Розчарування Майданом… Про це говорять дедалі голосніше. І посилаються на розчарування від Помаранчевої революції. Але чи не є це, за тією ж аналогією, “розчаруванням від зачарування”? Наслідком того, коли люди хочуть усього й одразу? Але на якій підставі?
Петро АНТОНЕНКО
Нинішня влада не виконала жодної вимоги Майдану, які оголошували на щотижневих Народних вічах: відставка президента Януковича, відставка уряду, міністра внутрішніх справ, покарання винних у репресіях проти учасників протестів.
Жодної реакції. Новий закон про амністію учасників акцій протесту не діє, бо його, за твердженням Генпрокуратури, неможливо витлумачити. Ніхто з силовиків не покараний — від міністра до рядового беркутівця, триває переслідування активістів Євромайданів.
Найцинічніша подія — побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада. Уперше за часи незалежності на центральній площі столиці жорстоко побили учасників акції, не забороненої законом і Конституцією. І жодного зрушення в розслідуванні, яке веде Генпрокуратура. Спочатку побитих студентів зарахували до злочинців, склали протоколи, звинувативши в хуліганстві, порушували кримінальні справи. Лише завдяки адвокатам із побитих студентів зняли підозру у вчиненні злочину, і перевели їх в статус… свідків, а згодом надали статус потерпілих у справі. Оце і все, що зробила Генпрокуратура з кінця листопада.
Єврореволюція нині перебуває в якійсь дивній, непевній ситуації. Тож цілком логічна вимога протестувальників до своїх лідерів: виробити нарешті єдину стратегію протесту. Хоча з головної трибуни неодноразово оголошувалися всілякі маніфести, тактичні й стратегічні окреслення Майдану і революції. Днями штаб роздавав майданівцям так званий “План дій Майдану на січень”. Понад 20 пунктів починаються з канцелярського набору дієслів: “Провести”, “Здійснювати”, “Оголосити”, “Звернутися”, що нагадує постанови бюро райкому партії радянських часів. Попри те, кожен із таких пунктів потребує донесення й роз’яснення мільйонам людей по країні. Та опозиція демонструє невміння вести агітаційну роботу: забули про старий, перевірений метод листівок, хоч практично всі тексти Тетяни Чорновол чи Сергія Лещенка на сайті УП — це готові листівки. За два десятиліття так і не створили потужної національнодемократичної преси, не підтримує уцілілі з таких видань і нинішнє покоління опозиціонерів…
У цій ситуації непевності природним став сплеск громадської думки, океан ідей і пропозицій, креативних акцій самих протестувальників. Не варто піддаватися спробам влади втягнути народ у дискусії, правильно чи ні пропонують і чинять учасники акцій. Скажімо, чи правомірні факельні марші вулицями міст? Хтось бере в них участь, хтось цього не схвалює, то й що? Так само, мабуть, зайвими є дискусії про потрібність чи непотрібність пікетування і блокування маєтків вищих посадовців влади, про вояжі учасників Автомайдану. Слушно сказав про це В’ячеслав Кириленко: “І партизанські вилазки, і окопна війна, і наступ широким фронтом — усе це потрібно… Це ж революція, а значить, жива творчість людей. Вільних людей, а тому дуже творчих. Ці люди боротимуться так, як їм підказує серце. І це найбільша загроза режиму Януковича”.
Значно серйозніші спроби влади розколоти Майдан насамперед поділом його на так званий політичний і громадський, на що чомусь “ведуться” і самі майданівці. Особливо активний громадський сектор, де торочать про участь у протестах аж 50 громадських організацій. Яких? Є підозра, що деякі з них не те що не мають всеукраїнських структур, а взагалі складаються зі щойно названих голови, секретаря і стільця. Сподіваються на гранти або подачки бізнесу. Відтак ця “громадськість” сипле “ультиматумами” політичним опозиційним партіям, хоча без цих партій уже завтра не матиме на Майдані шматка хліба і склянки чаю.
У Харкові скликали всеукраїнський Форум Євромайданів, при виборах на який делегатів з областей була дана негласна вказівка — “представники партій небажані”. При цьому серед віпучасників Форуму засвітилися люди, які на останніх парламентських виборах очолювали виборчий список одної з партій, а ще — нинішні ініціатори новостворюваної партії. Куди вже більша “деполітизація”!
Гостро актуальна ще одна тема — протистояння і насильство. Припинімо лукавити й називати Єврореволюцію та ці акції “мирними”. Революції за суттю не є мирними. Тож перекриття барикадами вулиць міст, захоплення будівель державних і громадських органів одразу асоціюється зі статтями Кримінального кодексу. Інша річ — яка ж це революція без барикад? Тож пропозиція локалізувати Майдан до меж половини Площі Незалежності — до “парників” на парному боці Хрещатика, і стояти наметами саме там, звільнивши проїзд, мало кого влаштує, крім влади.
