Дерева Мангишлака

3454Так сталося у моєму житті, що саме ім’я Тараса Шевченка відкрило для мене дивовижну і романтичну землю: Казахстан. Це було 1988 року, коли мені поталанило брати участь у Всесоюзному Шевченківському святі поезії, що його тоді приймала ця радянська республіка. Слід віддати належне тим далеким часам: при всій помпезності й засиллі лозунгів про інтернаціоналізм радянських людей всесоюзні літературні свята мали грандіозні велелюдні майдани, велику складову дійсної культури, шанобливого ставлення до Слова. Що й казати про Слово Шевченкове!..
Тут вдамся до свідка — свого літературного щоденника.

Михайло КАМЕНЮК

1.
“…Ще й досі не можу охолонути, стрімко витягнутий літаком ТУ154 з пекельної кузні півострова Мангишлак, з його стомлюючої спекоти. Не можу охолонути від гарячих зустрічей, диспутів, поетичних турнірів. Від сонця приязні до нас, українців, посланців землі великого Тараса у сліпучобілий Казахстан — на Всесоюзне Шевченківське свято поезії. Безлічі вражень ще відстоюватися, вкипати на вогні віршоінтерпретацій. Поділюсь найпрудкішими…
Ось переді мною фото — один із найдорожчих сувенірів, переданий мені в дні нашої роботи в місті Шевченко поетом Тімірханом Медетбековим. Хтось із фотокореспондентів, яких безліч наїхало того дня у форт Шевченко — місце Тарасового заслання, підмітив і зафіксував на плівці ту мить, коли я підхопив на руки малого казашка Жерилзасина. Мабуть, дуже доречним видалося фотожурналісту поєднання моїх чорних буйних ще тоді кучерів, вишиванки і сяючих цікавістю чорнооких щілинок на обличчі хлоп’яти, праправнука тих, хто приносив запротореному за стіни царського фортутюрми, за безмежні азійські далі українському поету напитися молока, — і Марксових слів на великому плакаті, що став тлом фотознімка: “Усяка нація може і повинна вчитися у інших”…Ця фотоластівка прилетіла зі мною з Казахстану додому…
Тамтешні ідеологи не дарма цитували подібне Марксовому в ті дні на кожному кроці. Перед цим у АлмаАті сталися “націоналістичні” заворушення, в республіці спішно готували ідеологічний пленум ЦК Компартії Казахстану з питання покращення інтернаціонального виховання трудящого люду.
Тепер я знаю: ми, українці, сміливо можемо вчитися у казахів національної гордості, вміння плекати рідне слово, берегти в здоров’ї прадідівську пісню. Справою честі кожного вважають і тепер на цій землі оволодіння змалку домрою, вмінням супроводжувати цим невибагливим інструментом, у самому обрисі якого читаються вилиці юної красуніказашки, власний спів.
Ах, як співала Гюльнара!.. Гюля… Юлечка… Як цнотливо пропливали у танку, імітуючи рухи білих лебедів, повів ковили під вітром, п’ятнадцятилітні степовички!.. Як пасувала кожній із них гілка квітучого тамариска, яку зривав я сам і дарував подумки! Як огортав кожну степ в серпанкові пахощі полину!..
Ловиш раптом себе на думці, що все, бачене тобою там, зовні, крізь розріз дверей приємнолоскітливо прохолодної юрти — це сон, це марево, щось на кшталт єсенінських персидських мотивів. Може, справді так майстерно задурили тебе друзімолодці, може, справді везли, зав’язавши терновою хусткою очі, по серпантину чимкентських гір — по колу, по колу?.. І ти вже іншим, переродженим, увійшов в актау — в цей фантастичний білий дім пустелі…
***
“Золотого Тамерлана онучата голі…”
Тарас Шевченко
Лиш полин, тамариск і пустеля —
гарячий актау.
Саксаул — всій рослинності тут осавул.
Знов цикади беруть голосисту вечірню октаву
Й черепаха повзе, підземель наслухаючи гул.
Наконечники стріл кам’яних хтось розсипав                      на плато глухому…
Поцілуй мене ще раз у зблисках фатальних                           зіниць —
І забудусь, забуду дорогу до рідного дому,
Щось влилось в мою кров з молоком молодих                    верблюдиць.
Ми втрачати себе прибуваєм, які вже тут                     гості!
Персні змій золотих обвивають гарячий                          твій стан.
Так поет передрік. Так ногайців розсипались                 кості.
Саме так впала карта, що витяг її Тамерлан.
Так поет передрік у кобзарськім незнищимім                 слові,
І всмоктала мене ця солодка чужинська                                 пітьма.
Передрік, що у рабстві однакові ми і в любові,
Як пророка нема, як в народу пророка нема…

2.
Пересипаю в пригорщах ці, наче з конвеєра вічності зійшлі, кремінні пластинки — бритовки, ножички, наконечники стріл та списів, просто леза… Їх скільки хочеш під ногами на цьому плато, під черепом якого криється видовбаний углиб храм сонцепоклонників. Шопаната — пристань вічності по путі в Хорезм. Ніші, тисячолітні поховання, пластика символічних малюнків, виконаних ще до нашої ери, справжня різьба по каменю, ієрогліфічні заклинання духів… Духу! Твого духу!..
Усе це, напевне ж, спостеріг Шевченкохудожник.
Потужні археологічні розкопки, що особливо інтенсивно ведуться тут нині, дозволили висунути сміливу гіпотезу: маємо справу з велетенським поясом матеріальної культури світанку людства. Чи ж не її силове поле за якимись незнаними космічними законами вибрало рішенець для долі Шевченка, притягнувши її сюди на цілих сім років? Магічне число — “сім”! Неволя, тюрма царської Росії була безмежна, як ніч, стогін уярмлених нею — океан! А Шевченкові випало саме сюди…
Той, хто не побував у Казахстані, на Мангишлаці особливо, той не уявляє, як може інший народ — повз українців — так славити, так боготворити Шевченка. Того, хто першим зі вселюдських митців згадав казаха у геніальному слові. Хто першим на рівні найвищих столичних академій зобразив пензлем прекрасні обличчя дітей казахського народу на полотні. Його казашка Катя, його дітибайгуші — це живописні шедеври, котрі самі по собі вже принесли б їхньому творцеві і славу, і гроші, і теплу ситу любов царських придвірцевих салонів, відчинили б двері у Європу.
Але Шевченко обрав долю бути розп’ятим за народ, долю народного пророка. Безсмертна ця його любов зорею встає над Мангишлаком донині. Він бував і тут, де аж тепер проходять археологи. Він і тут прислужився цій давній культурі, пам’яті цієї землі. Окремі замальовки околиць мечеті — гробниці Шопаната, некрополя Хангабаба, виконані українським художникомневольником, стали на сьогодні єдиними документальними зображеннями цих пам’яток минулого, по яких тепер можливе реставрування. Один із найстаріших казахських вчених і зодчих М. М. Мендикулов у посмертно виданій минулорічній книзі “Пам’ятники народної зодчості Західного Казахстану” писав:
“Некрополь Хангабаба розташований в однойменному урочищі за 30 км на схід від форту Шевченко, на трасі древньої караванної дороги, яка вела в Хорезм, також, можливо, достатньо древньої.
Т. Г. Шевченко, що відвідав цей некрополь у 50х роках ХІХ ст., зробив замальовку загального вигляду його центральної частини. При порівнянні малюнка з сучасним станом некрополя можна помітити значні зміни: пірамідальна крейдяна гора тепер перетворилася в похилий пагорб, портальнокупольний мавзолей — в руїни, в карагачевій алеї з’явилися надгробні пам’ятники…”
…З молодим алмаатинським поетом, лауреатом республіканської комсомольської премії Улугбеком Єсдавлєтовим перепиняємо на вулиці в місті Шевченко гурток першачків, що переходять дорогу, ще, як у дитсадку вчили, попарно, міцно тримаючись за руки. Улугбек запитує показахськи:
— А скажино мені, дівчинко, кого ви чекаєте до себе в гості сьогодні? Хто має прийти до вас у школу?
Дівчатко примружується, перехиляє голівку, поглядаючи на нас знизу догори, і серйозно відказує:
— До нас сьогодні має прийти великий казахський акин Таразі.
Ми обидва спочатку розгублюємося, бо насправді чекали від дівчинки повідомлення про сьогоднішню зустріч у школі з групою українських і казахських письменників. А зрозумівши усю наївну мудрість дитячої відповіді, разом щиро сміємося.
Тарас казахською — Таразі. У значенні — “терези”. Тобто — “справедливість”. У Мангишлацькій області дуже багато хлопчиків Тарасиків. У день прибуття сюди поетичного свята у форті Шевченко народився ще один хлопчик. І його, як годиться, назвали Тарасом.

3.
Місто Шевченко хтось із супутників влучно назвав містом майбутніх марсіан. Здається, цей образ належить керівнику нашої делегації, першому секретарю Правління Спілки письменників України Юрію Мушкетику. Справді небувалим дивом бачиться це місто, постале в мертвій безводній пустелі. Поштовх до його розвитку дало відкриття тут, у прикаспійській зоні, багатющих покладів нафти, високопарафінової, збагаченої, залеглої надзвичайно глибоко — до 4—5 кілометрів углиб запускають свої свердла бурові установки. Тут, на буровій, беремо в жмені  ґрунт, піднятий з тієї запаморочливої глибини. Це, як свідчать знавці, родюча колись земля, на якій буяли гаї, шуміли ріки, веселилося птаство. Чого вона потонула, як таємнича Атлантида?.. Чому пощезла в безодню пісків, як фатаморгана?
Шевченківці живуть з ентузіазмом молодості. Більш як стотисячне за населенням місто, обласний центр, за середнім віком городян — 25 років — чи не наймолодше у республіці. Відірване від кільцевої системи енергопостачання, місто звело свою АЕС. На її базі діє потужний завод опріснення морської води. Живильна волога не тільки напуває людей. Кожен городянин здійснює шефство над кількома деревами. Шевченківці розбили і зрощують справжнє містосад і невсипуще борються за його виживання. Дерева тут треба напувати водою по кілька разів на добу. І це неодмінно робиться.
Дерева Мангишлака можуть бути символом того, як відстоює прекрасне людина, як відстоює свою культуру, власне, свою душу.

Дерева Мангишлака
Як діти з пробірки, слабкі і непевні,
Їх сни моторошні, їх долі неповні,
Їм сонце щоденне, як судна година,
Їх водить за руку терпляча людина:
Навчіться ходити!
Навчіться ходити!..
Їм корінь роз’їло отруйною сіллю,
Їх з ложечки поять з єдиною ціллю:
Щоб зелень оця не розвіялась прахом,
Щоб стали над болем, непевністю, страхом…
Навчіться ходити!
Навчіться ходити!..
Неначе картинка старого офорту,
У Вербну неділю із білого форту
Їх благословляє: “Не будьте захланні!” —
Верба, що Шевченко садив у засланні.
Столітня бабуся — які в неї діти?
До неї на прощу усім би ходити.
Навчіться ходити!
Навчіться ходити!..
Ми креслим огроми — новітні пустелі,
Ми псів нігілізму на волю спустили,
Душа ж — не пустеля під маскою мрева,
В ній рідної мови вмирають дерева,
Всихають дерева…
Пашить Мангишлак — вогняна сковорідка,
Тут лиш тамариск, як цапина борідка,
Поховані вглиб тут на тисячі метрів
Країни, культури, дерева відмерлі.
Бере буровик на долоню народи
У грудці добутої з шахти породи —
І дихає, дихає стогоном звідти:
Навчіться ходити!
Навчіться ходити!
О, земле, роди! Не склепи свої вії!
Я знаю тепер, що таке суховії,
Безсоння моє і безсоння казаха –
Степи Мангишлака,
вітри Мангишлака…
Візьму всі дерева тутешні за віти:
Вставайте!
Вставайте!
Навчімось ходити!

4.
Шевченкова верба, яку любовно оберігають казахи у форту Шевченко, справді проросла і в Сіднеї, і в Торонто, і в НьюЙорку — по всьому білому світу. Гілочки від неї звідси везуть люди по всіх краях. Наламали собі їх і ми, натомість спільно посадивши з казахськими поетами цілу вербову алею при пам’ятникові Шевченку. Одне дерево посадив і я зі своїм давнім щирим другом поетом Михайлом Шевченком. А гілочку, якщо приживеться, обіцяв привезти з Києва до Вінниці відомий поетсміходар Євген Дудар і посадити поруч із пам’ятником Михайлові Коцюбинському, коли той відкриватиметься.
…Із висоти пташиного простолінійного польоту зпід крила літака далеко прозирається казахський степ, його солончаки, порізані тисячами безіменних курних путівців. Іноді вони збігаються, як радіуси до центра кола, значить, там одна з рідкісних тут криниць; іноді витягуються у паралелі, кидаються параболічно, як в об’єктиві фотоширококутника, кудись у безвість. Деяким лиже підошви Каспійське море, яке на відміну від Аралу чомусь цьогоріч стало виходити з берегів, піднявшись майже на півтора метра…

***
Божа кара? Правий гнів?
Море вийшло з берегів!
До всесвітнього потопу — кілька днів!
Щось наплутав зверху трест?
Хтось зламав нову АЕС?
Хтось ввімкнув космічний прес?..
Я питаюсь у верблюдів,
— Де дорога на Хорезм?
Та лунає із пісків:
“Ти спізнивсь на п’ять віків,
Й тут, між іншим, не губили
Козаки своїх підків…
Тут між дюн і спраглих гін
Ходить вічний Насреддін,
Походжа Ходжа статечно,
Балом править тільки він…”
Степові біжать вовки,
Як прогаяні віки,
І холодні сяють зорі,
Як невірні маяки.
Я не знав страшніших снів.
Я боявсь даремних слів.
Я злетів, але позаду
Море вийшло з берегів…”

…Ось із таким дивним почуттям повертався я колись із мандрівки по Шевченківських місцях у Казахстані. А може, то було передчуття того, що невдовзі з берегів і назавжди вийде море гігантської держави, ім’я якій СРСР. І що невдовзі знову, удома в нас, наберуть моторошної реальності пророчі Шевченкові слова: “…той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа зазирає…”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment