Актуальний для сучасної школи

Національно-патріотичне виховання у педагогічній спадщині Бориса Грінченка.

У цьому дослідженні (подаємо зі скороченнями — ред.) зосереджено увагу на українознавчій основі шкільних підручників і науково-популярних педагогічних студій, які належать Борисові Грінченкові. Також акцентується увага на краєзнавчому аспекті педагогічної діяльності родини Грінченків, що в перспективі стане складником Антології педагогічного краєзнавства Луганщини.

Олексій НЕЖИВИЙ,
доктор філологічних наук, професор Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, лауреат премій ім. Бориса Грінченка, Івана Огієнка, Дмитра Нитченка, “Благовіст”, Панаса Мирного, Василя Симоненка, Володимира Малика

Cело Олексіївка Перевальського району на Луганщині. Тут минуло 6 років життя Бориса Грінченка. Тепер з упевненістю можна сказати, що непримітна краса Олексіївки подобалася письменникові, бо в його літературних творах часто знаходимо сторінки, де описана й невеличка річка Біла та її береги: з одного боку пологий, заквітчаний зеленню, а з другого — скелястий, із кущами та поодинокими деревами. А ще Олексіївка була до вподоби й тому, що вчитель Борис Грінченко мріяв учителювати в українському селі і відразу відгукнувся на пропозицію Христини Данилівни Алчевської. До сільської школи, яку збудували на кошти земства і частково родини Алчевських, подружжя Грінченків приїхало в середині вересня 1887 року. Тут вони вчителювали до осені 1893 року. Учні та їхні батьки знали Бориса Дмитровича та Марію Миколаївну як добрих, щирих, турботливих учителів. Їх дивувало й те, що вчителі завжди спілкувалися українською мовою. Школа в Олексіївці, як і всі інші школи на тій частині України, що належала царській Росії, не могла бути українською, але, засвоюючи обов’язкову програму, діти вчилися читати й писати рідною мовою. Підручників для цього теж не було, однак Борис Дмитрович вирішив і цю проблему з притаманною йому працелюбністю: він сам написав перші школярські книги — “Буквар” і “Читанку”. Учні й селяни могли взяти книжки українською мовою з учительської бібліотеки.
Головна мета життя Бориса Грінченка — пробудження національної самосвідомості. Продовжуючи кращі традиції педагогічної думки в Україні щодо написання підручників, Б. Грінченко творчо осмислює зроблене своїми попередниками, зокрема “Буквар” Т. Шевченка, підручники П. Куліша і, використавши власний практичний досвід вчительської роботи, створює навчальні підручники для початкової школи “Буквар” і “Рідне слово. Українську читанку”.
Призначення шкільних підручників мали й історичні праці Б. Грінченка “Оповідання з української старовини” (1911) та “Як жив український народ” (коротка історія України) (1917). Можливо, звернення Б. Грінченка безпосередньо до написання історичних праць викликане й тим, що він, обґрунтовуючи потребу вивчення у національній школі історії України, звернув увагу на брак необхідних підручників. Цей задум реалізовано у праці “Як жив український народ”. Обсяг невеликий, а виклад матеріалу враховує вікові особливості дітей середнього й молодшого шкільного віку. У науковопопулярній формі подано кілька розділів, що розповідають про найзначніші події в історії України: “Де живуть українці і скільки їх”, “Наші предки і перші князі”, “Татарське лихоліття”, “Козаки”, “Богдан Хмельницький”, “Кріпацька неволя і визволення” і т. ін. Наголосимо, що зміст цієї праці правдиво відобразив історію українського народу, мав призначення дати не тільки певний обсяг знань, а й сприяти формуванню національної самосвідомості, у той же час Б. Грінченко підходить до висвітлення історії України зі справді наукових позицій, є прихильником тієї концепції вітчизняної історії, яка складалася під впливом видатних істориків, особливо М. Грушевського.
Відчутний внесок Б. Грінченка і в написанні літературознавчих нарисів про творчість українських письменників. Спільними жанровостильовими особливостями характеризується “Оповідання про Євгенія Гребінку” (1902), “Оповідання про Грицька КвіткуОснов’яненка” (1902), “Оповідання про Івана Котляревського” (1912). Їх написання викликане ідеями педагога про національну школу і намаганням заповнити прогалину в написанні шкільних підручників з української літератури. Підтвердження цього — своєрідний стиль написання цих нарисів, що близький до шкільного літературознавства, тобто враховує вікові особливості школярів молодшого й середнього шкільного віку, рівень їхньої літературної освіти.
Отже, при спробі написання шкільних підручників з української літератури відомий педагог дбав про врахування принципів доступності, разом із тим намагався викликати інтерес до постаті письменника, тих характерних обставин, що формували його світобачення, розглядав творчість письменників у зв’язку з епохою, соціальними і культурними умовами. Про це може свідчити і привітальний лист до відкриття пам’ятника І. Котляревському, написаний Б. Грінченком: “Іще зоря не зоріла на темному небі захмареному, як у Полтаві з уст Івана Котляревського продзвеніло натхненне поетичне слово. Воно озивалося щирою обороною за народ, закований у пута кріпацького рабства, воно рідну мову ганьблену до високостів національного письменства, воно живило наш дух народній животворною силою. І слово стало ділом. Те діло було — нове життя народу українського. Слово вводило його в сім’ю європейських народів. Служачи слову, шануючи його ясну й могучу силу, ми знаємо, що перед нею не встоїть ніяка таємна сила…”.
Образ національного світу — первинний у свідомості маленької дитини. Ним, здебільше, визначається процес і результати розумової і духовної еволюційної особистості. Образ Вітчизни як основа національного самопізнання формується і виявляється за допомогою мови, через яку світ входить у людину, а людина — у світ. Мовна система кожного народу цілковито унікальна й відрізняється навіть від споріднених мов. Як вдало порівняв О. Потебня, мова і зір схожі: “Подібно до того як найменша зміна у будові ока й діяльності зорових нервів неминуче дає інші сприйняття і цим впливає на світобачення людини, так кожна дрібниця в будові мови повинна давати без нашого відома свої особливі комбінації елементів думки”. Спираючись на вчення О. Потебні про мову і світовідчуття, Б. Грінченко будує свої погляди на формування національного образу освіти та образу національної дійсності: “Українська народна поезія своїм багатством і своєю літературною ціною давно вже дивує всіх європейських вчених: вони становлять її разом з народною сербською поезією, вище за народні поезії всіх інших народів. Вона може дати надзвичайно багатий матеріал для школи”.
Важливо підкреслити, вважає Б. Грінченко, що значення і образ слова в українській і російській мовах у більшості випадків дуже відмінні, і тому дають різний напрям думці. У російськомовній школі дитинаукраїнець засвоює (якщо засвоїть) чужий йому національний образ світу і тому, знову потрапляючи в стихію близької йому життєдіяльності, швидко втрачає видимість “книжної культури”. Б. Грінченко невипадково тут цитує К. Ушинського: “Народна мова і народне життя знову оволодівають його душею й заливають й згаджують будьяке враження школи, як щось надзвичайно їм чуже. Що зробила школа? Гірше ніж нічого! Вона на декілька років затримала природний розвиток дитини”.
Отже, образ національного світу, як і національний образ світу, головною ознакою мають мову народу. Тому говорити дитині про національну історію, культуру, мистецтво чужою мовою абсурдно. “Безглуздя з педагогічної точки зору, а з точки зору національного почуття все це здається якимсь знущанням”.
Висловлюючи думку про необхідність навчання рідною мовою, Б. Грінченко не виявляв при цьому національної обмеженості. У “Листах з України Наддніпрянської” він закликав своїх співвітчизників: “Почуваймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і візьмемо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за свого життя людськість, візьмемо й зробимо його частиною нашої душі”.
Однак тоді навчальна література була повністю орієнтована на російський матеріал — природничий, історичний, етнографічний і т. ін., і не могла стати засобом національнокультурного виховання для українців. Б. Грінченко пише: “Кращі книги для шкільного читання в значній мірі заповнені народним російським матеріалом: прислів’ями, піснями, казками. Засіб надзвичайно раціональний: це лише збільшує природність книги, наближаючи її до народного розуміння й смаку. Але зновутаки до якого? До великоруського. Що ж стосується українських дітей, то чим більший матеріал для читання специфічно великоруський, тим він дальший від їхнього розуміння й смаку.
Інакше й бути не може: чим більше матеріал народний великоруський, тим більше в ньому відбилася природа, погляд і світогляд великоруські; адже у нас все це інше!”.
У російських навчальних книгах відсутні зовсім елементи української географії, що, звичайно ж, не сприяє формуванню у дітей образу Вітчизни.
Національна історія як складова частина образу світу теж цілковито розпочинається в історії російського народу, а сама етнічна спільність “українці” асимілюється в понятті “русское население”. Результат подібної освітньої практики — денаціоналізація, адже дитина виростає людиною без Вітчизни й історії. “Знайомство з минулим свого краю, з діяльністю попередників, які розвивають суспільні почуття, пробуджують свідомість обов’язку перед сучасним суспільством і майбутніми поколіннями, — для нашого учня річ неможлива.
Чи не дивно, що ці суспільні почуття не тільки не розвиваються, але регресують в народі при даній обстановці?”.
Національний образ світу українця має специфічні етнічні домінанти і не допускає чужих йому норм життя.
Одним із суттєвих виявів принципу національного в навчанні та вихованні є врахування народного світогляду, навіть на побутовому рівні. Адже дитині доведеться жити в певному соціальнокультурному середовищі, з усталеними нормами поведінки, моральноетнічними цінностями. Зокрема сільська дитина повинна бути підготовлена школою до найбільш природного, адекватного включення у свій соціум. “Наше селянство, — писав Б. Грінченко, — має свій глибокий, віками усталений історично та іншими причинами вироблений світогляд. Учень школи перебува і перебуватиме після її закінчення під великим впливом селянської сім’ї, де склався й віками зміцнювався цей світогляд. Значить і народному вчителеві чи вчительці доводиться рахуватися з селянськими поглядами, доводиться замислюватися над ними й вести справу таким чином, щоб уникнути розбіжності з цими серед селянства поглядами”.
У Б. Грінченка ідея виховуючого й розвиваючого навчання має важливе місце. Навчання не може бути не направлене на взаємозв’язане вирішення всіх завдань освіти, виховання і розвитку. У цьому принципі найбільшою мірою проявляється взаємозв’язок усіх основних компонентів навчання: цілей, змісту, методів і засобів, форм організації навчання. Комплексний підхід до навчальновиховного процесу підвищує його результативність і різнобічну ефективність.
Це означало, наприклад, що навчання у початковій школі не може обмежуватися засвоєнням навичок читання, письма, рахунку, що значно звужує функції школи, збіднює творчий потенціал учителя, морально й інтелектуально принижує дитину із простого народу. Однієї грамотності для сільської дитини мало, вважає Б. Грінченко. Безумовно, необхідні глибокі, систематичні знання з вітчизняної історії, природознавства, землеробства і т. ін. Але пріоритет надається загальнонауковому розвитку дітей якраз на початковому ступені навчання: “Мені здається, що народна школа, зробивши діяльність думки тільки засобом сприйняття учнем знань, втрачає майже весь свій зміст, що вона залишається мертвим закладом… Виховати розум дитини, наскільки це посильно для народної школи, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною до подальшої діяльності — ось завдання народної школи, тому що при сучасному стані речей, саме в цій подальшій діяльності й полягає вся суть”.
Загальновідомий факт, що мова є єдиною субстанцією думки, зумовлює вивчення мови у школі як першого за значенням предмета. Мабуть, тому загальнокультурні, психологічні та методичні аспекти навчання рідної мови найбільше представлені в педагогічній спадщині Б. Грінченка. Він неодноразово наголошував, що тільки бездоганне володіння мовою дає дитині засоби для глибокого осягнення дійсності, для виховання і розвитку в педагогічному процесі. Підкреслимо три важливі положення, на яких будує свою дидактику Б. Грінченко. Перше: не можна розвивати мовлення у відриві від мислення, як і мислення у відриві від розвитку мови. Друге: початкове оволодіння рідною мовою здійснюється шляхом залучення дитини в доступні їй види діяльності та спілкування. Третє: російська літературна і тільки літературна, а не народна мова залишається в школі не як засіб, а як одна з цілей викладання, як засіб викладання він змінюється на український і з його допомогою учні повинні засвоїти великоруську мову.
Вірний своїй головній меті життя — засобами освіти виховувати національно свідомих людей, він розпочинає роботу над “Граматкою української мови”, тобто Букварем для першокласників. У методичній статті, яка називається “До вчителів”, автор написав: “Склав я цю граматку ще року 1888го, бувши на селі вчителем. Тоді не вільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим; через те я сам написав усю граматку друкованими літерами та й учив по їй читання й писання свою дитину і чужих дітей, бажаючи, щоб рідною мовою озивалася до них наука”.
Буквар Б. Грінченка вперше надруковано в Києві 1907 року, а вдруге 1917 року. “Українська граматка” складається з двох частин: букварної і післябукварної, яка називається “Читання після азбуки”. Наприкінці “Української граматки” вміщена методична стаття під назвою “До вчителів”. Хоча добукварна частина відсутня, але, як видно з методичної статті, вчитель відводив на добукварний період від 10 до 14 днів. Основним змістом роботи на цей період Б. Грінченко вважав аналітикосинтетичні вправи та писання елементів малих букв.
За його власним твердженням, педагогічний ефект цієї роботи був цілком позитивним: “Наприкінці сієї роботи діти дуже добре розуміли, що слово складається з звуків, цілком вільно відрізняли один звук від другого і навчалися єднати звук зо звуком у склад. Це останнє було найважніше. Кожен учитель знає, що доброму читанню часом дуже довго заважає те, що діти не вміють зливати звук зо звуком, а вимовляють кожний звук окремо. Це неминуче буває тоді, коли почати зразу вивчати і звуки і літери”. При початковому навчанні грамоти вчитель використовував розрізну азбуку, як найзручніший дидактичний матеріал.
Заслуговує на увагу й дидактичний матеріал для читання і письмових вправ. Тут переважають зразки народної творчості, особливо приказки та прислів’я, які мають моральноетичне спрямування і виражають багатовіковий досвід українського народу. Ось деякі з них: матері ні купити, ні заслужити; наша мова — не полова; багато говориш — мало зробиш; коли праве діло, то кажи сміло; хто раз збреше, тому вдруге нема віри; не доведе горілка до добра; наука в ліс не заведе, а з його виведе; хоч чоловік убогий, а слово його чисте; кривда людська боком вилазить; хліб усьому голова; Україна — наша мати; кожен край має свій звичай.
Вправи, дібрані таким чином, що містять здебільшого лексичний матеріал, добре відомий учнямпершокласникам, особливо родиннопобутового характеру, разом із тим враховано аспект національного виховання: “Наша мила Україна — то наш рідний край. Українська мова — наша рідна мова”.
Розділ “Читання після азбуки” теж переважно містить фольклорні матеріали: народні пісні, приказки, загадки, байки, оповідання, художні твори Л. Глібова, П. Куліша, Т. Шевченка, власні художні твори. Заключний урок закінчується пророчими словами Великого Кобзаря:
Учітеся, брати мої,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Головним досягненням “Граматки для науки читання і письма” є те, що Б. Грінченко в страхітливий час національного гноблення створив якісно новий Буквар і навчав дітей рідної мови, застосувавши при його впорядкуванні норми українського правопису, які ґрунтувалися на його традиційно усталених нормах. Разом із тим домінуючим чинником у доборі дидактичного матеріалу став фольклор, що давало змогу навчати дітей рідної мови в її найдосконалішому та найпрекраснішому вияві — народній творчості.
Автор Букваря цілком свідомо обрав звуковий аналітикосинтетичний метод навчання грамоти, вдало поєднав навчання грамоти і добукварний період, розробив правильну методику навчання письма, які й тепер використовуються у сучасній методиці.
Того ж 1917 року вийшов друком ще один підручник, написаний Б. Грінченком, “Рідне слово. Українська читанка” з підзаголовком “Перша після Граматки книга для читання”. Основою для впорядкування стала так звана “Настина читанка”, над якою працював упродовж 1890—1891 років. У короткій передмові до цієї рукописної книги він писав: “Сю книгу написав татко Насті, як вона не могла читати друкованого, бо воно дрібне, а в неї боліли очі, та й не було тоді таких українських книжок дитячих, щоб їх могли маленькі діти читати”. Справді, за цією книгою, разом із однолітками — селянськими дітьми навчалася донька Настя, долучалася до українського слова.
У читанці “Рідне слово” теж переважають жанри дитячого фольклору, особливо багато пісень календарнообрядової народнопоетичної творчості. Підручник передусім реалізував прагнення автора до ідеї національного виховання, яка ґрунтується на традиціях українознавства та краєзнавства. Так, спеціальний розділ мав назву “Рідний край”, у якому в дохідливій для дитячого віку формі розповідається про українську землю: “Наша мова зветься українською мовою. Наша земля зветься Україною. Свою рідну українську мову ми любимо найбільше од усіх мов на світі…
Але ми повинні і других усіх людей любити і поважати. А всім другим людям повинні робити добро”.
Наголосимо, що написані ці рядки в той час, коли навіть слова “Україна”, “український” були крамольними та заборонялися.
За моральними тенденціями тут відчутне бажання бачити свій край вільним від національного гніту, водночас автор не виявляє національної обмеженості, бо вчить любити, поважати всі народи та мови світу. Вихованню національної свідомості сприяли й крилаті вислови такого характеру: “Козацькому роду нема переводу”, “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине”, “Слава не поляже, а розкаже, що діялось в світі”.
Серед письменників, твори яких пропонували для читання, передусім спадщина Тараса Шевченка, його вірші: “Садок вишневий коло хати”, “Тече вода зпід явора”, “Сирота”, “Весна” (уривок із поеми “Гайдамаки”). Особливим шрифтом виділені пророчі слова Кобзаря:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава
Слава України.
Також представлені твори Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Куліша, М. Коцюбинського, М. Шашкевича. Як бачимо, Борис Грінченко в написанні підручника орієнтувався на найзначніші досягнення української літератури для дітей.
При створенні цього підручника реалізувалися широкі можливості міжпредметних зв’язків, комплексний підхід до навчання і виховання особистості молодшого школяра. Ці принципи досягалися завдяки органічному поєднанню навчання, читання і розвитку зв’язного мовлення із формуванням основ знань про навколишній світ, людину, суспільство, національним і моральноетичним вихованням.
Естетичне багатство досягалося завдяки використанню фольклорних, етнопедагогічних, народознавчих, краєзнавчих джерел, кращих творів художньої літератури для дітей. Усе це дає підстави вважати, що підручник “Рідне слово. Українська читанка” разом із тим мав функції і підручника з основ природознавства та знайомство з навколишнім світом. Отже, Б. Грінченко ще на рубежі ХХ століття дійшов висновку, що навчання і виховання учнів початкових класів повинне мати комплексний характер і реалізувати гуманістичні й етнічні принципи. Створені ним підручники були органічним продовженням традицій української національноосвітньої думки, де домінуюче значення має світоглядний, етичний та естетичний потенціал народної творчості, етнопедагогіки, народознавства. Цим самим видатний педагог підніс на значно вищий якісний рівень сутність процесу навчання й виховання на його початковому етапі.
На жаль, починаючи з кінця 20х років, і цей набуток педагогічної спадщини Б. Грінченка почав знецінюватися і вилучатися з теорії педагогіки, практики школи. У підручниках для молодших школярів переважає вульгарносоціологічний підхід, що ототожнювався з відчуженням школи від національної культури. Прикро, але названі недоліки знаходимо і в нинішніх підручниках, отож педагогічне надбання Бориса Грінченка особливо актуальне для сучасної школи.