Євген БУКЕТ
Ми живемо в динамічну і драматичну добу української історії. Переконаний, що про вирішальні події наших днів, свідками чи безпосередніми учасниками яких ми є, писатимуть навіть через багато десятиліть.
Поза сумнівом, писатимуть і про сьогодення найстарішої громадської організації України — “Просвіти”. Її історичний шлях не менш цікавий і драматичний, ніж доля українського народу. У цьому, шановні читачі, ви маєте змогу переконуватися щоразу, коли знайомитеся з черговим числом “Слова Просвіти”. Наша постійна рубрика “Історія “Просвіти”, яка минулого року в очікуванні чергового ювілею називалася “Просвіті” — 145”, знайомить із подіями славетного минулого, із подвижниками і звершеннями нашого Товариства.
Минулого року чимало з того, що планувалося зробити на вшанування Матері-“Просвіти” в поважних залах, так і не було зреалізовано. Рідна земля вкотре покликала нас на боротьбу за свої права, за світле майбутнє прийдешніх поколінь. Тому цей ювілей “Просвіти” став особливим.
Просвітяни серед перших вийшли на Євромайдани по всій країні. Голова Київської “Просвіти” Кирило Стеценко написав “Гімн Євромайдану”, який уперше виконали студенти 28 листопада. Молоді просвітяни були серед поранених 1 грудня, 20 грудня — вчинено напад на офіс “Просвіти” в Харкові, 24-го — замах на заступника голови Харківської “Просвіти” Дмитра Пилипця. Два тижні провела на київському Майдані заступник голови Донецької “Просвіти” Марія Олійник, якій за участь в організації донецького Євромайдану підпалили автомобіль…
Тоді, на початку “української революції свідомості”, відзначення Дня “Просвіти” на сцені Євромайдану, здавалося, було не на часі. Тепер зрозуміло — Євромайдан став найкращим святом для українського просвітництва у ХХІ столітті. Чи не найбільшим символом, що поєднав 1868 та 2013 роки, стало повалення пам’ятника Леніну в Києві 8 грудня. Ця подія, без сумніву, — перше досягнення революції і до певної міри її символ, адже від дня народження “Просвіти” українці позбулися вже з десяток кам’яних ідолів на українських землях.
Наше Товариство послідовно сповідує головні цінності українця: право на рідну мову, культуру, традицію. Здавалося, це засадничі підвалини, якими мала б опікуватися національна держава. Але вкладати кошти в гуманітарні, духовні царини не поспішає жоден український уряд, тому просвітяни постійно перебували і перебувають в опозиції до будь-якої влади: тоталітарна “Просвіту” знищувала, окупаційна — закривала, нинішня — щороку зменшує фінансування на мовні проекти… Але саме в “Просвіті” палахкотить та Божа іскра правди, яка дозволяє їй після чергової хвилі заборон і репресій, наче чарівному Феніксу, відроджуватися з попелу. Так було 1906-го, 1917-го, 1941-го, 1989-го року і так буде завжди.
У Незалежній Україні відбулося вже дев’ять з’їздів відродженої “Просвіти”. Серед досягнень останніх років — перший український мультсеріал “Лис Микита”, 12-серійний художній фільм про життя і творчість Тараса Шевченка “Заповіт”, перший за часів незалежності академічний “Словник української мови”, “Кобзар” Тараса Шевченка, виданий загальним накладом у понад мільйон примірників, а також велика кількість інших книжок, компакт-дисків, телевізійних фільмів…
Минулорічні “балачки” про якесь “перезавантаження” “Просвіти” виявилися звичайнісінькою провокацією, адже історія вкотре доводить нам, що не можна наповнити іншою суттю українські національні ідеали. Ці цінності гартувалися сотні років із княжих і козацьких часів і передаються з покоління в покоління: визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, повстання Семена Палія і боротьба Івана Мазепи, повстання гайдамаків і опришків, Коліївщина, виступ Устима Кармалюка і Київська Козаччина, визвольні змагання 1917—1921 років, боротьба ОУН—УПА і новітні виступи 1990—1991, 2004, 2013—2014 років — це та сама боротьба, форми якої змінюються, але не дух!
“Просвіта”, яка носить ім’я Тараса Шевченка, не може бути іншою. Мандрівки її історією знову і знову доводять це. Її лідери на всі часи — Йосип Заячківський і Анатоль Вахнянин, Борис Грінченко і Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Лотоцький, Дмитро Павличко і Павло Мовчан діяли і діють саме в тому ключі, який визначений вектором українського національного буття і державотворення, який описаний у безсмертному “Кобзарі”. Членство Товариства було, є і буде надійним фундаментом української нації, сіллю нашої рідної землі.
“Слово Просвіти” продовжує започаткований марафон публікацій з історії великих і малих просвітянських організацій, підсумком якого стане двотомне видання життєпису найстарішої і найвеличнішої громадської організації України, — осердя українського духу. Тож до праці: записуймо ще не записані спогади, гортаймо родинні фотоальбоми, передивляймося документи, відвідуймо бібліотеки і архіви, — ще дуже багато інформації чекає на новітнє осмислення. Надсилайте нам ваші дослідження: життєписи просвітян, історії сільських, міських і районних “Просвіт”, — вони обов’язково будуть надруковані на сторінках нашого часопису і увійдуть до майбутньої книжки. Створивши разом літопис “Просвіти”, ми відсвяткуємо її новоліття. Адже лише правдива історія може виховати здорову націю майбутнього. А історія товариства “Просвіта” — в її фундаменті.
