Звідки прийшла і куди пішла земля Руська?

На цей час москалі доконечно зрозуміли, що поляки поводили їх за носа з обранням на польський трон російського царя, і аж тепер московити розпочинають війну з Польщею. Військо збирається біля Києва під Васильковом під рукою князя, боярина Васілія Шереметєва. Шереметєв укладає план: ідуть в наступ двома корпусами — двома колонами, перша — все московське військо і українські ліберальні полки, друга позаду, на відстані, трохи ліворуч — відсікати татар, які уклали угоду з Польщею. Козаки відраджували боярина від цього: стіймо біля Києва, звідти можуть надати допомогу, а у випадку чого, сховаємось у місті. Шереметєв же: “Мы этих полячишек шапками забросаем”. Пішли, татари ще раніше з’єднались з поляками. Дійшли до Чуднова. І там поляки й татари перетяли шлях, оточили. У поляків більше війська, потужна артилерія. Довелося відступати. Відступали козацьким способом: спереду, позаду і з боків — вози, на яких гармати, пищалі, мушкети до оборони, люди і коні всередині. Йшли. Я так і не розгадав, як можна було пхати по вісім возів з усіх сторін руками. Стріляли з гармат поляки, татари налітали з поля, пускали хмару стріл і мчали назад. Не вистачало провіанту, нічим було годувати коней, а основне — спрага. Немає води. Врешті поляки перекопали шлях, обложили міцно в полі під містечком Слободищами. Люди і коні гинуть від безводдя. Туск, безвихідь. Тоді Шереметєв оголошує, що він іде домовлятися з поляками, з коронним гетьманом. Шереметєв повернувся і каже: “Поляки нас випускають, тільки без зброї. Першими виходять козаки”. Розгородили попереду вози, козаки вийшли в поле, і тут на них налетіли татари: рубали, накидали аркани… Козаки без зброї, кинулися назад, у табір, але москалі знову загородилися возами й почали стріляти в козаків. І регочуть, і танцюють на возах, бачачи, як татари розправляються з козаками. А далі поляки і татари взялися за них. Я особисто бачив біля Бахчисараю у фортеці Чуфут-Кале підземелля, де сидів Василій Шереметєв, а екскурсовод говорила: “Вот здесь 21 год сидел славный русский патриот, великий русский полководец Василий Шереметев”.
Розправившись із першим корпусом, поляки і татари кинулись на другий, де були козаки правобережних полків. Вони відбили перші татарські налоги, а далі поляки підвезли артилерію; вирвавшись з пекла бою, де бачив кров і одірвані голови, Юрій Хмельницький вбіг до шатра й став молитися. Старшини кажуть: не молись, а думай, як нам врятуватися. На їхнє щастя нагодився Іван Виговський, на той час київський воєвода, пішов у польський табір і вимолив козакам життя з тим, що Юрій Хмельницький складе присягу польському королеві. А куди було діватися? Відтак царською і совіцькою історіографією він був проголошений ворогом, зрадником. А він, ще два роки пометавшись, перетрактовуючись з Москвою і Польщею, поклав булаву і пішов у монастир під іменем Гедеон. Пізніше ж був страчений турками, а Виговський поляками.
На булаву ж було кілька претендентів, але найбільші шанси були в переяславського полковника, наказного гетьмана, шурина Богдана Хмельницького Якима Сомка і в ніжинського полковника Василя Золотаренка. Але обидва домагалися в Москви, щоб Україні були залишені хоч якісь вольності. Але колишній слуга Богдана Хмельницького пройдисвіт Івашко Брюховецький сказав москалям: “Зробіть мене гетьманом, і я вам все-все віддам”. На раді під Ніжином в оточенні московського війська Брюховецький був настановлений гетьманом, а Сомко, Золотаренко й ще інші старшини страчені. Брюховецький їде до Москви, одружується на боярській дочці, сам отримує боярський чин, а на Вкраїні москалі “сараною сіли”. Московські залоги стоять уже не тільки по всіх містах, а й по багатьох селах. Московські солдати, обшарпані, в постолах — кормляться. Заходить москаль до дядька: годуй і напувай. Давай ще горілки. Немає. Москаль біжить до свого начальника і кричить: “Слово і дєло государєво”. Себто, дядько нібито казав щось проти царя. І того хапають, на дибу. І в того два виходи: сказать — казав, тоді йому одрубують голову, не казав — закатують. Немислимі побори, немислимі утиски. І народ повстав. Це не було підготовлене повстання, не було ватажків, повстало кожне місто, кожне село й гнало москалів. Брюховецький побачив це і каже, що він теж проти москалів. І йде з військом назустріч правобережному гетьману Петру Дорошенку в надії, що з’єднане військо обере його гетьманом. Але під Опішнею власне військо розшматовує його. З Брюховецького й почалася на Вкраїні справжня Велика Руїна. Зринають і падають гетьмани: Многогрішний, Суховій, Тетеря, Ханенко… Проти Дорошенка виступає князь, боярин Ромодановський, Дорошенко розгромлює його, але не переслідує, а той, узявши до спілки лівобережного гетьмана Самойловича, кілька років тримає в осаді в Чигирині Дорошенка. І Самойлович, і Многогрішний — вірні служки московського царя — скінчили в Сибіру.
Так, українську історію не можна читати без валідолу. А читати її треба тільки за Шевченком. Тільки там справжня правда. Про деякі періоди, події нашої історії написані цілі фоліанти: це так, це — інак. А тільки те, що сказав Шевченко — остання правда.
Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Виступили з-за лиману
З турками татари.
Із Полісся шляхта лізе,
А гетьман-попович
Із-за Дніпра напирає
Дурний Самойлович
З Ромоданом. Мов та галич
Вкрили Україну,
Та й клюють єлико мога…
Гідні подиву оцінки різних діячів Шевченком: не маючи підручників, курсів історій, він виносить точні вердикти, навіть оте “дурний Самойлович” точне і справедливе: служив Москві ще й життя скінчив у Сибіру. А звитяжний Дорошенко бився на всі боки, а потім до Чигирина приїхав Іван Сірко й каже: боротьбу ти ведеш велику, але й крові ллється багато, нашої крові. І Дорошенко склав булаву й скінчив життя в сільці Яропольці під Москвою, давши в потомстві жінку Пушкіну — Наталія Гончарова з Дорошенків. Пушкін пише їй: “Проезжая Ярополче, был на могиле твоего деда”.
І був Мазепа, одним своїм учинком спокутувавши всі свої попередні провини, і були інші. Москва завжди діяла облудою, брехнею, хитрістю. Закликає Петро І до Москви гетьмана Івана Скоропадського, його віншують два місяці, влаштовують бали на його честь, феєрверки, а коли він сідає в карету їхати додому, йому вручають промеморію, що він уже не гетьман, а на Україні буде правити Малоросійська колегія. У гетьмана інфаркт, і до Глухова, до столиці привозять його тіло. А на війну, на копання каналів женуть десятками тисяч козаків, і вони встеляють своїми кістками фундамент Петербурга. І одягають на вільних українців ярмо кріпаччини, яке особливо укріпила Ангальт-Цербст-Дорнбург — Катерина ІІ. Це вона остаточно зруйнувала Запорозьку Січ, яку Карл Маркс називав першою в світі демократичною республікою. З Петра І почалася називатися чудь і меря, а далі Московія, Росією. Подивіться на тодішні Європейські мапи, наприклад, відому в світі мапу і книгу французького інженера Боплана, як вона називається: “Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії” 1652 р. З указу Петра І 1721 року (як бачимо, зовсім недавно) Московія почала називатися Росією. І почали вони творити свою брехливу історію, мовляв, Росія — це ІІІ Рим (зовсім так, як ІІІ Рейх); за Карлом Марксом Росія — “неподвижний монгол”. І вже руська земля, руські воїни, руські книги — а вони ніколи не були руськими. І шапка Мономаха, яку показують усім, то насправді шапка хана Золотої Орди Узбека. Ото вона їхня. А все інше — прорубавши “окно” в Європу, увесь вік лазять у нього, тягнуть звідти, що погано і добре лежить. І в широко проламані українські двері. Московія-Росія була, є і буде дикою, відсталою, жорстокою країною.
До речі, коли старший із гвардійців Олексій вбиває Петра ІІІ, Катерина в передпокої на шубах платить “натурою” решті чотирьом Орловим, а потім убиває законного імператора Івана VІ — Івана Антоновича. Олександр І вбиває свого батька Павла І. Інакше й бути не могло, бо навіть їхні зверхники — дико жорстокі: дітовбивці, братовбивці, чоловіковбивці. Іван Грозний убив свого сина, а вісім жінок згноїв по темницях, Петро І своїми руками задушив сина Олексія, бо той був м’який, книжний, богобоязливий, сестру Софію заточив у тюрмі, як і дружину з роду Лопухових, Катерина ІІ вбиває чоловіка, Петра ІІІ.
Так-от, у час підписання Переяславської угоди в Московії не було жодної друкарні, Євангеліє було переписане од руки безліч разів, і вже не тільки миряни не знали, що їм читає священик, а й він сам. І тоді 1652 року до Москви запросили з Києво-Могилянської колегії (з 1701 р. академія) 30 академістів на чолі з Епіфанієм Славинецьким, і вони переклали з грецького оригіналу Євангеліє, Псалтир і інші книги, аж до Космогонії і “Життя Александра Македонського”. Про це ми довідуємося з докладних записок Павла Халебського (Алепського), сина вселенського, антіохійського патріарха Макарія, які двічі (1654, 1656 рр.) відвідали Україну і Московію. Про повну безграмотність московитів Халебський пише і оповідає про високу грамотність українців, про братські школи, про те, що в Україні більшість жінок були грамотні й знали церковну відправу і співи. А тоді звідси ж, з Могилянки, приїжджає Симеон
Полоцький і привозить силаботанічну систему віршування (московити не вміли віршувати), а потому професор Могилянки Феофан Прокопович привозить теорію драматургії і ставить трагікомедію “Володимир” (московити знімають бунт: “хоромы комедийные ставят”), і стає вихователем царських дітей і укладає проект російської Академії. А інший українець, Степан Яворський, стає блюстителем патріаршого престолу (патріарха Никона Петро І ув’язнив) і збирає найбільшу на той час бібліотеку. Та і в подальшому в Петербурзі при царях були священики-сповідальники з України, й композитори — Бортнянський, Березовський, і капели з українців, українські співи, кухня. Хоч коли-небудь московити поцінували за це українців? У відповідь ми отримували погроми української культури. Бодай би подякували хоча б за те, що ми одягли на них штани, вони б і досі ходили без штанів. А Московія, приймаючи те, й далі оббирає, гнітить Україну, має її за свою вотчину, й уярмлює, поневолює інші народи. В усіх російських шкільних і вишівських підручниках містяться розділи з “покорения”: “Покорение Сибири”, “Покорение Кавказа”, “Покорение Средней Азии”. І як це так — “покорять”? Живе вільний народ, зі своїми порядками, своїми звичаями, своєю мовою, і ось приходять загарбники і “покоряют”. І як? Прочитайте про це хоча б у Льва Толстого: “Хаджи Мурат”, “Рубка леса”. Як це відбувається? Приходить військо, вирубують ліс, оточують аул і підпалюють його. Стріляють у людей, кидають багнетами у вогонь дітей. Головешки на місці аула. Покорили! І ставлять там помпезні пам’ятники — Паскевичу, Єрмолову. Вони там стоять і досі. “Крым наш, сколько пролито русской крови за Крым…” Але хіба можна міряти пролитою кров’ю територіальні захвати і уярмлення народу? А скільки пролито за Крим української крові, зокрема, за визначенням Карла Маркса, саме Запорозька Січ врятувала Європу (і Москву також) від турецько-татарської експансії. Подібне відбувається й на Україні, але уже як із “молодшим братом”. Тяжка кріпаччина, знищення Запорозької Січі, знищення українських шкіл. Заборона української мови і культури: спершу Петро І заборонив церковні книги українською мовою, а далі Валуєвський (1863 р.), Емський (1873 р.) укази на повну заборону української мови — видання книжок і підручників, увезення українських книжок з-за кордону, постановка п’єс українською мовою і т. ін. А мова — це ж найважливіша складова національної ідентичності. І це триває й далі — перед Першою світовою війною антиукраїнський московський смерч пройшов по нашій землі, він не припинявся за радянської влади, в час приходу до Києва радянського війська під керівництвом червоного командира, колишнього жандармського полковника Муравйова (Ленін однією рукою тримає телефонну трубку, в яку вітає Центральну Раду, а другою пише наказ на наступ на Київ Муравйову); у Києві розстрілювали кожного, в кого знаходили документ або лист, писаний українською мовою; розстрілювали канцеляристів (в установах, на заводах, які вели справи українською мовою, екскурсоводів у музеях, хто проводив екскурсії українською мовою, в перші ж роки Радянської влади були розстріляні “Просвіти” (в моєму селі Вертіївці під Ніжином — 50 осіб) за те, що читали діткам книжки українською мовою.
Я пам’ятаю шкільні підручники — російською мовою “Родная речь” на прекрасному білому папері в твердій глянцевій обкладинці, й українська “Читанка” на сірому папері з обкладинкою з пресованої стружки, об яку діти ранили пальці. В 37-му році підставою для репресій було українське прізвище; сплановано забирали від хати до хати людей і або розстрілювали, або відправляли в ГУЛАГ. Учителям російської мови платили на п’ятнадцять відсотків більше. У 1934—37 рр. були репресовані, розстріляні всі провідні українські вчені, філософи, історики, мовознавці, письменники, кобзарі, художники, вишівські викладачі і сільські вчителі. Так утверджувався новий лад: “Загоним железной рукой человечество в счастье”.
Так, наша вина впродовж віків також велика. Не вистачало розуму, волі, рішучості у Богдана Хмельницького, не скористався ситуацією Іван Виговський, а коли після 1917 року на міжнародну арену виходили Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Україна, перші три вийшли, а Україна, в особі Грушевського і Винниченка, повірила Леніну, що в них соціалісти і в нас соціалісти, і війни між ними не може бути, згаяли час в безплідній балаканині, не створили свою армію.
Гоніння на все українське триває й сьогодні, бо, проголосивши незалежною Україну, не зробили дерадянізації, люстрації, залишились при владі ті ж комсомольсько-партійні керівники, знову переписується історія на радянський лад, український президент вояжує за благословенням і вказівками до Москви, московські попи не їздять у свої Рязань, Кострому, Тулу і Новосибірськ, а в Україну, впроваджувати “руський мир”, Москва святкує хрещення 1025-річчя Русі, хоч самої її тоді ще не було і в помині. Російська мова панує у нас в інформаційному просторі: на радіо, телебаченні, в пресі, в установах, у Верховній Раді. І вона знову “вища”, хоч нині це фактично мова блатняків і попси (за поширенням матюків вона перша в світі).
Коли двадцять із лишком років тому над нашими головами замайорів жовто-блакитний прапор, ми були певні, що навіки здобули незалежність, демократію, що в Україні запанує економічна, соціальна і національна справедливість. Але ми були прикуті до Росії іржавим ланцюгом і того ланцюга не обірвали, і от із нею разом наша теперішня “еліта” криміналізується, зісповзає з української орбіти, капітал нарощується адміністративними засобами. Старі цінності почала розвалювати “Велика російська революція” (як писали колись), світ захитали. Нині ж добиває Україну зросійщена бандитська влада. “Елітою” стають злодії й ті, хто грає на руку “старшому брату”, кого навчали в партшколах і училищах КДБ.
Сучасне суспільство не інтелектуальне, його не цікавить життя Духа, воно живе, щоб поїсти, попити, розважитися. Подивимось насамперед на нашу “еліту”. Що крім наживи її цікавить? Нічого. Сьогодні ми знову поділилися. Сьогодні є вони (багаті) і ми, прості люди. Ми — це українці, кому дорога Україна, хто хоче її розвою, і вони — хто проти, хто за інші цінності, за іншу націю, за іншу мову. Ми в загрозливому становищі між остаточною втратою національної ідентичності і відродження українства. Росія знову молотить про неповний суверенітет, про державу, яка не відбулася. Влада не хоче захищати національні інтереси, народ не хоче такої влади, але й не хоче захищати свої права од влади. (За тривалістю життя Україна сьогодні між Гондурасом та Монголією). У нас панує псевдодемократія, повний занепад парламенту і конституціалізму, а совковий натовп увесь час озирається на Кремль. Та й опозиція далеко не на рівні, вона вся в пустопорожній балаканині. Не поставлені конкретні цілі, немає спроб вибудувати свою українську еліту, направити школу, допомогти й виховати народ на рідній історії. (Нація, яка не пам’ятає себе, нездатна до боротьби). Знову розмови про прихід нових людей (а їх справді дуже мало), сподівання негайних перемін, щастя для всіх. Усі негаразди, уся біда проявилися вочевидь, коли постало питання про входження до Європейського Союзу. Здавалося, все ясно, як Божий день: або ми прилучаємось до цивілізації, або залишаємось азіатами. Недарма та ж Росія увесь вік лазила і лазить через вікно в Європу, щоправда, осягнути вповні європейські цінності вона нездатна, бо вона відстала, захланна, дика, й через те придумала собі “свой особый путь”. “С Европой мы должны разговаривать не о мире, а языком автомата Калашникова”. А для нас прилучення до Європи — порятунок: демократизм, європейська культура, техніка, європейська економіка, самоповага. Так, не всі європейські цінності найвищої проби, але вони на сьогодні кращі, чистіші, посутніші. Тож ідемо до Європи, та більше, нас там чекають. Але того не хоче Росія, і тисне, і гне, і провокує. Бо без України немає імперії, бо сама Росія відстала, в неї одвіку не розвинені продуктивні сили, в неї, власне, немає свого сільського господарства, вона живе за рахунок нафти і газу, колись “підкореної”, захопленої, загарбаної — не своєї, чужої — Якутії. А демократію за нафту і газ купити не можна. І наша влада, поблукавши, побрехавши народові, пофарисействувавши, підкорилася Москві, відкинула європейський шлях. І прямує в азіатську пітьму, безкультур’я, безхліб’я, бездержавність.
І що ж тепер робити нам?
…Мені часто сниться Майдан. Той велетенський Майдан, правдивий, певний своєї сили, непохитний, який проголосив свободу і демократію. Майдан був і залишається в наших серцях. Може таки, він знову відбудеться, і тепер його ніхто не зможе знехтувати. Лишається одне: самим творити таку силу, яка буде боротися за Україну в Україні. Може, це буде Новий “Рух”. Нова “Просвіта”, чи якась інша інституція, яка об’єднає народ, вдихне в його груди вітер свободи і звитяги.
…Як важко жити в такому обвалі, в крахові надій і сподівань, у розчаруванні, у відсутності перспектив. Кришиться серце, плаче душа, голосить безнадія. І рветься, рветься звідкілясь з глибини душі крик: люди, українці, ви ж колись були сміливі і горді, схаменіться, не вірте плутократам, поважайте себе, станьте плече до плеча, захистіть Україну, захистіть своїх дітей!
Земляче, відчуй, що Україна — твоя країна і тільки в ній ти можеш жити. Йди на вибори, голосуй за український парламент, українського президента. Борися!