Коли є проблеми з суспільною оптикою

“Українська Національна Армія. Матеріали до історії”, збірник статей. Упорядкування Романа Колісника. Київ, “Ярославів Вал”, 2013

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Історія — це не тільки те, що було, а й те, що ми думаємо про нього і як його розуміємо. Незрідка буває така ситуація, що виникає великий розрив між тим, що було, і тим, що ми про те думаємо і як розуміємо його.
Так вийшло в українців із усім тим, що було в Другій світовій війні. Тисячі томів фальсифікації та спекуляції поставлені на службу жорстокому спотворенню реальних подій та обставин, що мало створювати вигідне враження для комуно-імперської пропаганди, котра послідовно витворювала свої міфи.
Після розвалу СССР майже в усіх колишніх його республіках розпочався інтенсивний процес деміфологізації. Особливо багато роботи історикам, оскільки саме історія в СССР була тільки квазінаукою; це була обернена в минуле політика. Все звідти інтерпретувалося так, щоб переконати читача: все під цими небесами діялося саме так, як витлумачують запопадливі в служінні імперії писарі від історії. І діялося воно саме для того, щоб настала Жовтнева революція, а далі — соціалізм і, нарешті, комунізм.
Це справді ціле мистецтво — спекулятивна інтерпретація фактів. Радянські історики ним оволоділи просто віртуозно. Ось, наприклад, тема Другої світової війни. І по горизонталі, і по вертикалі відбувається процес зведення до “спільного знаменника” всіх подій увіходження у війну й самого ходу тієї глобальної війни. Віктор Суворов у далекій Британії, користуючись тільки відкритими радянськими джерелами, показує, як інтенсивно готувався до нападу на Німеччину Радянський Союз, яку стратегію вибудовував Сталін, приховуючи все те не дуже вигадливою демагогією про буцімто наймиролюбнішу країну в світі, яка стоїть на сторожі всіх принципів історичної, соціальної та політичної справедливості. І — не більше й не менше. Не випадково доктор Геббельс повчав: чим більша брехня, тим охочіше маси в неї повірять. І майже вірили. Принаймні те, як важко викорчовується ще й сьогодні зі свідомості населення України міф про “Велику” (!) “вітчизняну” (!) — промовисто це потверджує.
Але благотворчий процес очищення суспільної свідомості від ідеологічного чаду триває і дає позитивні наслідки. Якщо, скажімо, два з половиною десятиліття тому в Україні дев’ять десятих молодих перелякано сахалися від самої назви УПА, то сьогодні ці дев’ять десятих непогано обізнані з історією УПА, і в усіх соціологічних опитуваннях відповідають, що не просто позитивно ставляться до неї, а вважають упівців національними героями. Ще в середині дев’яностих у деяких патріотичних виданнях лунали застережливі голоси на адресу Української дивізії “Галичина”: мовляв, це таки колаборація, а тому в нас не варто наполягати на реабілітації (?!) Дивізії.
“Перейшли” ми й це. Навіть, здається, засвоїли чи завершуємо засвоєння важливої засадничої речі: факти треба сприймати без ідеологічних окулярів і в широкому історикополітичному контексті. Безтенденційно викладена й прокоментована з погляду тверезого глузду інформація робить своє — суспільна свідомість деміфологізується.
За останні два десятиліття в Україні з’явилося чимало публікацій, у яких докладно висвітлено історію створення дивізії “Галичина” і фактографію пов’язаних із нею подій, а також студії короткої біографії УНА та спогадів тих, кому довелося бути належним до дивізії та УНА. Усе це було приватною ініціативою авторів. Наскільки мені відомо, в жодному державному науковому закладі (на взір Інституту історії Академії наук України) не було прецеденту державного замовлення досліджень (це називається плановими роботами) на ці теми. Це Українська держава не фінансує, бо, як бачимо, ті теми її зовсім не цікавлять. Отож коментарі про її ставлення до цього напрошуються самі собою. Все, що тут зроблено — зроблено патріотичною громадськістю. І — тільки нею. У різних містах України вийшли книжки спогадів “дивізійників”, збірки наукових розвідок і публіцистики про дивізію “Галичина” та УНА. Ми недооцінюємо того, що можуть зробити на громадському полі активна людська одиниця, а також книжка, якщо вона справді піде в маси.
Нинішнє видання — логічне продовження тої довгої низки різножанрового характеру книжок, що з’явилися в Україні впродовж останнього часу. Здається, тільки комуністи зі своїми сателітамисоціалістами (а ля Володимир Марченко і Наталія Вітренко) та ще одна яскраво виражена антиукраїнська сила — Партія регіонів — звинувачують Українську дивізію “Галичина” в неймовірно яких гріхах проти всього людства й навіть проти України зокрема. Так і хочеться запитати їх у відповідь на це демагогічне словоливство: “А судді — хто?!”. Ті, хто з усіх сил намагаються сьогодні реставрувати червонопрапорне минуле з усіма його комуністичними атрибутами.
Саме вони розв’язали політичну війну в Україні, і не помітно перспектив на її закінчення. В Україні Україна має бути присутня суто символічно — це їхня мета. Як колись штатні компартійні агітатори закликами будувати комунізм, так тепер дедалі голосніше звучать заклики будувати “Русскій мір”; а в ньому, ясна річ, не буде місця для української історії. Там передбачається парадоксальне явище: українська історія — в антиукраїнській інтерпретації.
Такі епізоди історії Другої світової війни, як 14та гренадерська дивізія “Галичина”, а також Українська національна армія, що її основою стала найперш Дивізія, вимагають неупередженого їх осмислення у загальносвітовому політичному контексті сорокових років XX століття. І таке — доволі інтенсивне — осмислення відбувається. І що важливо — до українських авторів долучаються й іноземні. Ось, наприклад, недавно вийшла в українському перекладі книжка “Українська дивізія “Галичина” (Історія формування і бойових дій у 1943—1945 роках) ВольфаДітріха Гайке, який сам був у складі цієї військової одиниці й пройшов із нею аж до кінця війни. Важко запідозрити Гайке в намаганні бути адвокатом тих, кого намагаються звинуватити в колаборації з німецьким фашизмом. Як компетентна в історії питання людина, він із німецькою педантичністю з’ясовує мотиви й подробиці творення дивізії “Галичина”, особливості її структури та її бойовий шлях.
Важливо, що, за словами самого Гайке, в його праці “читач не знайде жодних політичних поглядів чи полемічних думок автора”. І далі з автокоментаря Гайке: “Тут узято до уваги лише оперативні й тактичні спостереження, що також були історичними фактами про бойові дії цього військового з’єднання”.
Понад сорок років тому Гайке наголошував: “Одне треба ствердити для теперішніх і для майбутніх поколінь: у Другій світовій війні від 1943 до 1945 року Українська Дивізія, через яку пройшло близько 32 000 вояків на німецькому боці, у добрій вірі та за справедливу справу боролася, страждала, перемагала і була переможена. Це не була її провина. Вояки Дивізії, так само як і ті на боці противника, лише виконували свій обов’язок…”. Це сказано мовби саме для тих політиків, які спекулюватимуть іменем Дивізії, демонізуючи дивізійників і виставляючи їх мало не уособленням всесвітнього зла.
У країнах Балтії вже давно все з’ясовано й вичерпно пояснено загалові мотивацію творення національних військових формувань у системі німецьких збройних сил, участь їх у боротьбі з Радянською армією, яка несла на своїх багнетах нову серію радянської окупації. І в самій Росії — за всього політичного психозу в суспільстві і всієї прокомуністичнореставраційної політики путінського режиму — загалом спокійно говориться про Російскую освободітєльную армію під орудою генерала Власова, яка воювала на німецькому боці. У Росії регулярно перевидається роман колишнього дисидента Георгія Владімова “Генерал і його армія”, в якому автор спокійно аналізує мотивацію поведінки Власова. І в Росії є чимало прибічників героя Владімова передовсім ізпоміж переконаних антикомуністів. Навіть сьогодні, в час інтенсивної реставрації совдепії, в час пароксизмів ностальгії за комуністичною імперією, росіяни значно бережливіші до своєї історії, ніж ми. Неприємно визнавати, але це так. У нас усе ускладнюється тим, що ми дедалі більше повертаємося в “совок”, тобто в неорадянську Україну. Колись історики назвуть цей час періодом реставрації, особливо інтенсивної в час “донецької окупації”. Ми й раніше — під час президентства Леоніда Кучми — не надто активно поверталися до справді українських цінностей і за інерцією все дивилися на світ і на національну історію крізь старі ідеологічні окуляри виробництва ще далеких червонопрапорних літ. Свідчення тому — й усі ці “Дні побєди” з їхніми бравурномілітарними оркестраціями, і пам’ятники Лєнінові в містах і селах не тільки Півдня й Сходу України, а й на Наддніпрянщині, Сіверщині й Слобожанщині, й так званий День захисника Вітчизни, в якому, хоч як ти його маскуй, виразно прозирає День Радянської армії, і перейнятий, як дорогоцінна естафета есесерівської ери, День 8го березня, освячений одіозними іменами а ля Роза Люксембург і Клара Цеткін…
Усі ці совдепівські релікти можна перелічувати й перелічувати, бо це окрема тема, яка заслуговує дуже докладної розмови, заслуговує чесного й відвертого зізнання про те, що ми живемо в епоху, що її можна означити синьожовтим серпом і молотом. І ніби вже не старе, але ще й не нове. Одне слово, перехідна доба, яка розтяглася неймовірно довго. Понад двадцять років незалежності, а ще додати трохи менше за двадцять — і вийде ціле сорокаріччя, що дорівнюватиме тому періоду, впродовж якого Мойсей водив євреїв по пустелі. Отак і ми бредемо по посткомуністичній пустелі. І схоже, що наше безцільне бродіння, в якому нашим незмінним супутником є тільки соціальна депресія, може бути ще довшим, аніж у євреїв із Мойсеєм на чолі. Це цілком реальна загроза в тому разі, якщо “донецька окупація” України, яка почалася три роки тому, триватиме довго.
“Донецькі” принесли з собою постсовдепівську субкультуру, взорування на всі радянські цінності й мавпування політичних та естетичних мод Росії, культивованих режимом Путіна. “Донецькі” призупинили не тільки процес українізації, яка хоч і заповільно, та все ж помітно відбувалася в Україні, вони розгорнули відверту деукраїнізацію, найвиразніше виявлену в освіті й культурі. Якщо в громадському житті все одно утривалюються україноцентричні настрої, поширюється розуміння саме українських цінностей, то наш офіціоз (президент, кабінет міністрів, парламент, за винятком частини опозиції, органи влади обласних і районних масштабів) культивують ціннісні орієнтири УРСР.
Тому нині на кожному кроці нас переслідує відчуття дежавю: це ми вже неоднораз бачили, це ми “проходили”, все це довкола нас уже було. Ми не рухаємося вперед, а занурюємося в минуле, від якого так відчайдушно втікали, вириваючись із Радянського Союзу. А особливо різко радянізація всіх сфер нашого життя (попереду тут іде, звичайно ж, віддана на відкуп Табачнику освіта) розгорнулася саме з появою на владному олімпі “команди” Віктора Януковича.
Важко навіть уявити, що офіційна українська історична наука спокійно й неупереджено витрактовуватиме такий матеріал, як, скажімо, історія Української дивізії “Галичина” чи Українська національна армія. Уже здобуте нею в цих темах сьогодні замовчується або й ревізується під кутом радянської історіографії. Наші історики полохливо озираються на владу, добре знаючи, що їй точно не сподобається саме україноцентричний підхід в оцінці тих сюжетів Другої світової війни. А влада, своєю чергою, догідницьки ловить погляди Кремля, запобігливо потоптуючи все, що може прогнівити кремлівських верховод.
Якщо ще на УПА з немилосердним скрипом наші офіційні, годовані державою, історики сяктак погодилися (щоправда, сьогодні УПА вже або вилучають зі шкільних підручників, або ж знову перефарбовують у зловісні тони), то саме Дивізія “Галичина” й УНА так і лишилися темою небажаною або ж тією, де дефініції (в ледьледь пом’якшеному варіанті) виходять із арсеналу української радянської історіографії. Але кожен не зашорений погляд на всі ці події відразу ж виявляє, що, поперше, нічого аж такого архіскладного для зрозуміння там немає. Українці, як і кожен поневолений народ, шукали варіантів для національного визволення. Історія давала шанс у Другій світовій війні, коли вони виступлять на боці ворога СРСР.
Це — неперехідна істина: уярмлений народ має всі права на всі форми боротьби за своє національне визволення. Ось із цього треба виходити, оцінюючи не тільки історію дивізії “Галичина” чи УНА, а й усі діяння та зусилля українських людей у їхніх намірах завалити комуністичну імперію, використовуючи для цього зудар двох зловорожих сил. І про це вже не раз було мовлено в Україні і з високих трибун, і зі сторінок патріотичних часописів.
Подруге, якщо дивитися на світ справді українськими очима, то жодної контроверзії в цих сюжетах не спостережеш. Інша річ, якщо ти віруєш у “Велику вітчизняну”, а з цим і в ієрархію нав’язаних комуністичним режимом цінностей. Густав Флобер сказав: “Давньоримську історію треба переписувати через кожні десять років”. Ясна річ, там, у минулому, нічого не змінюється. Перемоги не стають поразками, а поразки — перемогами. Могили загиблих лишаються на своїх місцях, і мертві не стануть живими.
Але в динамічному житті суспільства, бува, змінюється ієрархія цінностей, з’являються нові запитання до минулого. Воно починає бачитися в нових дискурсах. Раптом у ньому відкривається той зміст, котрий не добачався раніше. Отже, знову й знову допевнюєшся: багато що залежить передовсім від оптики. Як відомо, вона є індивідуальна і є суспільна. От саме з суспільною на нинішньому етапі нашої історії і маємо проблеми.
Ця книжка, незважаючи на всю її жанрову розмаїтість, несе читачеві вичерпний компендіум інформації про Українську національну армію.
Вона цінна для істориків, оскільки містить у собі конкретні подробиці, вельми важливі для формування наукових узагальнень. Беззаперечно, що вона буде корисною і для звичайного читача, не надто обізнаного, як мовиться, з історією питання — з уміщених тут матеріалів читач сформує враження про те, звідки взялася УНА і навіщо вона була. І, можливо, саме це змусить читача під новим кутом зору глянути на історію Другої світової війни і воднораз на роль і місце в ній українців.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment