«Вбираю в душу непорочність тиші…» Ольга Яворська. Відлуння. — Львів: Сполом, 2013 р.

Книжка “Відлуння” Ольги Яворської невелика за обсягом, але за фактажем, емоційною напругою і глибиною думки надзвичайно містка. Усе мені подобається у ній, хвилює і глибоко зворушує душу, окрім дизайну і художнього оформлення. Усетаки форма має відповідати змісту, бо первісне сприйняття — візуальне і саме оцей псевдонародницький стиль багатьох читачів може насторожити. Щоденникові записи і поезія авторки варті того, щоб їх прочитати уважно та вдумливо.

Петро СОРОКА,
Тернопіль

Ольга Яворська — винятково спочутлива душа, для неї не існує чужого горя і болю, вона завжди з тими, хто страждає, мучиться і не може знайти спокою та затишку в нашому розшарпаному, неприхильному й суворому до людини світі. І все у неї пропущено крізь власний біль, усе тим болем обпечено і перевірено на справжність. Саме тому до її найближчих друзів належать ті, що не вміють жити легко і бездумно, що багато роздумують над трагічною сутністю життя і серце мають відкрите для добра і милосердя. В іменах це відбито так: Любов Проць, Людмила Литвинчук, Світлана Антонишин. Це найближчі й найвірніші подруги. Їхні імена, принагідно кажучи, добре відомі в Україні, бо в творчому доробку цих жінок книги знакові й талановиті. Ольга Яворська увійшла у велику літературу зпід крила Івана Гнатюка, що першим помітив її поетичний хист, усіляко підтримував і допомагав утвердитися в літературі. Пригадую, з якою гордістю говорив Іван Федорович про двох своїх найталановитіших учениць — Любов Проць і Ольгу Яворську, з яким запалом читав їхні вірші і як радів кожній публікації в періодиці. Адже відомому письменнику, хоч би яким успішним він був, потрібні не тільки читачі, а й учні. Ольга Яворська виявилася дуже вдячною ученицею, і багато зробила для світлої пам’яті свого вчителя: жодна її книжка не обходиться без згадки про нього, роздумів над його творчістю і долею і віршівприсвят. І у “Відлунні” ім’я Івана Гнатюка, що називається, виставлене на щит. “Знову приснився Іван Гнатюк. Точніше не Гнатюк, а лише його голос… Сильний, красивий, мужній, але дещо тривожний. Невже мені загрожує небезпека?
Пролунали тривожні слова
Зза Господньої брами.
Перегіркла від болю трава
Запеклася сльозами.

Поєднав наші душі цей сон,
Де про смерть — ні півслова.
Тільки небо й земля — в унісон,
Тільки свічка воскова”.
Уже на початку книги авторка наголошує: “Література — це світ думок, страждань, почуттів, відчуттів і навіть розчарувань. Занурюючись у нього, щоразу знаходиш щось нове, неймовірно цікаве і звабливе. Настає мить, коли переконливо розумієш — без цього світу життя втрачає сенс”. Життя поетеси справді виповнене літературою, і її щоденникові записи говорять нам, як багато і уважно вона читає інших, як багато книжок злітається до неї з усіх куточків України. І для кожного вона знаходить добре слово, про кожний прочитаний твір, що схвилював її і зачепив глибинно, намагається сказати щось посутнє і щире.
Сильніша авторка там, де пише про людські долі, здебільшого трагічні й болючі. Неможливо без внутрішнього трему читати про Ольгу Гурську, яку важка недуга прикувала до ліжка (“а вже перед смертю вона не могла навіть рухати очима”), про юну красуню Руту Вітер, “смерть якої була такою безглуздою і невчасною, жорстокою і втаємниченою, що шокувала всіх, хто знав і не знав її”, про Євгена Титикайла, що помер, оплаканий одними голубами, “які зліталися до нього з цілої околиці, бо він завжди розсипав для них зерно, куплене на мізерну пенсію”, а люди знайшли його тіло тільки через кілька днів, весь тиждень не забирали з моргу (отака доля справжнього поета!), про Євгенію Божик, смерть якої була схожа на відірваний вітром пожовклий листок… Перелічити всіх, про кого пише письменниця, годі, бо тим і відрізняється її “Відлуння” від інших щоденників, які сьогодні охоче друкують письменники, що вона більше пише про друзів, приятелів і зовсім незнайомих людей, ніж про себе.
Коли письменниця говорить про себе, то ось так: “Ніколи не вважала себе сильною особистістю, але до слабких не пристаю. Маю стійкі переконання і намагаюся їх захищати”. Прекрасне зізнання!
В іншому місці вона зізнається, що якби судилося їй жити під час визвольних змагань, то неодмінно пішла б в УПА, загинула в криївці чи на сибірових етапах. І сумніву це не викликає, бо серце в Ольги Яворської справді прометеївське. На таких жінках завжди трималася і тримається сьогодні Україна, бо місце для подвигу є завжди і загроза для нашої незалежності нині не менша, ніж була в повоєнні часи. Тільки інший оскал в тієї загрози, бо в окупантів помінялися методи руйнації й експансії, вони стали витонченішими і підступнішими…
Кожна фраза, кожне слово в Ольги Яворської дихає тривогою за Україну, і цим вона нагадує Василя Захарченка і Миколу Горбаля, Раїсу Лишу та Ігоря Калинця, Галину Кирпу та Лесю Білик… Але її вогненне письмо далеке від урапатріотичної риторики, від бунтівливих закликів і тріскучих фраз. Її слово дихає любов’ю до всього українського, і саме ця любов зроджує в душах читачів жагучу потребу жити для свого краю, простягнути захисну долоньку над свічечкою тремтливого “і”.
Зрозуміло, що книгам Ольги Яворської сьогодні особливого ходу немає і нічого вона не отримує за свою жертовну працю, навпаки — постійно відкладає кошти з невеликої платні сільської вчительки, аби видати нову книжку, врятувати її від живої могили в шухляді робочого стола. “Пишучи прозові твори, часто перевтілююся у своїх героїв, — зазначає вона, — думаю за них, страждаю разом з ними”.
Авторка охоче вкраплює у структуру своїх щоденників фрагменти письменницьких листів чи розмов із ними, і декого це насторожує: чи варто це робити, чи не надто ризикований це хід? Для мене тут немає дилеми, бо письменницькі листи мають таке ж право на життя, як оповідання, повісті, вірші чи будьякі інші жанри. До того ж пані Оля подає ті уступи з них, у яких ідеться про літературу, теоретичні питання чи дається оцінка творчості того чи того письменника, а не смакує кололітературні плітки й чутки.
“Ніколи не забуду очей молодого юнака, вояка УПА, свідком страти якого я стала, будучи ще підлітком. Він так голосно крикнув перед смертю “Слава Україні!”, що було чути на ціле село” (Тереза Галишин).
“Видно, є люди, яким завжди добре, а є такі, яким завжди погано. Такий розподіл ролей, така воля справедливої несправедливості, а чи несправедливої справедливості. Ніхто ніколи не знатиме цього достеменно” (Надія Ковалик).
“Мій батько все життя боровся проти зла і неправди, закликав до християнської любові, за це люди й досі його пам’ятають і шанують…” (Людмила Гончар).
“Дізнався, що пишете книгу про визвольну боротьбу — схвалюю і дуже тішуся. Знаю наперед, що буде в ній багато обіймів і поцілунків, кохання і відчаю, але знаючи Вашу романтичну вдачу, прощаю” (Андрій Боб’юк, письменник і колишній вояк УПА).
Вдаються Ользі Яворській і пейзажні замальовки, до яких вона час від часу звертається і які покликані відмежувати один текст від іншого та дати змогу читачеві перевести подих. Коли читаєш ці етюдні замальовки, то охоплює відчуття, ніби вони намальовані тонким пензлем, як у Катерини Білокур, а не описані словами: “Надвечір’я. Сиджу на березі Дністра, вслухаюся у чисту і трепетну мелодію води. На душі солодко, сумно і тривожно, немов перед сповіддю. Мандрую очима по прозорій, як сльоза, хвилі і думаю про тимчасовість буття. За кілька кроків від мене шумить очерет, запнуте хмарою сонце вечірньою звабою багрянить небо”.
А ще авторка полюбляє стислу, афористичну фразу, їй вдається ущільнити слова настільки, що речення нагадують напнуту тятиву. Для неї характерні філософська глибина і небуденна логічність мислення, уміння помітити і виокремити найпосутніше, найважливіше в житті, а також стиснути до розміру максими якусь життєву мудрість чи цікаве узагальнення:
“Справжність душі виявляється у її щирості”.
“Письменник повинен навчитися жити так, щоб не думати про п’єдестал, а про читача”.
“Якщо навчимося ставитись одне до одного так, як вчить Божа заповідь, — навчимося жити”.
“Радість — це чисті думки і високі ідеї”.
“Старості не бояться тільки молоді, бо їм здається, що житимуть вічно”.
Але інколи короткі фрази збивають темпоритм оповідного тексту, тому в майбутньому з ними варто поводитися обережніше і розсудливіше і, можливо, вкраплювати в структуру ширшої оповіді, а не подавати окремо. Краща ситуація там, де цікаві думки і спостереження виливаються у формі лаконічного катрена:
Я так уміла вірити в дива,
Шукала синіх зір за небокраєм,
Мене донині казка пам’ятає,
Бо я уміла вірити в дива.
Ще одна прикметна особливість творчості письменниці — іронічність та вміння описати ситуацію чи окрему людину з домішкою гумору. Вона також полюбляє анекдотичні й дотепні сценки, які відбивають якусь цікаву грань людського життябуття.
“ — Мого чоловіка можна “поставити на місце” лише сваркою, — розповідала одна жінка іншій на трамвайній зупинці. — Його цілий світ дратує, бо давно забув усміхатися і жартувати, не вміє до порядку одягатися, ходить неохайний, вибухає через дрібницю, мріє нажити статки, а працювати не хоче, ниє, як стара баба. Тільки давши волю словам, я виправляю ситуацію.
— І що, допомагає?
— На кілька днів. А потім все рухається по колу”. (“По колу”)
Але поряд ось із такими веселими сценками межують описи абсолютно відмінних ситуацій і драм, як воно, власне, відбувається і в самому житті, тому щоденник Ольги Яворської за своєю суттю можна назвати драматичним. “Коли мій чоловік лежав без свідомості “звалений інсультом”, а його рідний брат помирав від раку, їхня мати в молитві просила: “Господи, не позбав мене розуму, бо хто за моїми синами плакати буде?”.
Серце і думка письменниці неодмінно звернені до України, вона перейнята її долею, тривогою за її майбутнє. Слово Ольги Яворської — ніби продовження творчої і життєвої естафети Івана Гнатюка, і вона добре розуміє всю відповідальність цієї місії. “Творю свій літературний світ, бо так мені добре, — зізнається вона. — Вічним орієнтиром у ньому є віра в істину і ті відчуття, які народжуються у спілкуванні з природою. Налаштовуюсь на оптимізм, хоча це нелегко. Наштовхуючись на фальш або агресивність, дуже страждаю. Гірко й печально усвідомлювати ті поразки, яких зазнаємо останнім часом через розбрат і невміння об’єднуватися. Але я живу в постійному очікуванні перемін…”.
Талановите слово наближає такі переміни і вони неодмінно настануть. А отже, принесуть зміни і в особисте життя письменниці — її талановиті книжки розлітатимуться світом великим багатотисячним накладом, як, безперечно, заслуговують на це.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment