Христос народився всюди

66464Михайло КАМЕНЮК

Він народився у моїй Григорівці, затиснутій білими крейдяними хвилями гір на краєчку придністровської України. Як був малим, я достеменно знав це, коли в передднівок Різдва в нашому хліві раптом дружно народжували потомство сім чи десять овечок (у нас кажуть: “Вівці вкотилися”), коли тато вносили до хати на вигрівок біля пломеніючої грубки тремтячі мокрі й теплі смушкові білі, строкаті або срібно-чорні клубочки ягнят, коли в чистеньких яслах, куди раз по раз хотілося зазирнути, завжди було повно запахущого лісового сіна, а бабуся Параска таємниче встигала шепнути мені на вухо: “В такому сіні і в яслах таких вербових і Христос народився о цій порі…”.
І хіба треба було ще якихось доказів, як заступало на всеньке село Навечір’я Різдва, а з купола живої ще тоді кам’яної церкви потужно плинув і плинув благовіст дзвону…
“…я так люблю ці дні з Христом у парі, коли в небес розімкнуто уста. Ягнятко народилося в кошарі, воно, напевне, бачило Христа. Шкода лиш, що сказать про це не вміє у яслах із неструганих беріз. Настане день — і світ цей заніміє від правди, до якої він доріс…”.
Найбільше нам бракує Правди. Шукаємо її на майданах, на барикадах, у словесних сутичках, гарячих суперечках, у запереченнях і ствердженнях, шукаємо по всіх світах, а її бракує.
…Він, Христос, народився і в Браїлові, що під Жмеринкою. Я достеменно знав це, як слухав тут-таки, в селищному клубі, слово до своїх земляків у день свого 50-річчя полум’яного, глибинного, страшного у своїй правді і одвертості українського поета Володимира Забаштанського, котрий більшу частину свого життя творив свій земний подвиг і як поет, і як людина, сліпа і безрука. Володимир тоді, пригадую, говорив-журився долею спаплюженого, відданого на поглум невігластву людському лебединого у своїй первозданній красі Браїлівського монастиря, з храмами, іконами давніми (трощеними й краденими), розписами унікальними, рубаними та випалюваними.
Як був дитиною, казав поет, як видющим ще був, його приводила сюди на свята бабуся. І з усього, що видів тут, найбільше в пам’ять врізалося йому зображення Ока Божого. Не лик, не ікона, не розпис пекла чи повергнення сатани Архангелом Михаїлом, або що інше, сюжетне, а власне, одне тільки те Око, що дивилося згори на люд богомільний суворо і непрощенно, питально і владно, як, може, мабуть, дивитися Сама Божа Любов на нас, грішних. От осліп я вже давно, казав поет, а Око те в мені живе. І боліло Воно в мені, як почув, що варвари поглумилися над храмом, сапами, сокирами фрески його стісували, Око вирубали, видовбали.
Прости, Володимире Омеляновичу, і нехай душа твоя простить, може, дещо не так, як було насправді, як ти казав, я передав той твій монолог. Слухав-бо його дуже схвильовано, але суть закарбувалася в душі назавжди.
Так-от, знай: Христос народився і в Браїлові. Він завжди народжується там, де в душу бодай однієї людини приходить, повертається Віра. У Браїлівському монастирі реставрували храм, знову він засяяв-загучав над Поділлям, зроблено перші кроки до громадської покути, назустріч Правді…
“…позбав нас цих диявольських занять, принизь рабів і возвелич героїв, Святий Михайле, свічі пломенять, І грає світло в воїнства на зброї. Лицем од цього світла горимо, Тручаємо гріхів важезні брили, Не відаєм, бува, що творимо, Хоч би не забувати, що створили”.
…Христос народився скрізь. Ця фраза вперше спала мені на думку у вечір, коли збирався на фільм Франческо Розі “Христос зупинився в Еболі”. Як фраза. А як смисл, думка, здається, це поняття жило в мені з глибокого, найглибшого, щонайдальшого дитинства. І смисл цей послідовно, як щось потужно живе, жадібно слухаюче десь там у мені, по крупинці, по мачинці збирає, систематизує, вичленовує факти, відомості, сутність, нищить розпач і жах, що притаманні сліпому, неосмисленому буттю як суто природній, фізичній дії.
Якось з американського часопису “Нью-Йорк таймс” дізнався про несподіване знайдення археологами Ізраїлю в Гаю Миру в Єрусалимі (несподіване, бо щось там будівничі рили і натрапили ненароком на знахідку) родинного склепу, де був похований один із відомих гонителів, неправих суддів Ісуса Христа Каїфа. Тобто, люди натрапили на живий слід сучасності новозаповітної (останки, посуд, написи древньоєврейською), ще раз упевнилися: факти Біблії достовірні!
Ще одна крапля впала в замислене і страждуще істини серце!
“…я мудрість на стежці спіткну випадково, її підніму і розгуб­люсь чогось. “ Усе це для Бога”, — промовлю до когось. “Усе це від Бога”, — одізветься хтось”.
Знаменитий православний проповідник протоієрей Олександр Мень, знищений прикрої пам’яті радянською тоталітарною системою, казав судові над собою якраз напередодні Різдва Христового такі слова:
“Чому нас хвилює так сказання євангелістів про Немовля, народжене в убогому вертепі? Чому так не схоже на інші свято Різдва? Можливо, причина тут криється в спогадах дитинства, пов’язаних зі снігом, тихо опадаючим за вікном, запахом свічок та ялинки, з різдвяними наспівами і зоряними синіми ночами? Ні, не тільки пам’ять про дитинство торкає нас в день Різдва, та й багато хто не має таких спогадів.
Є в цього свята невмирущі реальні сили. Світові, що поринув у пітьму, “возсіяло світло Розуму”, Його сіяння непогасне. Слабке Дитинча кидає виклик царству насильства й ненависті, випробовує серця, будить совість…
Для Христа не знайшлося місця в домі. Він народився в хліві. Але хіба так було тільки в один перепис Августа? Хіба не відбувається це з віку до віку?
Скільки душ злякано зачиняють свої двері, коли Христос стукає в них!..”.
“…небо всміхається мирно, страх у зорі згорів. Ладан тобі і мирро, Царю царів!.. Родить гріхами рясно людства хворе єство, але приходить вчасно спасенне Твоє Різдво. З ним — коляда і щедрик, і морозів різьба. Може, протягнем ще рік, до нового Різдва…”.
Отож Христос народжується всюди — славіте Його! Христос із небес — зустрічайте! Він народжується скрізь, у нього немає вітчизни в нашому земному понятті. Хіба наші душі, серця наші. “Я там, де збираються в ім’я Моє”, — сказано ж бо…
“Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її, і насіння дає сівачеві, а хліб їдунові, — так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!” ( Іс. 55.10-11).
…Такі небувалі дні настають: спасенно-пісенні, кринично-джерельно чисті, веселково-кольорові і запахущі! На моїй Він­ниччині, крім усталених церковних, знову буде три літературні празники в час Різдва: день народження видатних земляків — Степана Руданського, Галини Журби і Василя Стуса. Руданському — 180-річчя, Галині Журбі — 125 років. Вихлюпнеться всеукраїнське літературно-гумористичне свято Степана Руданського на майдани і вулиці Калинівки, Хомутинець, і воно дуже личитиме до моря щедрівок і колядок… І буде це так, як розповідає святковий фоторепортаж Віктора Кравченка, який супроводжує мене на цій ще одній стежці нашого з вами знайомства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment