Максим Богданович і Україна: штрихи до неосяжної теми

Алесь КАРЛЮКЕВІЧ,
письменник,
професор Інституту журналістики
Білоруського державного університету

Переклад із білоруської
Галини ТАРАСЮК

Навіть короткий енциклопедичний виклад життєвої і творчої біографії класика білоруської літератури Максима Богдановича (“Енциклопедія літератури і мистецтва Білорусі”. У 5ти томах. Мінськ, 1984. — С. 255) свідчить, що поет у своїй вічності назавжди поєднаний з Україною, українським народом, українською історією та літературою: “Перекладав… зразки пісень різних народів світу (рос., укр., серб., сканд., перс., іспан., фін., япон.)… У перекладах дотримувався пушкінського принципу творчого ставлення до оригіналу, збереження його ідейних і художніх достоїнств, національного колориту, поетичного стилю. Це особливо чітко проявилося у його перекладах російською мовою творів Т. Шевченка, Я. Купали, І. Франка…”… Був “активним кореспондентом багатьох російських та українських журналів і видань, публікував у них рецензії і публіцистичні статті…”. “…Окреме місце в літературнокритичній спадщині Богдановича належить статті про Шевченка (“Пам’яті  Т. Г. Шевченка”, “Краса і сила”, 1914), в яких білоруський поет розкрив всесвітнє значення творів Кобзаря, досліджував їх неповторну красу і художню силу. Під безпосереднім впливом Шевченка він звернувся до обробки народних мотивів, обґрунтував свою теоретичну концепцію народної літератури, заснованої і за змістом, і за формою на фольклорних традиціях”.
З Україною в думках, з увагою до українського відродження Максим Богданович формувався як поет. З Україною в серці він і з життя пішов у травні 1917 року в Ялті, куди виїхав у лютому 1917го тяжкохворий на лікування. Там триває і вічний спочинок легендарного поета. Може, прийде час і в енциклопедичному довіднику або в персональній енциклопедії “Максим Богданович”, одно слово, у виданнях, які зараз готують у “Білоруській Енциклопедії імені Петруся Бровки”, знайде гідне місце і українська тема у творчості автора єдиної прижиттєвої поетичної книжки — “Вінок”.
Обнадіює і та щира увага, яку завжди виявляли до нашого співвітчизника українські письменники. Чого вартий тільки перелік перекладачів поезії Богдановича українською мовою: М. ДрайХмара, Ірина Калинець, Р. Лубківський, Г. Кочур, В. Лазарук, І. Гнатюк, Л. Череватенко, Д. Паламарчук, В. Чабаненко, Д. Павличко, С. Литвин, В. Лучук, Оксана Сенатович, Б. Степанюк, В. Боровий, Я. ЯрСлавутич, І. Сварник. І за кожним проявом уваги згаданих талантів до поезії Богдановича — своя цікава творча історія, непростий художній пошук. Сподіваємося, що праця над перекладами творів нашого класика залишила в їхніх душах і серцях щось істотне, важливе, що пригодилося і для власної оригінальної роботи. Що, як колись юного Богдановича до творчих відкриттів підштовхнув Великий Кобзар, так і білоруський поет віддячив українським майстрам знахідками у царині Поезії. Взаємовпливи, проникнення могли бути тільки корисними. Адже жоден великий талант не применшує, а навпаки — підносить чуже національне, робить його ще величнішим і фундаментальним.
Роман Лубківський, який уклав зібрання творів М. Богдановича українською мовою “СтратимЛебідь” (Львів, 2002), так пояснює співвідносність його перших творчих пошуків з осмисленням поетичного космосу Шевченка: “Богданович пішов далі багатьох своїх сучасників, які тільки перенесли полум’я Шевченка на білоруський ґрунт. Він зробив неможливе: осягнув святая святих шевченкової поезії. Вступив у неї, як до храму. Не з благочестям релігійного фаната, а з гідністю сина, учня і послідовника. Невідомо, коли юний поет вперше зустрівся з “узброєним пророком України”. Але, безперечно, прочитав “Кобзар” мовою оригіналу. Шевченкове слово (це видно хоча б з переліку Кобзаревих творів, які Богданович переклав російською) хвилювало і тривожило його. Вихований у російському середовищі, де факти, особливості, явища національних літератур підганялися під “общерусские” шаблони, Богданович зацікавився “секретами” поетичної творчості українського Пророка, намагаючись методом проникнення у творчу лабораторію Генія усвідомити природу і велич його таланту, а також — засоби впливу на свідомість сучасників і нащадків, впливу, що, врешті, формував, кристалізував національну свідомість не тільки українців…”. (Богданович Максим. СтратимЛебідь. — Львів: “Світ”, 2002. — С. 17).
У статті “Краса і сила (Досвід дослідження вірша Т. Г. Шевченка)”, надрукованій у 2му числі журналі “Украинская жизнь” за 1914 рік, М. Богданович писав: “Є зірки, які настільки близькі одна до одної і так рівно зливають своє світло, що здаються нам одним нерозривним цілим. “Подвійними зірками” називаються ці світила. Їхня доля стала долею музи Шевченка та української народної поезії: подвійною зорею сяють вони у всесвіті мистецтва і краси. Звичайно, у творчості Шевченка, з вирахуванням елементів суто національного характеру, є очевидним і деякий чужорідний залишок. Але все це взаємно проникало одне в одне, змішувалося, перевтілювалося, встановлювало між собою тисячі внутрішніх зв’язків, органічно зросталося і, завершивши цей процес, закріплювалось у формах виразно українських, хоча й більш ускладнених, піднятих на вищий ступінь розвитку”. (Богданович М. Зорка Венера. — Мн., 1991. — С. 367).
1914 роком — роком публікації — датується ця стаття, яка обґрунтовано претендує на мінімонографічне дослідження поезії Великого Кобзаря. Нагадаємо, що тільки роком раніше — 1913го — вийшов у світ “Вінок” і що Максиму Богдановичу було тоді всього лише 22 роки!.. А яка ясність думки, яке велике бажання окреслити головні складові поезії геніального попередника! Не випадковим здається і посилання його на думку українського і російського історика М. Костомарова, одного з сучасників і друзів Кобзаря: “Шевченко як поет — це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість… Шевченко говорить так, як народ ще й не говорив, але як він готовий був уже заговорити і тільки чекав, що з його середовища знайдеться Творець, який опанує його мовою і його тоном; і слідом за таким творцем точно так само заговорить і весь народ і скаже одноголосно: це моє”. (Богданович М. Зорка Венера. Мн., 1991. — С. 367).
Майже точна цитата зі статті М. Костомарова “Спогад про двох малярів”, опублікованої в журналі “Основа” за 1861 рік — уже після смерті Тараса Григоровича. Висловлювання Костомарова, якого все ж не можна назвати однодумцем Шевченка, вимагають складного аналізу. Адже він про Шевченка писав і таке: “Він не був поетом тільки однієї народності: його поезія була вищого польоту. Це був поет загальноруський, поет народу не малоруського, а взагалі руського, хоча й писав на одній з двох, споконвіку існуючих говірок цього народу, що збереглася в товщі народу, не зазнавши примусових шкільних змін і томуто найбільш здатній до того, щоб дати Росії істинно народного поета”. (Т. Г. Шевченко в спогадах сучасників. Москва, 1962. — С. 153).
Безперечно, Максим Богданович знав і цю думку Костомарова про Генія українського народу… Проте, незважаючи на авторитети, наш співвітчизник обрав власний шлях осмислення місця і ролі Великого Кобзаря і в художньому світі, і в національному житті свого народу. Щоб піти цим шляхом, треба було мати і мужність, і певні переконання. Очевидно, що все це у той час у 22річного мислителя вже було.
Вдячні українці оцінили духовні пориви білоруського побратима і вже у 1920ті роки взялися активно перекладати його поезію на мову Шевченка. Серед зачинателів був і Михайло ДрайХмара. Зокрема у львівське видання М. Богдановича “Вінок” увійшли 16 його перекладів. І “Чуєш гул? — Це сумний, сумовитий лісовик / Починає неголосно грати”, і “Привіт тобі, життя на волі!” та інші твори. Без сумніву, у ДрайХмари були й інші переклади з Богдановича.
Кілька рядків із біографії українського поета, які, можливо, підкажуть і причину зацікавлення його саме творчістю Максима Богдановича. Народився Михайло ДрайХмара 19 жовтня 1889 р. у Золотоношському повіті Полтавської губернії. Мати померла рано. Але батько зміг дати синові хорошу освіту. 1910 року ДрайХмара став студентом історикофілологічного факультету Київського університету. 1913го виїжджав за кордон для вивчення бібліотек і архівів Львова, Загреба, Будапешта, Белграда і Бухареста. Закінчивши навчання 1915го, ДрайХмара залишився в університеті, а згодом як професорський стипендіат працював у Петроградському університеті. 1917 р. повернувся в Україну. У 1918—1923 рр. — він професор Кам’янецьПодільського університету. У 1923—1929 рр. — професор Київського медичного інституту. А в 1930—1933 рр. працює в Науководослідному інституті мовознавства при Академії наук України. За життя ДрайХмара видав теж тільки одну поетичну книгу — “Проростень” (“Червоний шлях”, 1926). Цього ж року видав монографію “Леся Українка. Життя і творчість”. Знав багато мов. Є свідчення, що володів 19(!) мовами. Перекладав поезію Верлена, Малларме, Метерлінка, а також — М. Богдановича. Багато перекладів ДрайХмари знищені НКВС. Помер український учений, поет і перекладач у таборі 19 січня 1939го — “від ослаблення серцевої діяльності”. Є й інша версія, згідно з якою ДрайХмара в квітні 1939го погодився добровільно стати на місце смертника під час чергового “вибіркового розстрілу кожного п’ятого, рятуючи тим самим життя молодої людини”.
…Сучасні українські дослідники творчості М. Богдановича, насамперед Роман Лубківський, львівське видавництво “Світ” здійснили науковий, літературний і, якщо хочете, громадянський подвиг, видавши “СтратимЛебідь” — зібрання творів класика білоруської літератури українською мовою. Понад 30 друкованих аркушів вміщають усі відомі на сьогодні вірші, оповідання і переважну більшість статей і рецензій, листів класика білоруської літератури.
Скажіть, кого ще ТАК пошановано у братських літературах? Може, є повне зібрання творів Якуба Коласа російською мовою? Або Купали?..
Відзначу, що структурованість змісту книги “СтратимЛебідь” здійснено таким чином, щоб творами, зібраними в одному томі, однаковою мірою міг користуватися і досвідчений літературознавець, і той український читач, який ще тільки відкриває поезію М. Богдановича. Варто також зауважити: наклад книги становить 2000 примірників! Для порівняння: наклад “Зібрання творів Якуба Коласа”, яке зараз видається в Білорусі, — 1500 примірників. Що ж тут коментувати?
Вражає ґрунтовна передмова — “Білоруський Ікар”, автором якої є також Роман Лубківський. Закінчується вона такими словами: “Вслухаймося в рідні інтонації — може, не так сумного, як спокійновпевненого голосу, замилуємося неповторним, але подібним до кращого в світі, білоруським співом. І коли Він, Максим Богданович, вийшовши з власного автопортрета, обрамленого трагічністю, безнадією і оптимізмом, наблизиться до мене так, що ніхто не зможе перешкодити нашій бесіді, спокійно і радісно привітаюсь: “Живи, Білорусь!” (Богданович Максим. “СтратимЛебідь”. Львів, Світ, 2002. — С. 24).
Радує і те, що (про це свідчить вдячна згадка видавців та упорядника Романа Лубківського) до роботи над українським томом творів Максима Богдановича причетні й білоруські дослідники, літератори: Тетяна Кабржицька, В’ячеслав Рагойша, Сергій Понізник. Будемо ж вірити, що дорога СтратимЛебедя по Україні триває, опановуючи дедалі ширший простір.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment