Звідки прийшла і куди пішла земля Руська?

img261Будь-яка далека історія тоне в туманах, і проглянути в неї не просто. І той туман часто служить недобрим підступним людям для фальсифікації, облуди і просто брехні в корисливих цілях. Але в нашій історії існують очевидні витоки, джерела, факти, і я звернусь до них, щоб показати фальсифікації, підтасовки, щоб вказати на прямі обмани і крадіжки, насамперед пов’язані з крадіжкою нашого імені, нашої ідентичності, нашої історії, а отже, і нашого права називатися самостійним, гордим, вільним народом.

Юрій МУШКЕТИК

Звідки постала Руська земля, нам відомо з іноземних, зокрема Візантійських хронік, а основне з нашого першого, найдавнішого “Літопису Руського”, з першої частини, знаної як літопис Нестора Літописця “Повість минулих літ Нестора чорноризця Фео­досійського монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля: хто в ній почав княжити і як Руська земля постала”. Почавши від потопу, Нестор оповідає, що слов’яни спочатку жили на Дунаї, а далі розійшлися і “прозвалися іменами своїми, — од того де сиділи, на котрому місці… Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші древлянами, бо сіли в лісах (сучасна Житомирщина), а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дряговичами, і були ще полочани (ріка Полота), сіверяни (на Десні), кривичі. Поляни мали ще іншу назву — Русь”1. Уперше назва Русь (роси, руси, раді) згадується в праці готського історика VІ століття Йордана — росомани, а в подальших хроніках (Захарії Ритора) — росами. Нестор же пише: “Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани. А се інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиса, мордва, перм, печора, ям”… Отже, це не слов’яни. Вони сидять у верхів’ї Волги, Двіни, на Білім Озері, на Клещині-озері — меря, на Оці — мурома. І знову Нестор повторює, що слов’янський народ — це тільки поляни, древляни, сіверяни. З чого Русь, нам зрозуміло і без Нестора, бо сиділи вони у міжріччі Росі, Роськи, Росави, Роставиці. Щоправда, іноземні хроніки розповідають, що колись давно Дніпро від Канева до впадіння в нього річки Тясмин плинув двома великими рукавами, і посередині був острів майже на двісті кілометрів, і саме там жили поляни, себто Русь. Отже, мешканці нинішніх Московської, Володимирської, Суздальської областей ніколи не були слов’янами, вони мають фінське походження, що голослівно, бездоказово заперечують. І назва Москва, Волга, Ока — мордовські. Про це писали: 1) російський учений, академік Михайло Покровський: “В жилах великоросів тече 80 % фінської крові”; 2) відомий учений, автор російського словника Володимир Даль: “Что не говорите, а намного больше земляков наших — обруселая чудь” (чудики — Ю. М.); 3) видатний російський поет Александр Блок: “Чудь начудила, а меря намеряла”. Отже, московити ніколи не були Руссю, про що вони кричать із піною на губах, у той час, як сьогодні стверджують світові вчені: українцям-русинам 44 тисячі років, європейські народи почалися від нас, у них за генами 80 % української крові. Московити стверджують, що історію Росії треба вести з Київської Русі, а якщо від Київської Русі вести Україну, то таке твердження є ідейно ворожим. І ось відомий російський учений, археолог, академік князь Уваров з експедицією розкопав близько десяти тисяч могил на теренах Московщини, аби показати, що то слов’янські поховання (часів VІІІ ст.—Х ст.) і не знайшов жодного слов’янського. Усі — фінські. І він як чесний учений написав про це у книзі, книга одразу була заборонена і вилучена, збереглося кілька примірників.
Читачу, візьми “Літопис Руський”, він виданий і українською, і російською, і іншими мовами, прочитай про життя московських князів Юрія Долгорукого і його сина Андрія Боголюбського. На багатьох сторінках літопису літописець наводить їхні слова: “Наші купці поїхали в Русь, у Київ”. “Наші вернулися з Русі”. Себто, вони самі не визнавали себе Руссю, а це ж уже ХІ — початок ХІІ століття. Або процитуємо з Густинського літопису (біля Прилук), початку ХVІ ст.: “Патріарх Феофан вернувся із Москви в Русь”. Отже, Москва не була Руссю і в XVII столітті. Вперше назва Москва (це було село Кучки) в Руському літописі згадується 1147 року. Справжня ж Русь тоді вже мала й іншу назву, внутрішню — Україна. Русь назва широка, міжнародна. У тому ж Руському літописі під 1187 роком сказано, що того року помер Переяславський князь Володимир Глібович “…і вся Україна за ним много потужила”. І ось московити донині шпинають: “Украина — окраина, окраина Москвы”. Якої? Якої ще не було? Україна — це край, країна, як у польській пісні “Польський край, чудесний край”, а у великого російського поета
“…что ищет он в стране далекой, что кинул он в краю родном”. То чия ж окраїна Росія? Китайська?
Нестор багато разів повторює: “Поляни, що жили осібно, як то ми сказали, були з роду слов’янського…”, “поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх”. “А чудь, меря, мордва і інші жили дико, їли мертвячину і шлюби і всі інші обряди були дикі”. Й нічого тут немає соромливого, більшість народів на ранній стадії жили дико, але ж не треба безпідставно й вивищуватись, називати себе “старшим братом”, вищим, коли це не так. Ми ж не шпинаємо їх тим, як пише батько історії Геродот, вказуючи на нинішнє мешкання москалів, що “там жили людоїди”.
Читаємо “Літопис Руський” (він складається з трьох частин: “Повісті минулих літ” Нестора Літописця, “Київського Літопису” і “Галицько-Волинського літопису”), виданий багатьма європейськими мовами. Всі основоположні події відбуваються на берегах Дніпра, й жодного стосунку наші північні сусіди до них не мають. І коли Русь приймала християнство, хрещення це було 988—989 років, тоді Московії-Росії і в помині не було. А тепер вони — “Русский мир”. Яким чином, звідки? “Коли ж жили поляни осібно… то було між них три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь… Зробили вони городок, на честь брата їх найстаршого, назвали його Києвом”. А провістив початок Києва Андрій Первозван­ний. Так постав за літописом Київ. “А цей Кий княжив у роду своєму і ходив до Цесаря”. “А по цих братах почав рід їхній держати княжіння в полян”. І почали вони ходити походами на Царград. У рік 852, коли почав Михайло царювати, стала називатись наша земля — Руська земля. А про це ми довідалися, що за цього цесаря приходила Русь на Царград, як ото писав Георгій у літописі Грецькому (в хроніці Амартола — Ю. М.). Отже, держава Київська Русь уже відома на світових теренах, а там, на півночі — дикі чудь, меря, мордва. Знову з Нестора: “Того ж року бився Ярослав з мордвою місяця березня в четвертий день”. “Сього ж року (1030) пішов Ярослав на Чудь і переміг їх, поставив город Юр’єв”.
Київська Русь була невелика держава: “Інші народи данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва… ці мають свою мову”. До Київської Русі не входили навіть древляни, драговичі, кривичі, уличі. Тільки згодом, собі на лихо, Русь почала колонізувати їх, а далі чудь, мерю й інших. Процитуємо ще раз Нестора: “Сього ж року (1030) пішов Ярослав (Мудрий) на Чудь і переміг їх і поставив город Юр’єв”. Туди посилала Русь свої дружини, своїх воєвод і там правила. І ходила Русь на Візантію, першими в цьому сенсі згадуються перші київські князі. Аскольд (який хрестився 867 року) і Дір, далі — Олег. Тут треба внести деяке уточнення: Нестор називає першим київським князем варяга Олега — конунга, воєводу — русичі закликали варягів собі на службу, водночас говорить, що до Олега київськими князями були Аскольд і Дір, яких Олег убив обманом. У Києві нині є Аскольдова могила. Олег же на знак перемоги прибив на воротях Царграда свій щит. По тому на Царград постійно ходили інші князі. Зокрема войовничий Святослав із козацьким оселедцем на голові, він розгромив на Волзі потужний хозарський каганат, якому всі сусіди платили данину, змівши хозар з лиця землі, і пішов у Болгарію, Угорщину. Саме тоді поляни-Русь найактивніше почали колонізувати північні землі.
Одначе Русь мала й велике лихо — поле. Звідти почали робити набіги спочатку печеніги, а потім — половці. Про цю боротьбу розповідається і в найвидатнішій літературній пам’ятці Київської Русі “Слові о полку Ігоревім”, яку москалі безсоромно і безпідставно присвоюють собі. Вона і територіально, і подійно належить нам — русам-українцям. У ній ідеться про похід 1185—1187 років сіверського князя Ігоря Святославовича на половців. Московити не могли дотумкати, що означають слова співця Бояна “тогда пущаше десять соколов на стадо лєбєдей”. Вони перекладали їх прямо: соколи летять на лебедів і вбивають їх, а ті співають, умираючи, славу князям. А то ж сказано образно, давній козацький інструмент  бандура, либонь, існував ще з часів Київської Русі, і “стадо лєбєдей” — то струни з лебединих жил, а соколи, десять соколів, десять пальців з дротяними зацепами на кінцях, якими зачіпають ті струни і які називаються соколами. Ігор зазнав поразки. І потерпала від печенігів і половців вся Руська земля. Вона потроху занепадала. А туди, в ліси, до чуді, мері печеніги й половці не сягали, там укріплялися міста, там розвивалися ремесла і торгівля. І стали звідти також нападати на Русь, грабували, добряче поруйнували Київ; той же Юрій Долгорукий, якого вбили кияни, і Андрій Боголюбський.
Уже за Олега колонізовані північні народи залучаються Київською Руссю до цивілізації і до воєн із Візантією. “Пішов Олег на греків, узяв же він множество варягів, і словен, і чудь, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і древлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. І володарюють сини руських князів з дружинами і у Володимирі, і в Суздалі, і в Ростові”, але то були не руські князівства. Руське князівство це — Київське, це ми — українці, і є руси. І було воно на той час одним із найбільших і наймогутніших у Європі. А тоді настали часи монголо-татарського нашестя, першими під них підпали землі московська, володимирська, суздальська, і не просто підпали, стали там правити монгольські баскаки, а якщо правив якийсь місцевий володар, то тільки за дозволом (ярликом) монголо-татарським. Справжнє прізвище “собирателя руських” земель Івана Калити — Калга. І єпископи церковні теж діставали такі ж монгольські ярлики. А спиралися всі ті правителі на монголо-татарське військо. Так, Олександр Невський, піднесений на найвищу височінь, проголошений святим, двічі, дорешти, на чолі монголо-татарського війська руйнував свій рідний Новгород, і був він зведеним братом хана Батия, а син Батия Сартак був кревним братом сина Олександра Невського. І всі оті подвиги Олександра Невського придумані або перебільшені: так, у знаменитому льодовому побоїщі він переміг німецьких псів-рицарів. Але тепер ми знаємо, що їх було 93 особи. І дуже перемішалися москалі з монголами, і навіть всі оті значні люди: Карамзіни (Кара-Мурза), Тургенєви і інші — звідти. І стояв посеред Москви монгольський бовван (ідол), і московити приносили йому жертви і кланялися.
Ми знаємо, що і Київ зруйнували, захопили монголи. Але на українських землях монголи не правили, їм тільки платили данину. І до кінця, аж до повного визволення, боролися з ними галицько-волинські князі (Данило Галицький).
Московити ж кажуть, що вони подолали монголів і визволилися від них у битві на Куликовім полі 1380 року. Дуже сумнівні свідчення. Бо відомо, що 1380 року була велика битва війська хана Золотої Орди Тохтамиша, в складі якого були Московська, Володимирська і Суздальська дружини, з іншим відомим східним тираном Тімуром Тамерланом. У цій битві монголи були розгромлені, і втікали, а з ними втікали і володимирці, і московити, і суздальці. Про Куликовську битву не говорить жодна іноземна хроніка, та й не могло бути в один рік дві такі великі битви, та ще й московити в одній битві — разом із монголами, в другій — проти них.
То звідки це взялося? Як і низка інших перекручень та брехень? У час правління німкені Софії Августи Фредеріки Ангальт-Цербст-Дорнбурґ — Катерини ІІ було фальсифіковано, переписано, перебріхано московську (так звану російську) історію. Було укладено спеціальну фальсифікаційну комісію (отож у Шевченка: німець нашу історію нам розкаже) на чолі з самою Катериною, її помічником був граф Мусін-Пушкін. З усієї імперії вилучили і звезли з монастирів більше ста літописів. І — знищили, спалили. Залишилося два: Лаврентіївський та Іпатіївський. Над ними й “працювала” комісія: підтирали, виривали сторінки й дописували. Отак і з’явилася рання російська історія і в ній Росія-Русь. (Примірник літопису Нестора Літописця зберігся в Прусії). А справжня Русь існувала й далі на території України. Подивіться на підписи Богдана Хмельницького, як він підписувався: “Богдан Хмельницький, самодержець землі Руської”. Після переможних битв під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями, під Збаражом, локальної битви під Батогом і важкої поразки під Берестечком, українське і польське війська стояли насупроти одне одного під Білою Церквою, і, виснажені, ні ті, ні ті не мали сили для повної великої потуги. У цей час Хмельницькому пропонують спілку Швеція і Семигород (нинішня Угорщина), але Хмельницький обирає Московію. За Переяславською угодою, — її нині не існує, московити її знищили, — угода мала переважно воєнний характер: спільна війна Московії і козацької України проти Польщі; війна триває на теренах Білорусії, московити не воюють, воюють тільки українці-руси: звільняють від поляків Гомель, Могилів, Старий і Новий Бихів (там гине наказний гетьман українського війська ніжинський полковник Іван Золотаренко), а московити вимагають віддати їм звільнені землі, а далі укладають під Вільно таємну угоду з Польщею (поляки “купили” московитів, пообіцявши, що після смерті польського короля на польський трон буде обраний московський цар); це була перша зрада Москвою Переяславської угоди. Козацька делегація поїхала під Вільно, але московити не допустили її до наметів, де укладалася таємна угода. Довідавшись про те, Богдан Хмельницький схоплювався зі смертної постелі, хапав шаблю: “до чорта в зуби підемо, до турків підемо”. Туреччина справді тоді пропонувала Україні протекторат, без анексій і контрибуцій, і Хмельницький послав делегацію у Стамбул укладати договір, а тоді таки передумав. Він ще послав проти Польщі корпус козаків під керівництвом наказного гетьмана київського полковника Антона Ждановича і козаки взяли Краків і Варшаву за допомогою Семигородського князя Юрія ІІ Ракоці. Про це ні в імперській історіографії, ні в совіцькій не мовлено жодного слова, неначе й не було того: як же, самі козаки без москалів узяли польську столицю. А Москва посилає туди свій корпус: розкладати корпус Ждановича. Московити діють підкупом, залякуванням і врешті корпус деморалізується, повертається. Це добило Богдана Хмельницького і він помер. Перед смертю заповів обрати гетьманом свого сина Юрія, сказавши йому: “Я склав Москві присягу і вже помру так, а ти як хочеш”. На раді в Чигирині Юрія не обрали гетьманом: йому було лише 16, і був він ще дитинної вдачі (а тривала війна і гетьман мав особисто водити в битви війська). Це була помилка, бо одразу з’явилося ще десять претендентів на булаву, а так вони були б відсічені авторитетом Богдана. А канцлером треба було при Юрієві обрати Івана Виговського. Виговського ж обрали гетьманом, і мав він скласти присягу Москві, й при тому була Московська депутація, і піднесли вони Виговському папір, кажучи: це Переяславська угода, яку підписав Богдан Хмельницький, підписуй і ти. Виговський прочитав і каже: “Це — брехня, це не та угода”. — “Звідки ти знаєш?” —  “Як же мені не знати, коли я сам її складав”. З тієї хвилини гетьман Іван Виговський став лютим ворогом Москви. Вона не визнала правомочності виборів, мовляв, були представники не від усіх полків, і почала вести проти нього шалену війну: підкуплювала старшину, це робилося дуже грубо, пхали в кишені золото, а за пазухи шкурки соболів, підмовляли полковників, і врешті проти Виговського виступив полтавський полковник Мартин Пушкар, літній чоловік, і вирішив: якщо не тепер, то вже більше ніколи я не стану гетьманом. Він збирає довкола себе, як сказали б тепер, декласовані елементи, Москва шле йому підбадьорливі листи, гроші, зброю, провіант. Виговський кілька разів пише Пушкареві: зустріньмося, обговорімо, хочеш ще одних виборів — я згоден, але Пушкар відкидає все те. Рада у Корсуні підтвердила легітимність гетьмана Виговського, тоді Москва збирає в Переяславі ще одну раду, на яку Виговський не пішов, а послав осавула з зав’язаними в хустку клейнодами. Московський дяк вийняв з-за пазухи грамоту й почав читати, що цар, мовляв, просить обрати достойного гетьмана, і майдан заревів: “Виговський, Виговський,” — дяк злякався й вийняв з-за пазухи іншу грамоту, у якій цар схвалював гетьманом Виговського. Таки не знайшовши згоди з Пушкарем, Виговський пішов на нього війною, пушкарівці були розгромлені, Полтава взята штурмом і голову Пушкаря принесли на вістрі списа. Але й для Виговського це не було добром: братовбивча війна, кров — авторитет Виговського дещо підірваний. Москва висуває ще одного претендента на булаву — Івана Безпалого. Взимку, в тяжких снігах військо Безпалого було розгромлене, а сам він утік. Тоді Москва вже відкрито посилає своє військо під командою боярина князя Трубецького, вони дійшли до Конотопа, де в місті зачинився з полком ніжинський полковник Григорій Гуляницький і тримав оборону впродовж двох місяців. А тоді підійшов із військом Іван Виговський і розгромив військо Трубецького, рештки якого втекли в Путивль. Відомий російський історик Соловйов пише про це так: “На берегу речки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы — лучшей в Европе”. Цар втікає з Москви.
Виговський повертається, біля міста Гадяча був укладений знаний Гадяцький трактат. Знаний, але не всіма. Царська і совіцька історіографія про суть цього трактату ніде не обмовилася жодним словом, а тільки лайка, лайка, лайка на його адресу. За цим трактатом три держави: Литва, Польща і Україна, яка називалася Велике Князівство Руське, укладали конфедерацію під скіпетром одного, спільно обраного короля, кожна держава осібно повинна мати власну адміністрацію, власне військо, власні гроші, власні наукові установи, унія скасовувалася й проголошувалися рівними всі релігійні конфесії: православ’я, католицтво і протестантство (найбільшим з яких на всіх територіях тоді було аріянство). Українська сторона послала у Варшаву посольство, а там на Євангелії клялися у вірності трактату кожен осібно: король, обидва гетьмани — коронний і польний, сенатори, старости, а тоді всі разом. Звичайно, не будем обманюватись, Польща не збиралась дотримуватися пунктів тієї угоди. Але проти неї, не знаючи її суті, проти Виговського виступили значні маси населення в Україні, насамперед запорожці. Вельми підігрівала залізо незгоди Москва — і врешті біля села Германівка під містечком Обуховом Виговський був, за тодішньою термінологією, з булави скинутий і біля Трахтемирова, в долині Жердовій був обраний на гетьмана Юрій Хмельницький. Важливо таке: навпроти Трахтемирова через Дніпро в Переяславі стояли московські війська Василія Шереметєва, Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського, вони вимагали від Юрія Хмельницького зі старшиною, щоб ті їхали присягати в Переяслав, а українська старшина — щоб московські бояри їхали сюди і присяга буде складена в присутності війська. Ті не погоджувались, врешті домовилися, що з цього і того берега одночасно відчалять човни, з цього з старшиною, а з того з князем Ромодановським. Відчалили, але Москва за своїм звичаєм знову обдурила — князя Ромодановського в човні не було, а був замість нього інший чоловік. Українську делегацію в Переяславі оточили щільним кільцем, наставили на них вістрями бердиші й примусили підписати псевдопереяславську угоду, нібито підписану Богданом Хмельницьким. Якщо за угодою Хмельницького московський воєвода і військо мали стояти тільки в Києві, то тепер по всіх більших містах податки збирала Москва, якщо за тією угодою Україна мала право зносин з іноземними державами, то тепер це скасовувалося, і низка інших ущемлінь і утисків. До речі, як писалася угода за Богдана Хмельницького: козацька депутація писала статтю, її розглядала боярська Дума, після того підписував цар. Так, скажімо: козаки писали, що козацька держава має право зносин з іноземними державами, Дума внизу написала: “Окрім з Польщею і Туреччиною”. Тоді козацька депутація дописала: “В такому випадку, якщо Москва вестиме переговори з Польщею або Туреччиною, то там обов’язково має бути козацька депутація”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment