Синівський борг перед родом

Презентуючи нещодавно свою нову книжку “Пам’ять нашого роду” (вид-во “Український пріоритет”, 2013) на одному із засідань публіцистів у Спілці письменників України, Михайло Сидоржевський висловив осторогу, чи стане вона популярною в широких читацьких масах, адже йдеться про дуже особисте — майже 400-літню історію одного звичайного українського селянського роду. Однак це його не бентежить. Оскільки ця книжка, цитую автора: “Мій синівський обов’язок, мій борг перед моїм родом. Зібране мною має бути збережене для майбутніх поколінь Сидоржевських — аби пам’ятали, до якого славного і давнього роду вони належать”.

Галина ТАРАСЮК,
член НСПУ

Обговорення літопису роду Сидоржевських переросло в серйозну “історичнополітичну” дискусію. Адже чи не кожна подія в житті селянської родини із села Солотвин Житомирської області, чи не кожен факт із біографії її членів так чи так були  тісно пов’язані з державними, а то й планетарними суспільнополітичними перипетіями часу, в якому вони жили. Більше того, кожен присутній мимоволі екстраполював, приміряв і порівнював долю роду Сидоржевських із долею своєї родини. Було й таке, що під час обговорення деякі неясні факти колективної біографії Сидоржевських прояснювались, а лакуни заповнювались історичною інформацією. Коротко кажучи, вся атмосфера презентації переконувала, якої ваги і ціни сьогодні, в епоху інформаційної революції, набуває документальна інформація з перших уст. Знає це і сам автор Михайло Сидоржевський, редактор популярної “Української літературної газети”, відомий публіцист, який, дебютувавши в літературі вельми оригінальною поетичною збіркою “Навпіл між двома світами” (2004), усі роки свого життя віддав аналітичним вислідам сучасної політики, економіки, геополітики, літератури та культурології, що оприлюднені у двох його публіцистичних книжках “Здвиг” (2005) та “Туга за свободою” (2007). До речі, ці дві книжки, які можна без натяжок назвати чесним літописом епохи Незалежності сучасного Самовидця, стоять на полиці моєї домашньої бібліотеки в історичнодовідковому “секторі”, і я часто до них звертаюся у своїй журналістській і письменницькій практиці. Як до документальних джерел, які приємно вирізняються саме історичною об’єктивністю зпоміж тих багатьох мемуарних опусів сучасних політиків і політологів, у центрі яких стоїть доситьтаки суб’єктивне славославіє власної ролі в сучасних історичних процесах. Це перше.
Подруге, вихід такої книжки, на мій погляд, явище досить симптоматичне, оскільки воно засвідчує нову хвилю осмисленого бажання національно свідомої української інтелігенції остаточно вирватися з полону офіційної історії України, яку, перефразувавши Освальда Шпенглера, можна назвати “історією великих залежностей”. У нашому випадку — геополітичних, культурологічних і навіть релігійних. Не завадить нагадати, що, хоч як прикро, а історія України й досі залишається такою, якою її “написали” ще в Петрівську епоху “патріотичні німці” на чолі з Міллером, при тому написали в контексті історії імперськоросійської, про яку великий росіянин Ф. Тютчев сказав із гірким сарказмом: “Російська історія до Петра Великого суцільна панахида, а після Петра великого — одна карна справа”. Авжеж — “карна справа”, в якій Україна постійно була “потерпілою стороною”, що й дало привід і право через 300 років великому українцеві Володимиру Винниченку, свідкові історичних дискурсів Михайла Грушевського, зробити висновок, що українську історію не можна читати без брому.
Не можна, бо, хоч як парадоксально, у всі часи збройна боротьба за волю і незалежність України супроводжувалася інтелектуальною боротьбою за її правдиву, а не сфальсифіковану, історію. Закономірно, що патріотичні, національно свідомі уми намагалися вирватися з ідеологічного міфу чужої держави, із його зачарованого кола… творячи свій національний історичний міф від “Історії Русів”, приписаної О. Кониському — до “Гайдамаків” Тараса Шевченка і “Буття українського народу” Миколи Костомарова. Однак саме на початку ХІХ століття саме в Костомарова, професора історії, поряд з цим досить ефектним історичним міфотворенням на початку ХІХго, цікавістю до літописів і чужоземних історичних документів, з’являється ідея так званої “народної історії”, яку блискуче втілив Куліш, не тільки тим, що видав у 1856—57 роках “Записки о Южной Русі”, а передовсім тим, що спонукав інтелектуальні й творчі сили тогочасної України повернутися обличчям до народу — головного творця історії і її ж правдивого літописця. Так невинне записування народних пісень, переказів і передань, збирання документальних свідчень очевидців про минувшину — далеку і близьку своєю чергою викликало з’яву соціальної антикріпосницької літератури, яку очолили Шевченко і Марко Вовчок.
На помежів’ї XIX і XX століть ідею написати історію не чужих царів і полководців, а свого народу втілює в “Історії УкраїниРуси” Михайло Грушевський. Цілком вірогідно, що саме ця праця зробила з університетського професора політика і першого президента України. Справжнім бунтом проти незавидної ролі українського народу на задвірках великоросійської імперської історіографії стало відкриття Дмитром Яворницьким мегасвіту українського козацтва, сірич українського народу.
Попри проголошені в радянський час принципи історизму та об’єктивності, а також гасла “народ — творець історії”, історична наука й надалі залишалася історією “царіввождів” і писалася за сценарієм правлячої верхівки. Ще в пам’ятку часи, коли ми її вивчали за документами партійних з’їздів і конференцій, у яких народ поставав знеособленою трудящою масою.
ХХІ століття, яке ми зустріли в нових, демократичних реаліях, збудило нову візію української історії як суцільну боротьбу народу за своє національне самовизначення, постійно загрожене духовною катастрофою. Що теж є певною мірою “ідеологічним міфом”. Оскільки історичне минуле України є не краще й не гірше, не важче й не легше за минуле будьякої з нині сущих держав. І таїна присутності кожної з них на цій землі — у сакральній незнищенності її народу. У тій живущій за законами вічності масі людській, яка складається з яскравих, почасти конгеніальних особистостей, які і є творцями історії, в генах яких закодована пам’ять роду і народу, і які є істинними творцями історії — і в минулому, і в майбутньому.
Та незважаючи на цю “ідейну ясність”, світлі уми не перестає каламутити сумнів: яку історію і якої України нам треба вивчати, писати і знати, і з яких початків: зі скіфів, які невідомо звідки з’явились і невідомо куди ділися з наших праотчих степів? Київської Руси, нібито заснованої міфічними варягами? З княжої доби чи з доби “Великої руїни”? Зі звитяг козацьких безіменних лицарів чи зі зради їхніх іменитих старшин? За вигаданими біографіями князів, гетьманів і вождів, за війнами та повстаннями чи за народними і православними святами і обрядами? За трагедіями і геноцидами чи за розвоєм культури? Де шукати історичну істину: в чужоземних і рідних літописних джерелах, в етнографії, в археологічних артефактах чи у фактах живої народної пам’яті?
Здається, документальна книжка М. Сидоржевського “Пам’ять нашого роду” відповідає на ці сакраментальні й вічні для українців питання: передовсім “послуговуватись неоціненною пам’яттю предків, яка зберігає в своїх тисячолітніх глибинах колосальні пласти соціальнопобутової, культурної і духовної інформації, нині практично майже втраченої…”.
До честі автора, він свідомий головної своєї мети. А тому, уникаючи спокуси розгубити зерна документальних свідчень у полові белетристики, творить генеалогію свого роду стримано, лише посилаючись на спогади батьків, родичів і чудом збережені в його родині церковні “Метрики дітей хрещених”. Від цього скрупульозного дослідження історії крислатого родового дерева фамілії Сидоржевських, від її родоначальника козацького сотника із села Солотвин, що на Житомирщині, віє біблійною сакральністю, призабутим шляхетним гонором і гордістю за свій козацькоселянський рід, але без чванства, притаманного родинним літописам “царственних” осіб і “родовитих” нащадків колись “великих світу цього”.
Звичайно, не кожен читач візьметься прослідкувати всі гілки великого і багатолюдного роду Сидоржевських. Однак певна, що три чверті тексту прикує увагу читача саме інформацією, що стосується кожного роду нашого українського народу. Це рідкісні навіть у наш час свідчення очевидців — батьків Михайла Сидоржевського про головні етапи їхнього приватного життя, невідривні від етапів життя українського народу. Тим більше, що подає їх автор у читабельній формі інтерв’ю з батькомматір’ю, записаними в різні, але не давні роки, коли вже відступив від душ наших страх казати правду. “Розмова з батьком про довоєнний час”, “Розповідь батька і матері про голодовку”, “Про участь батька у фінській війні” “Розмова з батьком про початок війни”, “Розмова з мамою про післявоєнний період”… Як бачимо, заголовки розділів книжки відповідають усім законам документального жанру. Водночас інтимність розповіді, довіра до інтерв’юера оповідачів творить чудеса одвертості й правдивості інформації. Невідредагована, а отже, незіпсована розмовна мова, спонтанність спогадів малює розкішний зримий калейдоскоп минулих подій. Особисто для мене відкриттям була розповідь батька про початок Другої світової, відступ наших військ, оточення німцями цілих дивізій, а головне — про блукання юного солдата на охопленій війною території в пошуках своїх… Подібну історію, пригадую, розповідав мені малою мій батько, на жаль, дорослою не встигла записати його спогади…
Михайло Сидоржевський устиг записати те, про що мовчать аннали радянської історії. І добре, що він не коментує, не уточнює і не доповнює уривчастих спогадів батька. І не редагує. І саме, дякуючи цій спонтанній фрагментарності, розповідь так природно “кінематографічно” лягає в уявний відеоряд, хоч уже знімай фільм про ту Вітчизняну чи Другу світову війну, якої ми не знали досі…
Із неквапних і невимушених розповідей Марини Євдокимівни та Олексія Сергійовича Сидоржевських постають картини довоєнного життя села Солотвин, часів колективізації, розкуркулення і голодомору, повоєнне буття з усіма його ідеологічними і людськими конфліктами, живі образи родичів і односельців, характери і долі, такі схожі й не схожі на тих персонажів, які живуть у спогадах кожного українця. Тому й не дивно, що презентація книжки спонтанно перетворилася на жваву дискусію про загалом українську історію, про її білі плями і ще темні лакуни, і про обов’язок кожного заповнити їх пам’яттю.
Особливий інтерес у книжці викликають і сімейні та родинні світлини, без яких була б неповною історія роду Сидоржевських. Їх хочеться переглядати, вдивляючись у кожне обличчя — посвоєму красиве, духовне, неповторне. А відтак відкласти книжку, у найдальшій шухляді письмового столу знайти свої старі родинні фотографії, довго переглядати, а потім довго дивитися у вікно і жалкувати, що не встиг розпитати батькаматір, хто ми, звідки і якого роду… І подоброму позаздрити М. Сидоржевському, який так достойно, як клейноди козацької сотні прапрадіда Сидора, передав пам’ять про свій рід синам і внукам.
Думаю, що книжка М. Сидоржевського “Пам’ять нашого роду” спровокує початок нової тенденції в історичній науці і взагалі в белетристиці — творення істинної народної історії України, записаної з перших уст її творців і очевидців. Хай це буде останнім виходом української національної свідомості й духа з тисячолітнього єгипетського полону чужих міфологем, реальних геополітичних впливів і традиційних залежностей.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment