Голос і пульс української крові Наближення до таємниці Кобзаря

Василь ГЕЙ,
письменник, заслужений діяч мистецтв України, м. Луцьк

У криниці дитинства кожної людини, котра народилася в українській родині і сповита чарами казки та колискової пісні, там, де здивуванням, усвідомленням причетності до краси та безмежності всесвіту відбивається небо отчого краю, до її душі та свідомості засвічується рідне слово. Чи не найяскравіше світло Слова випромінює “Кобзар” — книга, яка в часи самодержавства, валуєвщини, більшовицького безбожництва, жорстокого нищення українського цвіту й нахабної московської русифікації стала своєрідною народною Біблією, оберегом і джерелом нездоланної, непідвладної ніяким сатрапам сили національного духу. Спершу мелодія Шевченкового слова гріє душу, зацвітає одвічною українською мрією — “Садком вишневим коло хати”, потім пронизує болем “Причинної”, здіймається тривожною Дніпровою хвилею, вражає суворим і життєствердним закликом “Заповіту” — “Поховайте та вставайте…” І раптом — як спалахкрик у темряві:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
(“Розрита могила”)
А потім — розпач:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
(“Чигрине, Чигрине…”)
І коли проста людина у горі та безнадії відчуває крізь Тарасове слово і його розпач, розпач мученика, генія і Пророка, їй стає трохи легше.
Здається, що не рядок — то із самого серця, що не строфа — то енергія чуття і мислі, що не вірш — то про нас,  українців.
Тож на якому етапі життєвого шляху, в горі чи в радості, удень чи вночі душу й свідомість людини, порідненої з Шевченком, пронизує, охоплює осяяння: він геній не лише тому, що Слово йому дароване Богом, а тому, що це слово завжди сучасне, що його з’ява на світ була не випадковістю, а необхідністю, відгуком на благання і страждання народу. Він став, за висловом Євгена Маланюка, не рупором мас, а вибухом крові, карою для ворогів України за довгу ніч її образ. І слово його — це голос і пульс української крові, яка не дає заснути українському сумлінню, нашій гідності й жазі свободи. Та хоч би скільки ми дошукувалися суті цього дивовижного явища під назвою “Тарас Шевченко”, все одно осягнути її, цю суть, не вдається. Більш як півтораста літ уже вчені мужі, творці і знавці слова прагнуть розгадати таємницю Шевченка і його “Кобзаря”, а вона, мовби жарптиця, осяває кожного своїм гарячим крилом, але до рук не дається, як не піддається спрощеному тлумаченню, а доступна тільки душі вічна істина про вищу, божественну мудрість, яка панує над нами, чи біблійна істина про те, що на початку було Слово. І справді, хто він був, є і буде для нас, українців, і для світу: поет, художник, мислитель, захисник знедолених, творець нації, рятівник нашої мови, Предтеча, Пророк чи Месія? Так, його народженням народ український висловив свій протест проти гноблення і приниження, дав гідну відповідь бєлінським, валуєвим і їхнім “послідовним” сучасникам, яким, бачте, важко розмовляти українською і вони хочуть в Україні ще однієї офіційної, а значить — державної мови. Слово генія — це відповідь і тим “слугам народу”, зокрема й нашим “землячкам”, які не голосують за відзначення на державному рівні Шевченківських днів, фактично заперечуючи, перекреслюючи це високе звання — “народний депутат”. То чи не варто нам віднайти спосіб знімати з верхів’я на грішну землю таких депутатів? Бо хіба не відають вони про всенародну любов до батька Тараса? Хіба не знають, що кажуть про нього мудрі люди?
Ось лише кілька шевченкознавчих рядків, записаних для історії світочами нашої нації: “…в мужицькій хаті вродилася дитина, що спричинила відродження українського народу. Вродилася вона серед сліз і жалю в хвилині, коли наші вороги були певні, що до труни українського народу мають лиш один цвях забити і вже його зараз поховають” (Василь Стефаник); “У кожного народу є свої співціпровидці, в серця яких, мов у той океан могутній, вливаються усі радощі й болі, вся… мудрість… народу (Павло Тичина); “Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ” (Остап Вишня); “Він вивів українське слово на верховини світової культури” (Максим Рильський); “Тарас Шевченко став не тільки славою, але й символом цілої нації” (Олесь Гончар).
Лише наближенням до таємниці Шевченкового слова є наше розуміння чуттєвої глибини його поезії. І справді: що не рядок — то із самого серця, що не строфа — енергія чуття і мислі, що не вірш — то про нас, українців, учорашніх і нинішніх.
У могутньому спалахові українського духу, яким є Тарас Шевченко, присутня сила розбудженої зі сну природи, сконденсована енергія нації. Це водночас і провидіння Долі. Людям чи людцям безнаціональним, шовіністам, перекинчикам і відступникам від свого роду є за що не любити Шевченка. Адже він одверто назвав ката — катом, злодія — злодієм, загарбника — москалем, зрадника — перевертнем. Богдана Хмельницького докірливо назвав нерозумним сином за те, що “запродав гетьман у ярмо християн”. І нищителям українських вольностей, української людності воздав по заслугах:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
(“Сон”)
Брудописальна кампанія, організована неукраїнськими газетами в Україні навколо імені й постаті Шевченка, засвідчила, що хворобу духовного яничарства можна порівняти зі СНІДом — вона не виліковується. “Я не можу назвати себе людиною честі, — безсоромно зізнається газеті “День” голомозий автор, чиї руки геть заляпані бузиновим чорнилом, — тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України”.
Так, важко жити особині імперської “закваски” в неімперії. Але ж частина Російської імперії ще збереглася, то чому б чоловікові не переселитися туди? Світ визнав Тараса великим поетом і громадянином. Пам’ятники Шевченкові зведені в США, Канаді, Італії, Бразилії, Аргентині. Погруддя поета є в більшості країн Заходу. І якщо там хтось виявляє свою нелюбов до генія, то це всетаки “чужі діти”. В Україні чомусь, всупереч 66 статті Конституції, яка зобов’язує не заподіювати шкоди культурній спадщині, дозволено паплюжити пророка і чужим, і начебто своїм дітям, тим, що мали б за честь ходити по землі, яка їх народила.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно,
Бездітна вдовице.
(“Сон”)
А як “люблять” Шевченка нинішні “слуги народу”? Вони це показали своїм ставленням до проекту постанови Верховної Ради про відзначення ювілею Кобзаря на державному рівні. “За” — 202. “Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 239. І які ж фракції заховалися “в кущі”? Усі вони і в назвах, і в публічних виступах — демократи, “захисники” трудящого люду — “Регіони України”, “Трудова Україна”, “Демократичні ініціативи”, “Народний вибір”, народні демократи, аграрники. Тож як тут ще раз не згадати болюче Тарасове:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
(“Мені однаково, чи буду…”)
Всенародна любов до поета, генія і Пророка, який став символом захисту знедолених і легендою ще за життя, миттєво, як океанська хвиля, змиває з нього краплі бузинової чорноти, знімає з очей полуду ще не зовсім прозрілому сліпцевірабові, дарує надію на щедрий цвіт весняної природи, на кращу долю.
Він поставив слово на сторожі “малих рабів отих німих”, сам стоїть на варті нашого слова і духу. І словом своїм, і суворим, але гордим поглядом він освячує й засіває наші душі вірою: буде згодом день його народження не лише всенародним, а й державним святом.
Тарас Шевченко — наш безцінний і непродажний запас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment