«Зробили море людям на горе»

Цього літа минуло 50 років із часу створення Каховського “моря”, одного із каскаду штучних морів на Дніпрі, які спотворили справжній, прадавній, прекрасний лик найбільшої водної артерії нашої Вітчизни.

Костянтин СУШКО,
лауреат премії імені Івана Франка,
м. Запоріжжя

Будівництво греблі біля Каховки і створення гігантського водосховища нагадує авантюру, якщо не злочин. Ініціатори цієї штучної екологічної катастрофи подейкували, що новий гідровузол значно зміцнить енергетичну могутність СРСР і водночас напоїть спраглі таврійські землі. Це начебто дозволить “підвищити врожаї зернових культур до 40—45 центнерів із гектатра”, і дасть можливість успішно вирощувати… бавовну (по 20—25 центнерів із гектара).
Бавовна на таврійських полях? Звісно, питання це вирішувалося на урядовому рівні. Зокрема у третьому пункті постанови Ради Міністрів СРСР від 20 вересня 1950 року сказано: “Передбачити в районах зрошувального землеробства… розвиток посівів бавовни…” “Розвиток”, тобто — продовження, оскільки бавовну в Україні почали вирощувати ще в довоєнні роки на площі понад 260 тисяч га. Мине 58 літ після епохального рішення радянського уряду, й у своєму виступі під час роботи науково-практичної конференції з нагоди 50-річчя створення Каховського водосховища головний зберігач фондів Нікопольського державного крає­знавчого музею І. Анцишкін прокоментує його так: “Якщо уважно проаналізувати документ (щойно згадану постанову Ради Міністрів СРСР. — К. С.), то стає зрозумілим, що ні додаткова електро­енергія, ні підвищення врожайності традиційних сільськогосподарських культур не цікавили авторів постанови, за якими відчувалася сталінська воля. Справжньою метою величезної будови на півдні України, яка призвела до знищення тисячоліттями створюваною природою екосистеми плавнів, було впровадження в українських степах посівів бавовни”.2
А хіба середньоазіатських ланів для цього не вистачало? Виходить, ні, бо Сталін постійно збільшував чисельність Збройних сил комуністичної імперії, і ті сили вимагали величезної кількості бавовни, із якої виготовляли не лише тканину для військового обмундирування (славнозвісне “хебе”), а й вибухові речовини. Із розширенням посівних площ під бавовну передбачалося спорудження в Мелітополі та Херсоні олійно-екстрактних заводів. У Херсоні такий завод устигли збудувати, але працювати йому довелося на привозній сировині, оскільки вже 1956 року, через низькі врожаї бавовни, вирощувати її в Таврії припинили.
Отож “справжньою метою”, прагнучи якої, зводили Каховську ГЕС, було збільшення врожаїв бавовни. А бавовна — переважно для потреб армії… Так у нашій гідротехнічній епопеї почав увиразнюватися слід, який я назвав би мілітаристським. Та чи тільки у м’яких волокнах бавовни він простежується?
Існує версія, якій я не дуже вірю, буцімто ідея створення каскаду гідростанцій на головній водній артерії України належить Сталіну. Отож виходить, тільки Дніпрогес, що став до ладу 1932 року, у контексті начебто Леніним затвердженого плану електрифікації гігантської країни (насправді план, можна сказати, запозичений у царя Миколи ІІ, оскільки гідростанція нижче порогів разом зі шлюзами загалом були спроектовані напередодні ХХ сторіччя), мав винятково народногосподарське призначення. Сталінська  ідея каскаду гідровузлів має мілітаристський — військовий — характер. Її колишній семінарист із грузинського міста Поті виношував давно, а процес реалізації пришвидшив випадок, що стався на Дніпрогесі 18 cерпня 1941 року, коли енкаведистські диверсанти, начинивши “легендарну греблю” два­дцятьма тоннами вибухівки, зірвали первісток Ленінського плану електрифікації Росії. Унаслідок вибуху крізь проран у греблі з висоти 38 метрів хлинула вода, здійнявшись гігантською хвилею. Від Запоріжжя і ледь не до Нікополя (стухаючи поступово, хвиля докотилася до Каховки) водяний вал змів на своєму шляху все: судна і суденця, промислову, сільськогосподарську і військову техніку, житлові й сільськогосподарські будівлі, тисячі людей. Моя мама, яка тоді мешкала з трьома моїми сестричками на Хортиці, розповідала: коли хвиля, збурена вибухом, схлинула, у плавнях на деревах залишилися висіти безліч наших солдатів, що відступали під натиском німців. Скільки їх там було — ніхто не рахував.
Точні масштаби катастрофи досі не встановлено, та навряд чи й удасться їх колись встановити. А поки що дослідники, зокрема, А. Румме, Ф. Пігідо, В. Мороко3 оперують цифрами від 20 тисяч радянських солдатів до 450 тисяч солдатів разом із цивільними. Німецькі втрати складають усього 1500 осіб. Звісно, цифри ймовірні, але те, що в зоні штучної екологічної катастрофи перебувало значно більше ніж півмільйона осіб (військові й цивільні) — факт незаперечний.
Принагідно варто пояснити, що ж трапилося. Цитую В. Мороко: “Потужний вибух, що підняв у повітря більше ніж четверту частину греблі (135 із 600 м) пролунав після 20 години і виявився повною несподіванкою для командування фронту. У бойовому донесенні від 19 серпня штабу Південного фронту Верховному Головнокомандувачу зазначалося: “Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, ща такого наказу він не давав. Петровський і Єпов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту (що з’єднував Хортицю з лівим берегом. — В. М.) і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви (підкреслено нами. — В. М.), полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро”.
Що ж ото за птиці такі — Петровський та Єпов — котрі ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ КОМАНДУВАННЯ ФРОНТОМ (!) самостійно ухвалюють неймовірно відповідальне (безвідповідальне?) рішення? Чий наказ виконували? Чому по закінченні слідства підполковника та військового інженера 1-го рангу не те що не розстріляли, а навіть не покарали? Усе пояснює шифрограма, підписана Сталіним та начальником Генштабу Шапошніковим: “У випадку крайньої потреби, дозволяється висадження Дніпрогесу”. Рівень же крайньої потреби, слід вважати, визначало не командування фронтом, а все ті ж підполковник з інженером… На власний розсуд? Чи окрім шифрограми, була ще й усна вказівка з Кремля? Не виключено, бо невдовзі обидва підірвали Волховську ГЕС, а “протягом наступних років війни виконували спеціальні секретні завдання на різних фронтах”. І невипадково, адже, зокрема, Б. Єпов, лауреат Сталінської премії, свого часу відзначився при висадженні в повітря храму Христа Спасителя у Москві.
На завершення цього сумного епізоду ще раз зацитую В. Мороко, де вчений зазначає, “що драма 18 серпня стала ілюстрацією ставлення держави до своїх громадян. Для її очільників трагічні долі мільйонів людей були не вартою уваги пустою абстракцією. Ці мільйони, не шукаючи “ощадливих варіантів”, бездумно кидали у топку війни”.
Тож, либонь, у дніпрогесівській хвилі Сталін уздрів могутній засіб боротьби “с вероятным противником” і з заходу, і зі сходу. Коли тільки один вибух на четвертій частині Дніпрогесу породив таку хвилю, то чим може обернутися підрив усієї греблі! А якщо гребля не одна… Якщо до Дніпровського гідровузла додати ще один, скажімо, Каховський, і “у випадку крайньої потреби” зірвати і його? А якщо до Каховської додати Кременчуцьку греблю-загату (споруджена 1960 року), “пустить под откос” Дніпродзержинську (1964), а далі — Київську (1968) та Канівську (1975)? Про неймовірних розмірів і силу штучного цунамі зайве говорити, досить лише сказати, що внаслідок планованої акції мали бути знищені не лише наступаючі армії “вероятного противника”, а й усі прибережні села, селища, містечка і міста, і загальна кількість людських жерств повинна була сягнути 8—10 млн осіб.
З’ясувавши обставини вибуху на Дніпрогесі 18 серпня 1941 року, важливо вказати б і на його причини: яка була необхідність висаджувати в повітря значну частину греблі? Ось висновок В. Мороко: “Таким чином, реконструкція подій 18 серпня дозволяє стверджувати однозначно — версія про те, що висадженню Дніпрогесу не було альтернативи й воно диктувалося жорстокими реаліями війни, не має під собою підстав”. І далі, щось близьке до причини катастрофи: “Надмірна нервозність, страх, у якого, як відомо, “очі великі”, а не військова необхідність, визначили долю Дніпрогесу”. Слушно і майже вичерпно, та виникає ще одна думка: а чи не був то суто сталінський експеримент? Чи не прагнув кремлівський дослідник шляхом дніпрогесівського вибуху
наочно переконатися в силі штучного цунамі на Дніпрі?
Отже, мілітаристський характер? Але ж тиран почив у Бозі у березні 53-го, у той час, коли процес здійснення ідеї горезвісного каскаду знайшов своє продовження, починаючи з 1959 року… Відтак, чому не зупинилися? Навіщо було далі городити греблі у найпрямішому розумінні цього терміну? Все правильно, але — з одного боку. А з другого, — здійснення ідеї спорудження Каховської ГЕС розпочалося ще у вересні 1950-го, отож помер Сталін за два з половиною роки чи продовжував би жити до ста літ, нічого б не змінилося. Бо, окрім параноїдальної волі вождя, мала не­абиякий вплив на розвиток подій ще й горезвісна інерція логіки технократів, яким аби лишень щось “нарощувати”, “употужнювати”, словом, — го-ро-ди-ти. Вони, ці технократи, і сьогодні ратують за розширення мережі, як виявилося, абсолютно НЕ МИРНИХ атомних електростанцій.
Хто відповість за нечуваний злочин проти природи, культури, духовності, проти нашого здоров’я, зрештою, проти — людства?
Довго я шукав бодай натяк на узаконену міру відповідальності за таке, і не знаходив. Аж ось нещодавно до рук потрапила прецікава книжечка4, де вичитав таке: “Значним кроком щодо встановлення відповідальності у злочинах проти природи є стаття Кримінального кодексу (2001 р.) 441 — “Екоцид”. У ній зазначено: “Екоцид — масове знищення рослинного і тваринного світу, отруєння атмо­сфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спичинити екологічну катастрофу, — карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років”. Отже, виходячи з делікта5 сучасного екологічного права, знищення природних ландшафтів, земель обробітку, населених пунктів, історичних пам’яток і рекреаційних місць…, нанесення збитків моральному та фізичному здоров’ю нації, переважання заподіяної шкоди над користю, порушення геохімічних потоків у басейні Дніпра — спорудження водосховищ Дніпровського каскаду — слід розглядати як склад злочину проти довкілля за статтею 441 “Екноцид” “Кримінального кодексу України”.
Хтось із широкомасштабних зловмисників покараний за цією статтею? У мене немає фактів, аби відповісти на це запитання ствердно. Либонь, і через це, замість кардинально міняти наше ставлення до Природи, зокрема, шляхом пошуків і впровадження альтернативних варіантів нарощування енергетичного потенціалу, наші науковці вперто продовжують рухатися згубно традиційною стежкою, тягнучи за собою на аркані й усіх нас. Зокрема дедалі гучніше лунають голоси про необхідність створення додаткових блоків на Запорізькій АЕС, і навіть про спорудження нової атомної станції у районі Горностаївки на Херсонщині! Сказаним я не стільки виступаю проти АЕС (це — тема окремої розмови), скільки категорично наполягаю на неприпустимості подальшого техногенного навантаження на придніпровський північно-таврійський регіон. Адже цей бідолашний край і без того давно перевантажений, і, після наслідків Чорнобильської трагедії, у скорботному списку потерпілих від екологічних катастроф значиться під номером “два”.
Безвідповідальність за скоєні глобальні злочини проти природи — нічим іншим наше невпинне знущання над довкіллям не пояснити. Можна зазнати покарання за окреме, незаконно спиляне дерево, а за знищений ліс — ні. Бо в першому випадку у справі фігурує окремий, по-справжньому ніким не захищений так званий середньостатистичний громадянин, який переслідував особисту вигоду (топити узимку в селі нічим), а в другому — цілий гурт (колектив!) висококваліфікованих спеціалістів, які висунули ідею для нищівного проекту… в державних інтересах. До безкарності мимохідь додається ще й уседозволеність. Ми, наївні, гадаємо, що наші вчені, подаючи якусь ідею до втілення, осмислюють кожен її поворот, проектанти враховують і зважують кожну деталь, щоб, не приведи Господи, не наламати дров… А між тим, запорізький журналіст Віктор Жаров ув “Информационном бюллетене Днепростроя” за 1956 рік ось що надибав: “На жаль, і досі за багатьма питаннями проектування, підготовки та експлуатації водосховищ, і особливо у питаннях змін берегової смуги, відсутня методологія. Вивчення досвіду за створення водосховищ не узагальнюється, а фактичні матеріали ніким не аналізуються”. Згадали, дорогі читачі, що 1956 рік — це час інтенсивного й невпинного заповнювання водою “чаші” штучного моря? Збагнули, що наступними, за Каховською, “перетворювачі природи” уже намірилися городити Кременчуцьку, Дніпродзержинську, потім — Київську та Канівську греблі? Отже, готуючись до спорудження низки гідромонстрів, ніхто не збирався ані виправляти злочинно допущені відверті недоробки, ані враховувати щойно отримані гіркі уроки.
Тема каховського лиха серед українських письменників, на жаль, не популярна. А коли вже так літературно склалося, то на цьому своєрідному безриб’ї останнім часом подекуди стали подавати довженківську “Поему про море” як глибоко протестну річ, що, на жаль, не відповідає дійсності. Олександр Петрович Довженко — наш геніальний кінорежисер, видатний письменник, але таким він увійшов ув історію українського кіномистецтва й літератури аж ніяк не через названий твір. Його “Поема…” — майже суцільна апологетика6 тому, що відбувалося у першій половині 50-х років минулого століття біля Каховки і вище по Дніпру, аж до Хортиці, і в тім не вина, а біда Олександра Петровича. Не міг тоді вийти на люди з цього приводу твір іншого ґатунку, такі були часи. Навіть у щоденнику письменникові не вдалося уникнути роздвоєності. В одному місці читаємо: “У Нікополі, зійшовши на дамбу, я побачив море нове, наше, радянське, безкрає, яскраво-блакитне. Враження величезне. Се було справжнє море. Щось вражаюче, несподіване, драматичне і щось справді величне… Від далекого блакитного обрію до самих ніг розкинулось море, широке, чисте, нове… Море вимагає нової естетики. Воно само вже нова естетика. Воно не приймає солом’яної старої стріхи, убогості, сірості”7. А ось такий запис: “…Насправді, ніхто в Покровському (село неподалік Нікополя. — К. С.) не оголошував людям про те, що треба переносити половину села. Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення й необхідність переселитися на гору. Більше того, всім, хто не встиг переселитися у визначений строк, заявляли:
— Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо — будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні”8. Дещо дисонують саме оці публіцистичні рядки з тональністю “Поеми…”, але ми не маємо права вимагати, до того ж, заднім числом, од зацькованої владою, зневіреної людини того, що створити вона тоді не змогла не через брак таланту, а через відсутність політичних можливостей. Зате украй важливо побачити кіноповість (кіносценарій) “Поема про море” такою, якою вона з’явилася з-під пера геніального митця.
Кажуть, буцімто апофеозом протесту в “Поемі…” є виступ голови колгоспу Сави Зарудного перед земляками… Цитую найвиразніші місця з того виступу: “Буде, товариші, море! Так! Буде море, і наше село піде навіки під воду. Ось тут, де родились наші предки й ми з вами, де ми росли, любили, плакали й веселились, буде морське дно. Де матері наші ще дівчатами веселились, складали пісні… так… буде дно морське. Художники, звичайно, могли б для музеїв написати сьогодні хоч би сто картин — села старі, ветхі греблі… Так нема художників… нема… Щоб бачили колись, при комунізмі, люди на картинах морське дно”.9 Усе зрозуміло? А ось, либонь, і те, що можна вважати додатком до апофеозу… Та чи протестного? “Що сотворилося воно (дно. — К. С.) не в якусь там силурійську еру, що це наше робітничо-селянське людське море”. (Підкреслення моє. — К. С.).
“Людське море”… Краще не скажеш.
Де ж протести щодо блюзнірської ідеї та її варварського втілення? Може, оце: “Ні гордості, ні поваги… Ай-яй-яй! Стояла б на березі моря (підкреслення моє. — К. С.), пройшло ще триста років, ми б усі померли, згнили б к чортам собачим, а люди нові любувались би нашою старовиною і старовиною наших предків над новим морем…” (Знову підкреслення моє. — К. С.).
Так, старий дід обурюється, але не морем, ні, з його з’явою він погоджується. Розхвилювався дід не через знищені плавні, а тому, що церкву не вберегли…
Невдалі цитати? Тоді інші. Ось одна: “Ми ввітремо її глинобитні стіни в землю веселим бульдозером (підкреслення моє. — К. С.), і стане раптом так, немовби й не було її ніколи на землі, і не народжувався ніхто в ній, не радів, не вмирав”. Це вже щось ближче до мети нашого пошуку, і все ж до широкого протесту не дотягує. Ось ще одна цитата: “Я не кажу, що моря не треба! Я теж для нього тружусь. Тільки я розтроєний, чуєш? Уваж моє страждання”! Цілком природні емоції людини, на очах якої руйнують її житло, але ж як політично виважено подано їх: хоч би як було, а людина зізнається, що “море треба”, бо так треба владі, керуючій і направляючій силі… А ось уже відвертий апофеоз “будови століття”, невтримна їй осанна: “Дивовижні діла творяться сьогодні на великих ріках!” І трохи далі: “Ви погляньте на людей — як вони виросли! Яку греблю возвели!” “Гримить музика на Дніпровськім Низу, по степах України, на Волзі, на великих сибірських ріках, по всьому світу нечуваним дзвоном”. І на закінчення і мого цитування, і самої “Поеми…” подаю без коментарів:
“Народилося море, безкрає, з неосяжним морським обрієм.
Геологічне диво!.. Враження вічності, як від землі і неба. Але воно з’явилося нове, і його натхнення, горда новизна, хвилює, вимагає й кличе, як революція!”
Мабуть, од гіркого враження такою роздвоєністю смертельно втомленої людини, відомий учений та письменник із Запоріжжя Віктор Антонович Чабаненко 26 серпня 1970 року прохопився таким:
Доруйнувати козацьку фему
Намислив нелюд і тиран,
А ти мерщій утяв Поему,
Приклавши сіль до свіжих ран.
Нема Гілеї, раю — Лугу,
А є плакатик на парад.
Цілує гатку недолугу
Помий зелених хвилесмрад.
Цвіте впокорена природа
Суцвіттям смерті і хвороб,
“Поему вольного народа”
Читає Ванька-хлібороб.
По нашій славі бруд розливсь…
О геніальний чудотворе,
Ти геніально помиливсь!
(Нехай дарує вельмишановний Віктор Антонович, але я сказав би: “Ти пересічно помиливсь”.).
До речі, першим в Україні порушив “навколокаховську літературну мовчанку” саме В. А. Чабаненко. Якщо його історико-топонімічний словник “Великий Луг Запорозький” (1999 рік) став такою собі глибокою розвідкою в царині болючої теми, і адресований насамперед ученим-гуманітаріям, краєзнавцям, письменникам, учителям, студентам та учням старших класів загальноосвітньої школи, то фундаментальна праця “Українська Атлантида”10 розрахована на широке коло читачів. Звісно, як і в словнику, основу цього видання складає науковий фактаж, але, розбавлений вкрапленнями публіцистичного характеру, він сприймається гостріше й зриміше: “Як починали, так і продовжували більше двох століть “обустраівать” споконвічно український край московські колонізатори. Та “дообустраівалісь” до того, що від квітучого, райського Великого Лугу залишилася тепер тільки калюжа, а понад нею туляться десятки напівголодних, напівхолодних, напівзмосковщених, укритих радіоактивним пилом сіл, селищ, жалюгідних міст”. Ще цитата: “Чим далі відходить у минуле час трагедії Великого Лугу, тим більше постає екологічних та соціальних проблем перед українським суспільством і тим менше лишається шансів на відродження (чи бодай часткове відновлення) національної святині”. Органічно поєднавши власний досвід науковця й письменника, Віктор Чабаненко видав книгу надзвичайно високого і громадського, і громадянського звучання, аналогів якій у сучасній українській літературі немає. Працюючи над цими нотатками, я взявся розшукувати щось подібне у пострадянському та радянському літературному просторі, але й там нічого рівнозначного не знайшов. “Прощання з Матьорою” Валентина Распутіна (1976 рік), безумовно, прониклива, талановита річ, але вона обмежена камерним звучанням, у той час, коли “Українська Атлантида” Віктора Чабаненка відзначається нестримною суспільною поліфонічністю. Можна сказати ще й так: у той час, коли “Матьора” Распутіна — суто російське явище, і тільки, то “Атлантида” Чабаненка — теж явище, але суто українське, до того ж із виходом у широкий світ. Доказом цього є розділи “Як виник Великий Луг”, “Запорожці у Великому Лузі”, “Зачаровані несказанною красою”, “Велика руїна”.

__________________
1 Народна приказка.
2 Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917-1967 гг.)/ М.: Политиздат, 1968. — 752 с.
3 Саме на статтю кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства Запорізької інженерної академії В.Мороко “Дніпрогес: чорний серпень 1941 року” із збірки “Наукові праці історичного факультету Запорізького Націо­нального університету” я зараз і спираюся.
4 Дегадюк Е.Г., Дегадюк Є.Е. Еколого-техногенна безпека України. — К: ЕКМО, 2006. — 306.
5 Делікт — незаконна дія, порушення, злочин.
6 1959 року за кіносценарій “Поема про море” Олександр Довженко посмертно був удостоєний Ленінської премії (10000 рублів).
7 Довженко Олександр. Записні книжки. Щоденник. Листи // Довженко Олександр. Твори в 5-ти томах. — Т.5. — К.: Дніпро, 1985.
8 Там же.
9 Олександр Довженко. Зачарована Десна. Кіноповість.Оповідання. — Київ: Видавництво Дніпро, 1969. — 584 с.
10 Віктор Чабаненко. Українська Атлантида. Науково-популярне видання. — З.: Дніпровський металург, 2006. — 408 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment