водою Хатинку гойда…
Несміливим пензлем зніяковілий художник — перший сніг — уночі, навпомацки, торкнувся модрини під моїм вікном. Хотів побілити й річеньку — не далася. На горбах над селом різко забіліли стежки. Завмерли навшпиньках усі дерева. І тільки дуб та сосни вишумовують на вітрі. Він — так і не скинувши ні перед ким кучерявої шапки, вони — дівчата в зелених плахтах-намітках, тороками виграють.
Сутінки року… Стовбурчаться над ранковим селом дими. Пахнуть вони по-різному, різні й за відтінками кольору, за формою. Дзвінкі голоси дітей вторять передзвонам горобчиків, цих сірих патріотів рідної землі. Навіть перепілки, які літати не вміють, пішли полями пішки в еміграцію, за кордон, у теплі краї. Подумати тільки? — пішки! А вони, ці непосиди-горобчики, “співають хоч би що, сірі патріоти-анархісти… Коли це писалося-думалося?
Сутінки року… Сидіти увечері перед каміном й дивитися у вогонь — дорогоцінна розкіш. Озиратися подумки на прожитий-пережитий рік, перебирати спогади, як чернець свої чотки.
“…в жовтні
серця межі — Золоті пожежі. Носять наші душі Вогняні одежі. Вже палають печі, У заплаві — крига. Храми на колінах В день Архістратига. Ночі листопадні Вітряні і темні, Листопадні думи Білохризантемні. Опущу я в річку На долоні свічку — Подивитись маму В крижанім потічку. Сповива у грудні Мене в роки трудні, Сповива-співає Думоньки напутні. Залетять у серце — Стрепенусь од болю І неначе вперше, Помолюся Богу….
Сутінки року… Лункі безодні — за кожними ворітьми. А як там твоє Азовське море, твій Азов? — питаю себе. Колись, під час служби у війську, я з однополчанами зимував на його берегах. Казарм усім не вистачало, і ми мусили вкопатися глибоко в землю, напнути над собою брезентові шатра, спати біля розжарених буржуйок. А море, грудневе море, як необ’їжджений кінь, стугоніло, било копитами денно і нощно в груддя прибердянських степових берегів, що аж ходором ходили від того шалу. А морю, його вдарам відлунювали безодні тисячоліть. Адже за припущенням Азовське море виникло в западині, що утворилася від удару гігантського метеориту в груди праматері-землі. В тій рані її глибокій. Це було там, в безодні часу. Тим-то й стогне, мучиться у сутінках року Азов.
“… тебе ще ця дорога не стомила: Від раю до страшної глибини?.. Не бійся: я візьму тебе на крила, Я — птах безодні, де ночують сни. Стань птахом, стань, Тополею не гнися, І ти побачиш далі голубі. Нестерпно буде — ти мені приснися. Нестерпно буде — я приснюсь тобі. Там є усе. Там — золото-проміння З чертогу голубого виплива. Встаючи з-під гріховного каміння, Покинь під ним усі тяжкі слова. Там Божа Матір у своїй господі. Ти не забувся, хто її дитя?.. Я — птах безодні, музика на споді — Щасливий вітер вічного життя. Згорять безслідно всі твої сльозини Перед спокути полум’ям ясним. Не вір, що не стає колись людини, То — вперте серце, попрощайся з ним…
