СТЕЖКАМИ…
Михайло КАМЕНЮК
Виповнилося 125 літ від дня народження жінки унікальної долі, високоталановитої, самобутньої письменниці-емігрантки Галини Журби (Домбровської), про творчість якої, на превеликий жаль, майже не знає теперішня Україна. Журба — один із багатьох її літературних псевдонімів. Із прожитих 92 років — 70 в еміграції.
Зусиллями краєзнавців і письменників Вінницької області нещодавно встановлено географічно точне місце народження, дитинства і ранньої юності Галини Журби. Це колишній хутір “Олександрія” — один із багатьох маєтків знаменитого роду польських князів Потоцьких, які владарювали на Правобережній Україні в ХІХ столітті. Знаходився цей хутір поблизу села Соболівка Теплицького району між Гайсином та Уманню. Тут під відкритим небом, у тіні шатра великого волоського горіха ентузіасти створили символічний “робочий кабінет” Галини Журби: виготовлені з цільного стовбура віковічного дуба письмовий стіл і стілець, хрест зі стелою, на якій пам’ятний надпис.
Напередодні святкування ювілею видатної землячки районна влада Теплика започаткувала щорічну літературну премію імені Г. Журби за поширення української національної ідеї у світі засобами художнього слова і культури. У Вінниці днями виходить друком один із кращих її творів: автобіографічна повість “Далекий світ”. Останнє стало можливим завдяки передачі Українською вільною академією наук (УВАН) зі США в подарунок землякам Галини Журби виданих у діаспорі її головних книжок. Чимало з написаного, надто рукописи, звичайно, загубилися у вихорі часу, чимало ще можна відшукати, якщо докласти зусиль.
20-річною дівчиною Галина Журба дебютувала в Одесі книжкою яскравих оповідань “З життя”, 1919 року в Києві виходить її друга книжка прози — “Похід життя”. Пізніше були видані у Львові, Буенос-Айресі, Нью-Йорку повісті й романи “Зорі світ заповідають” (1933), “Революція йде” (1937), “Доктор Качіоні” (1943), “Тодір Сокір” (1967) та інші.
У чому ж унікальність цього дивовижного життя? Галина, донька заможного польського шляхтича Амвросія Домбровського, керуючого маєтком Потоцьких, виховувалася в суворому дусі католицького віросповідання. Але неповторна романтичність довколишньої пишної української природи, щоденне спілкування з простими, але дуже яскравими, мудрими і навдивовижу свободолюбивими працівниками поміщицького маєтку, переважно українськими селянами, їхні пісні, казки, легенди, звичаї дали їй інше, головне в житті виховання. Молода дівчина прийшла в літературу одержима Україною та її драматичною історією, щиро полюбивши український простолюд.
Вона їде до Києва—1918 року, так переконливо описаного в булгаковській “Білій гвардії”. Місто кишить утікаючими від червоної революції монархістами, декадентами, багатіями, комерсантами, повіями. Але в провінціалки Галі Домбровської інша мета: вона цілковито належить середовищу української літературної богеми. Співробітничає з журналом “Українська хата”, знайомиться з такими літературними велетами, як Нечуй-Левицький, Старицький, зовсім іще юнаками, але майбутніми класиками Єфремовим, Тичиною, Рильським та іншими, захоплюється виставами українських театрів за участю всіх відомих тоді зірок, зазнає смаку першого літературного визнання. І водночас, щоб не померти з голоду, працює друкаркою-перекладачем, навіть іноді ходить по міських дворах із сокирою, наймаючись до міщуків рубати дрова.
А потім була евакуація до Польщі разом з урядом УНР і біг, біг, біг безконечними еміграційними путівцями. Родичі з Домбровських займали на той час у Польщі високі державні посади, можна було попросити у них прихистку і не знати горя та біди. Але вона вже була українкою, українською патріоткою до скону.
Галина Журба, що померла 1979 року у Філадельфії і похована на місцевому кладовищі Баунд Брук, була непохитним авторитетом, честю і совістю української еміграції. Не признавала жодних компромісів з комуністичним режимом. Тому наприкінці життя і стався її ідейний розрив з більшістю заокеанських емігрантів-українців. Письменниця не могла змиритися з їхнім угодництвом, схильністю до визнання успіхів національної політики радянської України та СРСР загалом. Саркастично вона оцінює в 1970-ті роки успішні й часті зарубіжні гастролі українських ансамблів пісні і танцю, бандуристів, естрадних виконавців, вбачаючи у цьому лише пропагандистську приманку для легковірних, декорацію, якою намагаються заретушувати заслання Василя Стуса та інших інакодумців, розп’яття Івана Дзюби та його праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” тощо. Цей комплекс полегшеного, “невинного” сприйняття “землячками” дійсності вона називає в одній зі своїх брошур вбивчо: Хохляндія!
Велика письменниця Галина Журба помирала не просто в страшенних злиднях, у холодній мансарді злидарського міського кварталу; вона ішла з життя, зазнавши гіркого розчарування в “борцях за українську національну ідею”, що оточували її. Гіркота була такою великою і незвичайною, що 90-річна жінка письмово заповідала свій труп для дослідів в анатомічному театрі. На щастя, друзі цього пункту заповіту не виконали. На могилі Галини Журби вони у вигляді надгробка поставили пам’ятник її кращій книзі: “Далекий світ”. Письменницю поховали в чужинецькій американській землі поруч із такими гігантами українського слова, як її щирий друг по життю і літературі Улас Самчук, поети Євген Маланюк, Тодось Осьмачка.
Українська літературна еміграція — і це постає перед нами нині з незаперечною правдою — зуміла створити істинні шедеври. Вона працювала в світовому літературному контексті, вільна від цензури й соцреалістичного дурману. Вельми часто наші опоненти лукаво запитують: якщо є така велика література — українська, чому ж жоден із її творців не відзначений, приміром, Нобелівською премією?
Відповідь на це проста. За всі часи існування української літератури НІКОЛИ жоден уряд, жодне державне утворення не просувало за кордон, на світовий ринок КРАЩУ українську книгу. Ні царський режим, що взагалі її не визнавав, ні радянський, що затоптував у багно кращі твори, ні (що особливо дивно і страшно!) нинішній, народжений незалежною Україною. Ніколи КРАЩІ українські твори не отримували державної підтримки для перекладів на світові мови.
Українські письменники, як уявляється, існували і, на жаль, продовжують існувати в певній “культурній, фольклорно-етнографічній резервації”, яка живе і розвивається за своєю внутрішньою логікою. І з цим важко не погодитися. І з цим важко змиритися.