На запитання, наскільки законним і “мирним” є захоплення будівель, радикальний депутат від опозиції заявив, що в часи революції бувають і “прямі вияви народовладдя”. Очевидно, побиття протестувальників, зокрема й депутатів, ті, хто б’є, теж назвуть “прямим виявом народовладдя”, доводячи, що вони теж частина цього народу, ще й більша частина, на яку опирається влада.
Звичайно, примітивною є теза, що опозиція навмисно влаштовує бійні, мовляв, якийсь ексцес відбувається щотижня, якраз перед скликанням багатотисячного мітингувіча, яких відбулося вже одинадцять. Ні, потреби провокувати владу немає: насилля — її інструмент, вона сама нацьковує на протестувальників своїх опричників.
І все ж почуймо Руслану Лижичко, члена Ради Майдану. Детально описуючи чергове нічне побиття “Беркутом” людей під Святошинським судом, а потім під райвідділом міліції в ніч на 11 січня, Руслана свідчить: “Десяток або кілька десятків пацанів у пов’язках наскакують, провокуючи беркутню на бійку, а потім розчиняються серед людей, яких вони реально “підставляють”. Сьогодні біля автобусів була “класика їхніх маневрів” — навколо купа незахищених людей, а ці “справжні” б’ють беркутів по ногах, намагаючись вдарити через голови людей, лишаючись в недосяжності і фактично прикриваючись людьми, ще й провокують до бійки тих, хто тримається з останніх сил, щоб не лінчувати недолюдків у погонах. Це ми і називаємо провокацією”.
Запитання просте: невже так важко відловити тих, кого названо провокаторами? Комендант Майдану нардеп Аваков повідомив, що “беркутні” в ту ніч протистояла 14та сотня Самооборони Майдану. Ця сотня могла б вгамувати провокаторів? Чи не могла? Чи не хотіла?
Звичайно, влада стоїть на своєму. Чого варта заява міліції, що вона могла б і стріляти у людей в ту ніч. “Працівники міліції мали законні підстави для застосування зброї, коли правопорушники намагалися захопити спецавтомобіль конвою. Про це, коментуючи події в ніч на 11 січня під КиєвоСвятошинським судом і Святошинським райвідділком міліції заявив виконувач обов’язків начальника управління МВС у Києві Валерій Мазан, пресслужба МВС”.
Але має рацію політолог Володимир Фесенко: “Якщо влада не захищає, не розслідує, не карає людей, які роблять такі кримінальні дії, тоді люди почнуть самі діяти. І рано чи пізно виникатимуть акти помсти… Коли у політичній боротьбі починають використовуватись кримінальні елементи і кримінальні дії: підпал машин, побиття людей, — це фактично провокування насильницьких дій з іншого боку”.
Це — глухий кут, політичний клінч, у який увійшли влада і народ. Тому дедалі актуальнішим стає питання СТРАТЕГІЇ. Не лише Майдану — стратегії держави, суспільства. Шкода, що за деревами часто не бачимо лісу: а чи так уже важливо, висуне опозиція єдиного кандидата на президентські вибори чи її лідери підуть на них кожен окремо? Між тим, це питання роблять настільки гіпертрофованим, що ним “затулили білий світ”.
Час уже перейти від категорій “доленосності” чи “кінця світу” до глобальних речей. Чому б замість виголошення безкінечних мантр на кшталт “Банду — геть!”, “Януковича — у відставку!” опозиції не почати підготовку референдуму про відставку президента і дострокові вибори? Цю ідею висловив Михайло Бесараб. Закон про референдум вступив у дію недавно, він недосконалий. Влада чинитиме всілякі перепони його проведенню саме з цього питання. Але навіть це перешкоджання буде дієвою агітацією проти такої влади. Принаймні це вже буде дія, замість топтання на місці чи бігу по колу. До речі, щодо бігу автор наводить чудове порівняння. Що було б, якби спортсмени вийшли на старт, не знаючи, що вони біжать: спринт на 100 метрів чи марафон на 42 кілометри? Дивно, чи не так? Адже це зовсім різна стратегія. А люди виходять на майдани і не знають, іти завтра на штурм чи починати тривалу облогу?
Яку державу ми збудували і який державний устрій нам потрібен? Це питання важливіше, ніж те, хто буде черговим президентом і під кого вчергове перекроюватимуть Конституцію. Ми любимо цитувати статтю 5 Конституції: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. І чомусь забуваємо про наступне речення цієї статті: “Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. “Безпосередньо” — це волевиявлення на Всеукраїнському референдумі. Вся інша влада народом здійснюється через обрані ним же органи влади. Тому давно час, відкинувши все суєтне, почати надважливе суспільне обговорення: як побудувати владу в державі?
Одразу зазначу: кличемо не до припинення Єврореволюції, не до ліквідації Майдану. Слушно сказав політолог Остап Кривдик: “Євромайдан — це територія, вільна від влади Хама, це — фортеця волі. Це — місце юридичного, медичного, публічного самозахисту. Будуть ті, кого режим захоче ув’язнити чи вигнати з України — вони завжди повинні мати тут безпечний намет. Євромайдан — це університет волі… Тут — лабораторія ідей для майбутньої України”.
І все ж, якщо ми не хочемо ходити по колу ще роки й десятиліття, час братися за концептуальні речі. Ідей на тему “народ і є влада” теж більш ніж досить. Наприклад, Дмитро Сінченко (“Рух Державотворців”) заявив, що “в Україні немає жодного закону, ухваленого з дотриманням Конституції… Тож все, що у нас є, — нелегітимне. Відповідно, у нас немає ані президента, ані уряду, ані парламенту, а отже, взагалі немає кого відставляти і розпускати!” А ось і його пропозиція: “Необхідно провести реєстрацію засновників України, з поміж яких ми сформуємо тимчасові органи влади і оберемо делегатів на Установчі збори”. І йдеться не про якісь збори, а про вищий орган державної влади, який формуватиме всю іншу владу.
Ось пропозиція Олега Ткаченка із Запоріжжя: “Негайне формування Ради Народної Довіри (РНД)”. І ця Рада “приймає капітуляцію у Президента, Уряду, Верховної Ради України”, тобто сама стає верховною владою в державі.
У цих і подібних пропозиціях, яким нема ліку, ключовим є питання — а хто, власне, обиратиме ці Установчі збори, РНД і таке інше? “Ми”, спокійно пояснює Сінченко. І хто ж ці “ми”, “справжні патріоти”, “обрані”, які обиратимуть обраних, що беруться призначити всю владу в державі? Коли чуєш про якісь абстрактні “всенародні” формації, сформовані “самим народом”, так і хочеться запитати: чиї вуха стирчать за цими “всенародними”? Тому краще відкинути подібні химери і йти цивілізованим, конституційним шляхом.
Це пропонує Олександр Сушко, директор Інституту ЄвроАтлантичного співробітництва, член Ради ВО “Майдан”: “Без бачення можливих сценаріїв зменшення суспільної напруги та повернення до хоча б тимчасового порозуміння… ситуація в країні приречена або на білоруський, катастрофічний для всіх, або на югославський варіант — із порятунком для обраних ціною значних жертв. Оскільки автор вважає, що питанням честі для країни є уникнення обох сценаріїв, питання моделі тимчасового порозуміння та перемир’я не може бути знято з порядку денного, навіть якщо така пропозиція, на перший погляд, буде для декого неприпустимим капітулянтством”.
Ось ключовий момент і проблема цієї пропозиції. Саме капітулянтством, на жаль, назвуть стратегічний підхід до долі держави ті, хто мислить “сьогодні на завтра”, хто хоче “все і зараз”, хто спершу “зачаровується”, а потім “розчаровується”.
Автор пропонує три речі для негайного обговорення всіма (!) політичними обранцями країни: зміна конституційної системи; відновлення суспільної довіри до інституту виборів; повернення країни на рейки європейської інтеграції.
Всього одна цитата О. Сушка. “Градус недовіри та ворожнечі, що панує між владою та суспільством, криза довіри до всіх інститутів держави є прямою і недвозначною відповіддю тим, хто збудував в Україні суперпрезидентську модель з елементами султанату — з безправним парламентом, ручними прокурорами та суддями, фіктивним місцевим самоврядуванням, непередбачуваною, залежною від забаганок однієї особи, внутрішньою та зовнішньою політикою. Жодної суспільної легітимності така модель не має і більше не матиме. Вже майже не чути наївних надій на “нашого” президента, який помститься “не нашим” за роки принижень.
Не чути, тому що високоімовірно, що після “нашого” знову буде “не наш”, або “наш” виявиться “не тим” і все повториться. Як по колу”.
Чи прислухаються до цього наші політичні еліти? Чи зможуть почати мислити стратегічно, а не ув’язуватися в чергову жабомишодралівку? Хіба не цього стратегічного підходу вимагають від своїх політиків учасники Єврореволюції?
