Круглий стіл: спроба порозуміння — чи його імітація?

dsc_0865
Фото Олександра Литвиненка

Віктор БАРАНОВ,
голова НСПУ

Після вступного слова Л. Кравчука виступав Президент В. Янукович. Чогось нового присутні від нього не почули. Знову і вкотре за останні тижні декларувалися добрі наміри влади знайти шляхи до громадянського примирення, але адекватних відповідей на вимоги Майдану з уст Гаранта так і не пролунало.
Далі запрацював мікрофон прем’єрміністра М. Азарова, який використав аж понад три встановлених регламенти винятково для того, аби знову прочитати лекцію про “загрози й ризики” асоціації з Євросоюзом. Лякав обвалом цін, масовим безробіттям, крахом цілих галузей економіки та виробництва — і воднораз малював рожеву “картину маслом” у разі зближення з Росією. Що дало підстави одному з лідерів опозиції А. Яценюку звернутися до прем’єра з такими словами: “Миколо Яновичу, ви у своєму виступі наговорили на три власних відставки”. Але річ не в арифметиці, а в тому, що очільник уряду, на превеликий подив, засвідчив абсолютне нерозуміння і того, що відбувається в країні та на Майдані, і того, задля чого було зібрано круглий стіл (у своєму слові я на цьому якраз і наголосив). Саме неадекватність поведінки влади та її реагування на події останніх тижнів є найбільшою і головною перешкодою для діалогу й порозуміння. Це — шлях не до вирішення конфлікту, а до його поглиблення.
Сьогодні це очевидно для більшості українців. Найвище керівництво країни уперто не бажає іти назустріч законним вимогам власних громадян, визнати свою неефективність і потребу перезавантаження всієї системи влади. Отож щодалі тривав круглий стіл, то більше складалося враження, що він має суто бутафорський характер. Уявляю, як тяжко це сприймав Леонід Макарович, у щирість прагнень якого зблизити позиції сторін протистояння не можна не вірити, що, зокрема, підтвердила його участь у передачі Шустера того ж вечора.
Та повернімося до виступів на круглому столі. Лідери опозиції, наче під копірку, повторювали головні вимоги Майдану і тоном грізних прокурорів кивали пальцем убік Президента і прем’єра, чим, мені так здалося, не вельми їх налякали. Очільник УДАРУ     В. Кличко взагалі мовою виступу чомусь обрав російську. На його думку, силові методи з боку влади “могут иметь страшные последствия для страны и такие же страшные последствия лично для вас, Виктор Федорович”. Думаю, політик такого рівня з претензіями на майбутнє президентство мав би приносити на діалог не страшилки, а бодай більшменш окреслену “дорожню карту” виходу з кризового становища. Це стосується усіх трьох опозиційних лідерів, котрі так і не спромоглися на нові ідеї та підходи, окрім повторюваних ними, наче мантри, протягом уже тривалого часу.
Найбільше вразив мене виступ Патріарха всієї УкраїниРуси Філарета. Виступ емоційний, із глибини зболеного й воднораз глибоко люблячого серця, спертий на сувору конкретику подій останніх тижнів і місяців. “Навіщо ви цілий рік готували людей до вступу в Євросоюз, а в останню мить відмовилися? — звернувся Його Святість до керівників держави. — Ви обдурили народ… Ви хочете розігнати Майдан? Але на його місці постане новий Майдан. І це призведе до громадянської війни. Ви хочете громадянської війни? Знайте: де немає справедливості — там немає Бога”. Якщо Президент справді людина віруюча, він не міг сприймати ці слова тільки холодним розумом. Філарет, як і високий представник Української ГрекоКатолицької Церкви, наполягав на підписанні угоди з Євросоюзом, бо цього вимагає і прагне український народ.
Зате отець Антоній, що представляв Московський Патріархат, проголосивши кілька загальних тез про необхідність мирного врегулювання конфлікту й ніби блаженно не відаючи про його, конфлікту, першопричину (відмова від асоціації), не поминув нагоди підсолодити пігулку антиєвроінтеграторам: мовляв, їхня церква отримує масові листи від вірян із неприйняттям європейського курсу. Ось така “українська православна церква”…
Ще одне розчарування круглого столу — присутність на ньому нібито представника студентської кординаційної ради Д. Левіна. Насправді він таких повноважень не мав і взагалі виявився членом молодіжної організації Партії регіонів. То й не дивно, що пафос його слова зводився до звинувачень у використанні студентства політикамиопозиціонерами в їхніх партійних цілях. Звідси постає закономірне запитання: хто і за яким принципом добирав учасників круглого столу? Добре хоч, що згадали про Національну спілку письменників, яку представляли, окрім автора цих рядків, Дмитро Павличко і Юрій Щербак, і що дали змогу донести до учасників столу думку й позицію письменницької громади.
Заключне (утім, як і вступне) слово В. Януковича безліч разів транслював перший національний телеканал. Президент нібито й заявив про наміри влади дослухатися до голосу повсталого люду. Однак головні вимоги Майдану знову були проігноровані. Нібито випущено із СІЗО побитих і в дивовижному поспіхові засуджених учасників мітингу — але ж випущено аж (!) під домашній арешт і кримінальної відповідальності не скасовано. Тепер усі “уповання” на якусь амністію, що її має оголосити Верховна Рада найближчим часом. Однак ми добре бачимо, як надійно благе слово з Банкової нівелюється у стінах парламенту, і ця постійна практика не може не наводити на думку про добре зрежисовану гру в демократію.
Далі. Справжніх винуватців пролитої крові мирних людей не названо, замість них банально призначено “стрілочників” — скажімо, відстороненого нині з посади голови столичної міської держадміністрації Олександра Попова. Хто сьогодні повірить у його причетність до віддання команди на якнайжорстокіші дії спецназівців? Невже люди не знають, що “Беркут”, чиє існування взагалі не передбачене Конституцією України, створений на підставі внутрішнього наказу міністра внутрішніх справ і підпорядкований винятково йому? На якого “лоха” розрахована ця імітація торжества справедливості? І невже “на горі” ніхто не розуміє, що таким чином влада втрачає рештки довіри до себе з боку українського суспільства?
У ці буремні дні на моніторах у вагонах київського метро серед іншої інформації наводилася думка котрогось мудреця минулих часів: “Найкраще заохочення злочину — безкарність”. Шкода, наші правителі не їздять у метро (той же Азаров на недавньому токовиську в Шустера не зміг назвати вартість проїзду в підземці: ось де “господарник № 1” в Україні!). Отож доки злочин залишатиметься без покарання, спокою в народі не буде. Уже не буде! Людям урвався будьякий терпець. Це — реальність, яка не перекліпається і не розсмокчеться від тривалих запевнень “розібратися у всьому всебічно та об’єктивно”. Перше засідання круглого столу виявилося не більше ніж спробою вдати діалог опонентів. Насправді його не було. Сторони залишилися кожна зі своєю думкою й позицією. Про зближення поглядів говорити не доводиться. Тим більше (кажучи мовою дипломатів) — про якісь прагнення підписати бодай “протокол намірів”. Розійшлися ні з чим. Хіба що для громадськості озвучили “добру новину” — мовляв, початок діалогу покладено. Домовилися на наступному засіданні виробити текст ухвали чи меморандуму й передати його сторонам конфлікту чи то для роздумів, чи для керівництва до дії. Звісно, жодної юридичної сили такий меморандум не матиме. Тугий вузол протистояння послабити поки що не вдалося. Його можна розв’язати вже й не руками, а вчепившись у нього зубами. Але залишається реальна загроза того, що хтось не проти вчепитися в горло опонентові. Чи такої розв’язки чекає Україна?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment