«Поети — це духовні місіонери»… Діалог Ігоря Гирича з Юрієм Буряком

Кілька слів про учасників діалогу.
Ігор ГИРИЧ — київський історик і журналіст. Головний редактор журналу “Пам’ятки України”. Фахівець із проблем історії культури та політичної думки. Член-кореспондент УВАН (США, з 1998), дійсний член НТШ (2005).
Юрій БУРЯК — поет, перекладач, культуролог і видавець. Член НСПУ. Лауреат премій ім. П. Усенка, Б. Нечерди, Дм. Нитченка, Є. Плужника, В. Сосюри та І. Огієнка. Засновник і головний редактор альманаху “Хроніка–2000” і серій книжкових пам’яток “Ad fontes”, “Українські пропілеї”.
Номінований на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка за книгу поезій  “Амальгама” (2012 р., в-во “Українські пропілеї”, м. Київ).

І. Гирич: Радянське літературознавство вводило таке поняття, як громадянська лірика. У Вас є різна лірика, є любовна, але дуже багато віршів громадянського звучання. І в цьому питанні, на мою думку, Ви дуже подібні до Тараса Григоровича Шевченка, який своєю громадянською лірикою справив величезний вплив на українське суспільство. Яким чином Ви самі відчуваєте власний месидж до українського народу? Як своїми творами хотіли б змінити сучасне буття українського суспільства?
Ю. Буряк: Приймаю Ваш посил за винятком того, що постать Шевченка й особа поета доби пізнього середньовіччя, як я називав себе замолоду, величини нерівновеликі. Передовсім розумію, наскільки самовпевнено було б порівнювати себе з Шевченком. Шевченко — геній, я таким не є. Поезія Шевченка переживе століття; моїй навряд чи світить така ж доля. Але, по суті, Шевченко, як ніхто, спричинився до постання громадської людини чи політичного українця, спричинився до його формування. Хоча термінологічно “політичний українець” — це нібито з іншого лексикону: М. Міхновського чи В. Липинського, принаймні не раніше М. Драгоманова. Т. Шевченко захопив добу романтизму, згадайте його “Гайдамаки”, і на байронічній хвилі, скориставшись досвідом польських хлопоманів, своїх попередників, сучасників І. Котляревського і М. Гоголя, увійшов у якісь інші шари духовної стратосфери. Він заклав такий потужний духовний заряд, що став фактично деюре батьком модерної політичної нації. Звичайно, доба Шевченка надається до паралелей із добою хрущовської відлиги, ознаками національного ренесансу з появою шістдесятництва, брежнєвською стагнацією, андроповським “загвинчуванням гайок”, горбачовською “перестройкою”, розвалом імперії; із тими процесами, які Кобзар передбачав у “Кавказі” й “Неофітах”: постанням незалежної України — “а буде син, і буде мати, І будуть люде на землі…”, яку провіденційно передрікав великий поет. Згадаймо, доба Шевченка — це майже півстоліття як поруйнували рештки української автономії. Народ перетворили на рабів, національна свідомість живиться давнішими спогадами, легендами, історичними працями. Це лише деякі штрихи тієї епохи.
Та доба, в яку нам випало жити, — це чверть століття як фізично винищено 90 % української інтелігенції; як вишкрябано зі скрижалів історії імена найдостойніших; як винародовлено на одну третину українське селянство, представником якого і був Шевченко. Отже, об’єктивно, перед поетами поставали ті самі завдання: і перед Шевченком, і перед поетами доби, в яку нам довелося жити; завдання, які так гостро усвідомлював Шевченко та його соратникиоднодумці: П. Куліш, М. Гулак, М. Костомаров.
Що хотілося змінити? Двома словами: ставлення українця “совкового розливу” до історії свого народу, до його величної культури, стати врівень з іншими європейськими націями. Це лише кілька основних штрихів.
І .Г.: Кажуть про те, що Шевченко був селянським поетом, що він насамперед апелював до селянства як квінтесенції тодішньої української нації, бо, власне, у місті як такого українського ставлення чи, скажімо, сентименту вже не було — міста були русифіковані. І Шевченко сподівався, що саме селянство зрозуміє його поезію і його можна буде переробити на верству тих політичних українців, про яких Ви кажете. Безумовно, кажучи про них, ми повинні брати термін “політичні українці” в лапки, бо Шевченко цього означення, напевно, не розумів, — це лексикон початку ХХ століття. Але можемо казати про те, що Шевченко як людина, котра це відчувала, котра на емоційному рівні цього хотіла — є творцем політичного українства. З другого боку, він розумів, що спочатку саме інтелігенція повинна його зрозуміти, і тому він звертався до селянства через інтелігенцію, яка мала стати таким рупором Шевченка для села. На мою думку, Ви у своїй поезії не апелюєте до села, а звертаєтеся скоріше до міського мешканця. Поет Юрій Буряк — інтелектуал, який, можливо, незрозумілий широкому загалу. І у зв’язку з цим цікаво, як Ви усвідомлюєте місію українського поета нині, якщо рівняти часи Шевченка і теперішні?
Ю.Б.: За цей час — величезний історичний відтинок у 200 років — багато селян перекочувало до міст. Та й сам Шевченко великою мірою був продуктом впливу тодішніх культурних мегаполісів: Петербурга, Вільна, Києва. Селюк, який оволодів не лише вершинами малярства, а й мовою метрополії на рівні майже класичному. Йому були доступні Ермітаж, Лувр, Петергоф, Печерськ, Почаїв. Це не Олексій Кольцов, Сергій Єсенін чи Роберт Бернс. Діапазон Шевченка значно ширший. Моє бачення таке: в епіцентрі стоїть людина села, а далі — кола розходяться. Але найсуттєвіша складова — це серцевина: селянська сутність, яка єднає нас із пракорінням; це те, що сформувалося там, у горні народотворення.
Місія поета. Поети — духовні місіонери, їхня місія — нагадувати людям про те, що вони — люди, а не порожні ємності, які заповнюються всіляким мотлохом, незалежно від їхньої волі.
І. Г.: Велич Шевченка в тому, що він звертався і до інтелектуала, і до звичайної людини. Він був усім зрозумілий: і людям із вищою освітою, і тим, котрі освіти зовсім не мали. Він міг промовити кожному, і кожний бачив приблизно те саме, незалежно від рівня розвитку. Ваша поезія не така доступна широкому загалу. Чи не вважаєте себе поетом тільки для розумних людей чи поетом елітарним? Чи повинні люди, які читають таких поетів, рости над собою, тягнутися до чогось вищого? Ваші думки з приводу поетів для широких мас і поетів елітарних.
Ю. Б.: Коли Шевченко переспівував “Псалми” Давида, викладав у притчовій формі ранню історію християнства, займався геополітикою, обстоював рівноправність мов фіна, тунгуса, поляка, чеченця, казаха чи українця, чекав на “апостолів правди і науки” — чи не було це виявом саме інтелектуальної якості національного генія? На мою думку, обрані — це ті, хто опиняється найпершим біля Вчителя. Обраними були апостоли, але увірували мільйони. Слово “еліта” дуже спрофановане в нашому соціумі. Придивіться хоча б до так званої політичної еліти або артистичної. Там знайдете чимало почвар, які не відповідають значенню цього слова. Та й серед письменників чимало “унікумів”.
Щодо розумних людей. Взагалі, я думаю про велике братство, незалежно від національної належності, братство розумних людей чи націю розумних людей, друга якість яких — це гідність, третя — це людяність у безлічі своїх виявів, себто — присутність у людині серця.
І .Г.: Ви народилися в індустріальному регіоні. Побутує думка, що поезія — це твори людини з села. Українська поезія була переважно сільською. Ви — поетурбаніст і Вам таланить передати саме красу міста, українського середовища. З другого боку, Ви наділені чудовим відчуттям природи: вмієте поєднувати замилування чи красу природи села й міста. Як у Вас так органічно уживається поетурбаніст і поет, оспівувач селянської краси? Чи не заважає?
Ю. Б.: Я людина не міста, а передмістя величезного залізничного вузла, де було чимало заводів: паровозоремонтних, депо, силікатних, м’ясокомбінат… Мій батько часто повторював: “Ми люди, які вийшли із села, але не дійшли до міста”. Це був великий масив людей, які прийшли “із села” і ще володіли мовою, пам’ятали традиції, пісні. Особливо, коли напивалися, співали українських пісень. Але їхні діти вже за приписами тієї держави, в якій ми тоді жили, — великої імперії, навчалися в російських школах. Причому ці школи ще до війни були українськими, але поступово, в міру того, як поширювалася ця зараза (радянська ідеологія), русифікувалися, і вже переважна більшість дітей втрачала зв’язок із корінням, із культурою. Власне, рідну культуру вивчали з підручників української мови та літератури — це одна з усіх дисциплін, які подавалися в російськомовній школі. Тому ця селянська стихія жила в тих людях, які були ровесниками мого батька, і в тих молодих людях, які приїздили із села і влаштовувалися на роботу. Над ними трохи підсміювалися, називали презирливими прізвиськами, у такий спосіб виказуючи своє ставлення до того, чого вони не розуміли. І для мене місто, як людини з передмістя великого міста над Дніпром, розташованого на трьох пагорбах, можна порівняти з приїздом у велику столицю. Коли ми їхали в “город”, то їхали маршрутами трамваю повз болота, озера, повз робітничі райони, і приїздили в розкішні інтер’єри з особливою архітектурою, на якій я ще тоді не розумівся. Це згодом почав відрізняти кожен будинок і міг майже з точністю до десятиліття визначити, коли його побудували. Досвід приходив через досить болючі процеси, через комплекси або, як каже мій знайомий, через “люмпенські стереотипи”, яких треба було позбуватися для того, щоб якось доростати до розуміння урбаніки в її вищих виявах.
Щодо села. Село — первинне. Все це в мені поєдналося, не витіснилося.
І. Г.: Ви згадали про архітектуру. Знаю, що Ви — поціновувач архітектури. Ви — модерніст у своїй поезії, тому, можливо, й любите і модерн в архітектурі, музиці, живописі. У колі Ваших товаришів чимало модерністів, які цінують Ваш мистецький смак. Що найбільше цінуєте в мистецтві? Які напрями цікавлять, можливо, це не лише модерн? І з огляду на це, як би визначили свій стиль у поезописанні?
Ю. Б.: У мистецтві, там, де я на чомусь розуміюся, завжди приваблював відхід від канонів. Бо канони з часом набувають якогось відтінку й нальоту зужитості. Тоді як кожна новація дає свіжий приплив нової крові. Очевидно, це пов’язано, на біологічному рівні, з якимись рецепторами. Від цього я отримую велику естетичну насолоду. Але це стосується не лише часів модерну початку ХХ століття, хоча це суттєва складова моїх пошуків і величезний заряд натхнення й краси.
І. Г.: Ви любите класику?..
Ю. Б.: Загалом усі періоди розвитку культури мали своїх представників, які виходили за канонічні форми або були надто широкодіапазонними, надто інструментальновіртуознодосконалими, які володіли багатьмабагатьма інструментами. Це завжди мене приваблювало. Були такі поети, які вигадували форму. Причому видатні поети, твори яких, на щастя, дожили до наших часів. І треба тільки вслухатися в їхню мелодику й відчути той стрижень духовної енергії, який крізь них проходить. Це стосується і митців античності, та й не лише літератури, а всього, що надається до визначення “мистецтво”, починаючи від карбівки по металу й закінчуючи кам’яницями й відтворенням якихось звукомелодійних ладів і рядів. Це стосується і великої середньовічної візантійської церковнослов’янської стихії наших видатних духовників, творців богослужбових текстів, у яких звучать такі гімни світотвору, космосу, тому, чого ми, зациклені на наших буденних проблемах, не помічаємо, і часом легковажимо, не усвідомлюючи того, куди ми взагаліто закинуті. І це величезне щастя усвідомлювати навіть те, що ми приречені на цю самотність у якомусь безмірі чогось, що досі ще не оприявнене й не назване своїм іменням. Це стосується і тих поетів, які тільки 20—30 років тому почали з’являтися на світло денне, але їхні твори існували 300—400 років тому, і так само, як митці новітнього часу, вони були будівничими нашої культури. Ясна річ, це і великий Тарас, і література ХІХ століття, ХХго з його геніями — поетами, які мені близькі. А це поети доби українського національного відродження. Навіть важко сказати, кому я більше віддаю перевагу — вони всі мені подобаються, у кожного знаходжу щось співзвучне мені. Це і Микола Бажан, і Євген Маланюк, і Михайль Семенко, і Микола Зеров, і Юрій Клен — здавалось би, полярні поети, різні поетичні практики, але що більше різного, то цікавіше. Я люблю розмаїття і не лише жанрове, стильове, а й взагалі — всіляке різнобарв’я. Тому, якщо говорити про якусь стильову належність моєї поезії до якоїсь течії, я захоплювався багатьма поетами, не розрізняючи, хто вони: чи інтуїтивісти, чи сюрреалісти, чи просто лайливо означені формалісти, чи традиціоналісти. Іноді говорять про штукарство, не замислюючись над тим, що людина приречена шукати ще те, що означається словом, як безліч речей, які ще не названі своїми іменами. Про це дуже добре сказав англійський філософ Ісая Берлін: “99 % того, що нас оточує, ще не названо і ще не осмислено людьми”. Тому й поезія багатьом видається чимось таким, як казали, “сухозлітками”, а насправді — це, можливо, демонстрація безсилля людини перед тим, що вона хотіла б висловити, що вона відчуває, але їй не вистачає виражальних засобів. І ті люди, які відчувають це, і є справжніми поціновувачами, в яких закладена іскра Божа у розумінні й прозріванні того, що стоїть за знаками чи то словесними, чи то малярськими, чи то будівельними, чи то солярними, чи то звуковими, чи іншими. Тому, якщо в мінусі це розглядати, в еклектичному розумінні, то я — поет еклектики, великої еклектики. Але еклектика це не те. Бо еклектика — це, у буквальному розумінні, принцип “нарізки”: береш цю дійсність нарізаєш, складаєш…
І. Г.: Це компілятивність.
Ю. Б.: Так, це начебто компілятивність, а насправді це дещо інше. Є ще відповідальне слово “універсум”, яке полюбляв мій брат. Але назвати це стилем універсальним теж не випадає. Хоча мені цікавий досвід усіх тих мистецьких напрямів, нагромаджений не лише українськими митцями, а й російськими, європейськими, американськими, латиноамериканськими. Зараз я захоплений, і раніше захоплювався, східними культурами: китайською, японською, ассирійською. Людина, на жаль, обмежена в часі й, доходячи до певної межі, розуміє, наскільки мало їй дано цього часу, щоб осягнути весь прекрасний і шалений світ.
І. Г.: Кого з видатних поетів ХХ ст. вважаєте своїми предтечами, на кого орієнтуєтеся? Ви перекладаєте багатьох зарубіжних поетів і полюбляєте Пауля Целяна, Езру Паунда, Йосипа Бродського та інших. Отже, про свої поетичні захоплення.
Ю. Б.: Крім української поезії, яку я дуже люблю і знання про яку треба ще поглиблювати, скажу кілька слів про європейську поезію.
Захоплення моєї молодості — це французи: Шарль Бодлер, Ґійом Аполлінер, Блез Сандрар; англійці Томас Еліот, Томас Ділан, а вже пізніше мене цікавили поети шекспірівського часу зокрема Джон Донн. Люблю американську поезію ХХ ст.: Роберта Воррена, Аллена Ґінсберґа, Дерека Волкота, Джона Беррімена. Після перекладів Миколи Бажана багато людей захоплювалося поезією Райнера Марії Рільке, і мене це так само не оминуло. Одне з останніх моїх захоплень — поезія наново відкритого давньоримського автора Квінта Флакка Горація, який мені ментально дуже близький, мабуть, темпераментом або чимось ще… А ще — грецький поет Константінос Кавафіс, який мені близький саме глибинами проникнення в ті смисли, які не надаються іноді такому банальному називанню чи шифруванню. Це й американець Езра Паунд, якого я вважаю найбільшим універсалістом і, взагалі, з такою поетичною магмою, яка всотала в себе культури багатьох народів: Єгипту, Провансу, слов’янства, індіанства і т. ін. Це людина, яка вибухнула вселюдським космосом у поетичних своїх осяяннях. Він був надзвичайним уловлювачем смислів і міг тримати ноту, мелодію так довго, скільки хотів. Для нього не було нездійсненних завдань. Тому я вважаю Езру Паунда найгеніальнішим поетом людства всіх часів і народів.
Ще одна цікава особистість — Жан Кокто, близький мені  деякими цікавими мистецькими порадами. Він може так завести й надихнути! Це надзвичайна прозопоезія. Кокто — чудовий драматург і поет — такий універсаліст, який може однією іскрою запалити в тобі цілий гніт, який може вибухнути якоюсь поемою або народженням нового світу. Отака дивовижна властивість цього французького митця, який радив: “Створюючи текст, майже не повертатись до нього, а залишати його таким, яким він створився одного разу, в одну мить”. Пораду Кокто я прийняв і наслідую.
І. Г.: Я шаную Вашу києвознавчу тематику (це і вірші з циклу “Ґардарики” та інші окремі поезії). На мою думку, в київській проблематиці Ви вмієте побачити місто не лише як мистецький образ, а й поєднуєте з ним долі людей. І це вирізняє Вас ізпоміж інших поетів, які писали про Київ. Згадаймо М. Зерова, який у вірші обмежувався одним яскравим образом. Наприклад, “золотом цвяхована блакить” — сказано про лише одну дзвіницю і цим усе завершив. Або М. Рильський, який про Байкову гору міг подати лише якийсь один штрих. Ви, навпаки, — створюєте цілі великі “поези”, поеми про Київ, певні “поетичні київські путівники” у вас виходять. Чого Ви хочете досягнути у своїх поезіях про Київ? Як оцінюєте столицю України в представленій проблематиці: Київ—Дніпро, Київ святий, Київ історичний, видатні діячі Києва? На мою думку, ці Ваші “київські поезії” потрібно було б зібрати в різні тематичнохронологічні блоки й подати, можливо, окремою книжкою, і тоді б ця поезія, може, інакше “заграла”. Хоча Ви дніпропетровець, але так, як Ви відчуваєте Київ, — київські поети не відчувають.
Ю. Б.: На всі запитання можна відповісти одним рядком: означити місто так, що цей рядок буде у всіх на вустах. З висоти своїх років скажу: переживаючи Київ, переживаю молодого себе — міцного, впевненого або не зовсім впевненого в контакті з тими речами, людьми, які стали суттю моєї екзистенції. І ці почуття часом важко означити однією фразою чи кількома словами, тому що я в них і тоді не розібрався, і сьогодні не зовсім розбираюся, бо вони настільки глибокі, загадкові й таємничі, настільки в них грають такі течії, які, можливо, не означуються словами та й передати їх якоюсь традиційною строфікою часом не вдається. Тому, можливо, звідси таке моє багатослів’я й намагання зловити мить, хоча той же Ґете прагнув її зупинити. І ось ловитва цієї миті, вочевидь, дуже помітна у моїх віршах і декого збиває з пантелику.
Київ для мене традиційне втілення жіночого начала (можливо, це прозвучить дещо банально): матері міст Руських. Сприймаю Київ як щось таке матірне. Це можна порівняти з коханою жінкою, яку тільки ти знаєш і знаєш так, як не знає її ніхто. Але часом ти наражаєшся на якісь вибрики, на якісь несподіванки, навіть мандруючи знайомими тобі обжитими місцями. Тоді як Дніпрополь для мене асоціюється з чоловічим началом (це, вочевидь, пов’язано з часом мого змужніння і нарощуванням свідомості потрібної). Ці два начала, немов інь і янь, якимось чином весь час перетікають одне в одне, і я, немов в ополонці, у великій космічній дірі, кручуся між Дніпрополем і між Ґардариками чи Ґардарикою… А взагаліто, крім життєвого досвіду, крім тих комплексів, чуттів, які ще, на щастя, живі в моїй свідомості й моєму серці і які пов’язані з Києвом, є й речі, набуті культурним досвідом (те, про що ви кажете) — це досвід, що проходить крізь землю, крізь будівлі, книжки, ландшафти, дерева тощо. Ці речі розпливаються і вихлюпують за межі мого життя, і часом вони йдуть так далеко, що, здається, сягають у мені самому тих глибин, які пов’язані ще з якимись іхтіозаврячими мутаціями. Вочевидь, це теж продукт того, що я читав про археологічні всілякі розкопки в цьому місті. Тобто, вже пізнаєш місто так, як пізнаєш жінку — ґрунтовно й досконально. Отак і пізнаєш культуру міста, яке ти полюбив і яке вкарбоване в твоїй уяві, яке ти бачиш ідеальним, але яке часом входить в антагонізм із тим, що відбувається насправді. Тому що те, що поробили з цим містом, навіть за моєї пам’яті, ці всі жахи, які набудували люди без любові, без серця, без бачення — все це потребує якихось нових форм висловлення. Вже каштанами і “дніпровою хвилею” не обмежиш себе, і тих проблем, які потрібно називати і фіксувати для того, щоб зберегти прекрасне, — безліч.
І. Г.: Ще одна важлива ваша тема — любовна лірика, бо ви незвичайний ліричний поет. Ваше ставлення до еротизму? Іноді вам закидають надмірну сексуальність поезії і зловживання ненормативною лексикою. Ваше ставлення до використання такої лексики в поезії? Це пов’язано з тим, що маєте своє бачення чи пояснення таким речам, й зокрема —  стосунком між чоловіком і жінкою?
Ю. Б.: У світовій літературі є образи жінок, які увійшли назавжди у свідомість не одного народу. Скажімо, Лаура, Беатріче — це та однаєдина, або ж — прекрасна Незнайомка Блока, або героїні деяких українських поетів. Або є інші речі, скажімо, є дослідження про поета під назвою “Тричі мені являлася любов” (ред.: книжка Романа Горака, присвячена І. Франку). Ну, а мені любов являлася навіть не “тричі”, а дуже багато разів. Але я намагаюся зберегти оте, що від Лаури й Беатріче, пов’язане з кількома періодами мого життя, сексуального дозрівання. На різних етапах у мене були дуже світлі постаті, в які вкарбовувалася Лаура в моїй свідомості, і вони й досі залишилися. Але буду відвертим, серед жінок були й такі валькірії, такі вогнехвості якісь створіння в жіночій подобі, які обпалювали моє волосся і, коли вони наді мною літали, я почувався дуже незатишно, м’яко кажучи. Часом доводилося шукати адекватних засобів, щоб вистояти, і тому з’являлися неординарні, такі як для типового совка, ходи з вживанням алкоголю або й ненормативної лексики. Я не вважаю це великою аномалією, це є в природі, а в тому соціумі, де я виховувався, було звичайним явищем. Часом тільки цим табуйованим словом можна висловити те, що не висловлюється іншими словами, хоч як дико і прикро це звучить. Знаю багатьох видатних митців, котрі полюбляли гострі слівця.
Взагаліто, любов являлася комусь, і вона не просто являлася і не витискалася, не заретушовувалася, не затемнювалася іншими коханнями. Якщо вона була — то вона була. У мене були такі почуття, до яких я повертаюся і нині, які обростають такими культурними шарами й накладаються на речі архетипні, на речі, пов’язані зі світовим культурним досвідом. І так я через свою любов до жінки пізнаю світ.
І. Г.: Ви прекрасний стиліст, надзвичайний мовник, який володіє багатим лексичним складом і вводить у свій вірш нові словоформи. Ви збагачуєте українську мову. І ті, хто розуміється на мові, дістають насолоду від читання Ваших творів. Знаю, що останнім часом почали писати прозу. Є поети, які одночасно пишуть і прозу, і поезію, а є прозаїки, які, по суті, є поетами. У російській літературі яскравим прикладом цього феномену є творчість Марини Цвєтаєвої, яка як поет у своїх дуже цікавих прозових творах особлива. Як себе оцінюєте в прозі, яку пишете: белетризатором поезії? Ваші плани в прозі? Що плануєте видати найближчим часом?
Ю. Б.: Як прозаїка, крім друзів, до яких Ви належите, мене ніхто не знає. Я трошки утверджуся у своєму ставленні щодо того, що можна назвати прозою. Моя проза близька до поезії. Пишучи ці тексти, я не відчував, що перемкнув жанрову передачу. Мені здавалося, що це продовження поезії. А що з того вийшло чи вийде — покаже час. Пригадую, хтось із американців ХХ ст. казав про те, що має забобони щодо оприлюднення своїх планів. Поки що я теж не готовий про це говорити.
І. Г.: Ви намагаєтеся в поезії вписати Україну в світовий контекст. І про це неодноразово самі казали. Ви пишете не просто поезію для українців, а намагаєтеся здобутки світової поезії якимось чином зробити українськими через власну поезію. І тому, зверну увагу на ще один Ваш важливий проект — “Хроніка–2000”, в якому намагаєтеся вже текстами культурологічними вписати Україну в той світовий контекст. Альманах виходить понад 20 років, є вже 100 томів цього альманаху. Розкажіть, як  його замислювали і про свою основну мету у виданні цього часопису.
Ю. Б.: Усе починалося з появою нових можливостей, і на той час уже дозріли потреби, завдання й означилася мета. Коли з’явилася можливість оприлюднити те, що було замкнене, приховане, що зберігалося за сімома замками десь у спецсхронах, треба було скористатися з цієї можливості. Наскільки тривалою буде ця можливість, ніхто не знав, і тому все робилося дуже швидко і з великим ентузіазмом, натхненням. Найперше завдання: з білих плям зробити речі, виразні силуети й показати справжню вагу, справжнє значення здобутків українського народу у сфері гуманітаристики. А ще — виявити зв’язок української культури з культурами інших народів, означити місце української культури в культурному просторі Європи та світу, виявити регіональні ресурси української культури. Адже наша країна дуже полікультурна й багата традиціями. Українство замішане на таких течіях, як еллінство, тюркські культури; вона, культура українська, просякнута великим потенціалом візантійської духовної літератури. І багато іншого. Тож ставилося завдання: вивести уявлення про українську культуру як явище якщо не планетарного рівня, то рівновеликого культурам інших європейських народів, які не цураються своєї спадщини на відміну від того, що спостерігалося на той час в українському соціумі й серед українців, заляканих радянськими шомполами, багато в чому “обкарнаних”, зманкуртизованих, перекотипільних. Це не лише моя заслуга, — до цього проекту долучалися сотні людей. (У нас вийшов каталог публікацій, де лише персоналій авторів понад дві тисячі!) Серед авторів альманаху — найкращі представники гуманітарних наук, митці, політики, науковці. Результати нашої роботи, скоріше  втілення того бажання, яке було попервах, коли починався цей проект, абсолютно унаочнене, увиразнене. Тому що сьогодні вже не поодинокі особистості переймаються цим, а видається, що навіть камінь і той став українським. І це дуже добре видно з подій, які відбуваються нині на Майдані.
І. Г.: Ви поет, а обшир Ваших інтересів не має меж. Вас усе цікавить: і філософія, й історія, і мистецтво. Можливо, Ви поет у справжньому розумінні цього слова, бо для нинішнього покоління поет — це той, хто уміє римувати. А ви, мені здається, поет такого глибинного змісту, тогочасного минулого, коли поет був володарем дум, за яким люди йшли. Народ настільки любив поезію, що збиралися величезні зали, щоб послухати поета. І таке бувало навіть у 60—70х роках ХХ ст. Сьогодні важко уявити, щоб на виступи якогось поета ходили натовпи людей. Ваш погляд на функцію поета в сучасну добу? І як Ви себе бачите в цій добі як поет?
Ю. Б.: Знаєте, є якісьот приписи й варіанти можливих відповідей, але я б дуже так сміливо й швидко не відповів. Хотів би поглянути на все це з іншого боку, тобто, що насамперед відчуваю в собі й виходячи зі свого досвіду. Людина мисляча — оболонка якихось знань про всесвіт. Проживаючи свій вік, вона виповнюється Всесвітом і здобуває щоразу більше знань про навколишній світ. І ці знання мають бути відфільтровані й сприйняті, щоб ця людина самоідентифікувалася і не втратила головного, самого себе. Потрібно рухатися завжди від своїх першопочатків, від свого джерела до пізнання Всесвіту. І ось це наповнення новими знаннями відбувається в дуже дивний і з часом дедалі інтенсивніший спосіб, прискоренням нагадуючи колайдер: що більше ти розкриваєш таємниць, то більше чакр у тобі розкривається, то ширшим для тебе стає світ. І що більше починаєш прозу плутати з поезією, а поезію з прозою, слово вимірювати геометрією, фізику вводити в прозу — в остаточному рахунку виходиш на такі “хокінґівські обшири”, що розумієш: ти — частка Всесвіту. Про які функції тут може йти мова? Коли відчуття того, що ти частинка Всесвіту, що в тобі частинка божественності — робить тебе безмежно щасливим. Це можна сприймати на рівні абсурдистів: “Боже, що це таке?” Адже далі тобі відкриваються такі безміри в поезії. Бажано, щоб уся інформація, яка йде звідти, поетизувалася! Бо якщо не буде поетизування цієї інформації, то — кінець усьому.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment