Скільки разів треба наступити на граблі, щоб їх побачити? (Пропозиція щодо структурної реорганізації Майдану)

78666-1
Фото Сергія Марченка

Андрій КРАВЧЕНКО,
літературознавець,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Майдани супроводжують соціально-політичне життя України від початку історії незалежності. Більші й менші, викликані найрізноманітнішими причинами. Більшість із них звичайний атрибут демократичної країни, форма демонстрації незадоволення тими чи тими кроками влади. Проте деякі українські масові акції не вкладаються в жодні рамки й викликають розгубленість. Ідеться про мільйонні Майдани. Багато хто схильний вважати їх “неправильними” формами маніфестації народного невдоволення, спричиненими недостатнім розвитком демократичних інституцій у державі. Проте  порівняно зі світовими еталонами демократії несподівано виявляється, що перебіг цих маніфестацій значно “цивілізованіший”, ніж у найрозвиненіших країнах із давніми демократичними традиціями. Що в них не так?
Мало хто 2004 року звернув увагу на інформацію, яка широко тиражувалася в ЗМІ: впродовж     4 місяців Майдану рівень злочинності у країні знизився на 30 %. Здавалося б, цей факт не має жодної дотичності до “революції”, якби не його абсолютна неправдоподібність. У всі часи в усіх народів революційна ситуація в країні означає шалене зростання злочинності, непокори владі. Власне, недаремно народні бунти здавна одержали назву “безладу”, “хаосу”, “грабіжки” і т. ін. Це масові виступи проти влади — з усіма логічними наслідками. Революційна ситуація виникає тоді, коли “порушення правил” стає масовим і виплескується у всенародну хвилю незадоволення. Україна 2004 року вкотре продемонструвала свою цивілізаційну “незрілість”, скоротивши злочинність. За 4 місяці на Майдані навіть пику нікому як слід не набили! Ця “ненормальна” властивість змушує пильніше придивитися і до інших незвичних атрибутів Майдану.

1. Хто керує Майданом?
Усі опоненти Майдану 2004 року й навіть його учасники ставлять питання про те, хто скликав цю масову маніфестацію і хто нею керував. Шукають відповідальних, тобто тих, хто за цим усім стоїть, кому це вигідно. Різні політичні сили досі сперечаються за право першості, проте аргументи наводять непереконливі. Давно відкрилися “джерела фінансування”, організаційні заходи різних політичних сил, що передували Майдану і його супроводжували тощо. Звучить нібито правдоподібно, але хто проплатив злочинцям, щоб вони припинили красти? Я повірю в те, що якась конкретна політична сила керувала Майданом тільки тоді, коли ця сила доведе свою спроможність, тобто заплатить, кому треба, будьякі гроші, аби в країні хоча б на кілька тижнів рівень злочинності знову знизився на 30 %. Хтозна, можливо, тоді б відкрився інший шлях боротьби зі злочинністю…
То хто ж керував Майданом? Народ. Ніхто його не скликав, не зганяв, не звозив, не платив. Люди самі зібралися, самі організувалися й забезпечили суворе дотримання законності. Сучасні політики скоріше повірять у НЛО й телепортацію, ніж у те, що народ здатен на таку самоорганізацію. 2004 рік вважався винятковим, у можливість виникнення такого всенародного Майдану ще раз не вірив ніхто. Минуло 9 років — Майдан повторився. І нема гарантій, що востаннє. І знову точаться запеклі суперечки: хто ж ним керує? Влада твердо переконана, що це “проіски” опозиції. На жаль, опозиція так само починає вірити в цей міф. Бо нинішній Майдан виник як явище принципово аполітичне, на нього політиків узагалі не пускали. І тільки тоді, як Майдан уже організувався й набув значної потужності, на нього запросили представників політичних сил, які протистоять владі.
Керувала і керує Майданом влада. І відповідальна за нього влада. Майдан — пряма народна реакція на владну стратегію, яка йде всупереч народним сподіванням. Байдуже, які конкретні причини скликають народ на майдани. Ці причини є щоразу лише детонатором загального народного невдоволення владою. Виходи з ситуації світова історія пропонує два: або народ змінює владу, або влада змінює народ, бо вони одне одному не підходять. Змінювати владу можна через вибори, змінити народ важче. Зате його можна силою загнати в такі рамки, коли він не зможе висловлювати своє невдоволення. Тоді в країні знову все буде “правильно”, пануватиме повний “порядок”, бо за нього відповідатимуть тисячі наглядачів. Як у в’язниці.

2. А як у людей?
Потреба визначитися в ситуації неодмінно приводить до порівнянь. Як подібні масові заворушення відбувалися в інших країнах? Майдан від самого початку був поставлений в один ряд із “оксамитовими революціями”, “кольоровими”, “квітковими” (тюльпановими, трояндовими і т. ін.) змінами влади. Нібито переконливо, проте не зовсім так. А точніше — зовсім не так. Найперше тому, що всі без винятку “оксамити” організовані певними політичним силами, які справді ними керували, спричиняючи шалене зростання масової непокори, розгул злочинності, загальну дестабілізацію суспільства. Подруге, жодна з цих “мирних” революцій не обійшлася без жертв.
Рушійні сили Майдану повторюють світову практику “з точністю до навпаки”. “Стихійний бунт мас” “стихійно” організували самі ці маси, причому “стихійність” тут виявилася у зниженні рівня злочинності й жорсткому дотриманні правових норм. Майдан делегував управління певним політичним силам, причому винятково тому, що не було іншого виходу. Між іншим, і 2004 року, і сьогодні ці сили далеко не в усьому відповідають вимогам мас.
Діаметральна відмінність української моделі від зарубіжних саме в тому й полягає, що за кордоном на чолі опору завжди стоїть опозиційна політична сила, яка справді відповідальна за організацію і результати масового протистояння владі. В українському ж варіанті ініціатива й організація масового протесту породжується самою цією масою, яка доручає відстоювати свої інтереси певній політичній силі. В одному випадку політична сила веде за собою маси, в другому — маси змушують політичну силу діяти. І те, що для маси в світовій практиці існують лише однозначно негативні епітети (стихійна, неорганізована, некерована і т. ін.), штовхає в пошуку причин і закономірностей українських масових протестів до керівництва, до лідерів процесу. А це все одно, що шукати причин руху потяга у силі машиніста.
За кордоном стихійну хвилю злочинності й мародерства, яка неодмінно супроводжує масові заворушення, може стримати лише сильне політичне керівництво. В Україні ж ці заворушення виникають самі й супроводжуються зниженням рівня злочинності.
За кордоном у кожному випадку виникнення масових протестів найперше завдання — не допустити масових правопорушень. В Україні цих правопорушень не допускає сама “стихійна маса”, ба більше: вона не допускає цих порушень із боку влади, готової щомиті до жорстокого придушення “бунту”. В одному випадку маємо сильне керівництво, яке лише одне здатне стихійний бунт ввести в береги й не допустити катастрофи. А в другому — прямо протилежну ситуацію, коли народна маса самоорганізується і сама вибирає, кому доручити свою силу. По суті, Майдан не віддається в руки політичним лідерам, а йде з ними на тимчасову спілку, погоджуючись виконувати певну політичну програму.
“Стихійність” Майдану жодним чином не заторкує його організації. Вона лежить в іншій площині: у відсутності стабільної організаційної структури і політичної програми. Майдан і справді не має своїх постійних лідерів, не оформлений як спеціальна організація зі своїми конкретними цілями. Від спонтанної ініціативи мас важко сподіватися і конкретної політичної програми. Проте так само важко не помітити, що і організація там є, і цілі доволі зрозумілі…
Оцінюється ж Майдан винятково за мірками діаметрально протилежних і за рушійними силами, і за організаційними принципами “оксамитових” революцій. Тому й висновки відповідають дійсності з тією ж “точністю до навпаки”. Провали політичних сил, яким Майдан доручає відстоювати свої інтереси, зараховуються на карб Майданові. Тим часом Майдан — не політична сила, він значно могутніший і глибший.
Майдан — явище у світовій практиці безпрецедентне, проте здавна відоме в Україні, сотні разів описане в нашій історії. Це традиційна для українського суспільства Чорна рада. Вона виникає як альтернатива до панівної у світі конкурентної моделі соціокультурного розвитку, яка породжує вертикальну владу. Це продукт зовсім іншого явища — кооперативного типу культури.
Соціальна організація нашого суспільства засновується на ніколи не досліджуваних закономірностях, на традиціях громади з принципово виборною владою. Та й влада тут має зовсім інше “значення”, ніж у сусідів, ніколи не породжуючи служіння, поклоніння перед владою та її представниками тощо. Уся сукупність цих глибинних, аж до архетипів і підсвідомих комплексів соціокультурних закономірностей ніколи не ставала предметом спеціального аналізу. З цим завжди боролися і свої, і чужі достойники, прагнучи “цивілізувати” цю дику країну. Тому й модель демократії в Україні взяли не свою власну, з тисячолітньою історією, а імпортну заморську. Свою прагнемо викоренити, хоч це не вдалося за багато століть навіть імперським цивілізаторам.
Явище козацтва — війська, яке не захищає інтереси влади, історія фіксує тільки в Україні. Хоч як намагаються порівнювати його з іншими подібними явищами (скажімо, козаками Дону), схожість виявляється суто зовнішньою. Донське козацтво завжди служило офіційній верховній владі — цареві. Запорозьке козацтво ніколи не служило жодній верховній владі (могло часом іти на тимчасову спілку, але не на службу). Власне, через те й закріпилися за ним образливі характеристики — “розбійницьке”, “піратське”, “бунтарське”. Походження такої оцінки зрозуміле: воно належить служителям верховної влади Польщі, Туреччини, Росії та ін. В Україні ж саме запорозьке військо з його гетьманом і було цією “верховною владою”, хоч і дуже специфічною, демократичною.
Проілюструвати цю принципову відмінність українського козацтва можна сучасною стилізацією в дусі донських козачих пісень авторства відомого російського актора Бориса Галкіна: “Верноподданный казак по степи один скакал…” Дух донського козацтва в ній переданий достеменно, проте ключове слово, з якого починається пісня, для українського козацтва абсолютно неможливе. Вірнопідданство — якраз те явище, проти якого запорожці впродовж усієї своєї історії запекло воювали, маючи його за найбільшу внутрішню загрозу своїй волі. І якщо для донського козака служба в особистій охороні царя була почесною і звичайною, то “вірнопідданий запорожець” мав би такий само неприродний вигляд, як, скажімо, “хиже ягня”. Недарма в одному зі своїх указів Катерина ІІ основну провину запорожців сформулювала так: “Намерение составить из себя посреди отечества область совершенно независимую, под собственным своим неистовым правлением”. Так що сьогоднішнє “неістове правління” Майдану вже й тоді викликало насторожене до себе ставлення з боку “нормальної” централізованої влади — і підлягало негайному знищенню.
Запорожці чинили численні набіги на сусідні держави, визволяли свої землі від загарбників, проте ніколи не були завойовниками. Яскраві приклади такої клінічної неагресивності маємо, коли гетьман Сагайдачний міг захопити Москву, але не став цього робити, або коли військо Хмельницького в час найбільшої своєї могутності зупинилося на кордонах України і не пішло підкоряти Польщу. Чому?
Цього не припускав світогляд українця, фундаментальне уявлення про землю обітовану. Вона була в Україні, і тільки тут. “Ідилічна” територія хліборобського Раю може й повинна бути досягнута в цих межах не шляхом завоювань і перемог, а шляхом мирної праці й добросусідства. Досягнута не агресією в зовнішній світ, а зосередженим удосконаленням внутрішнього. Досягнута на своїй землі й у своїй душі. Досягнута добровільно. І найважливіше — досягнута…
Майдан — реальний, конкретний і явлений у людях приклад існування цієї старовинної демократії. Бо якщо згадати значення слова “демократія”, то доведеться визнати, що воно означає “владу народу”. Не демократичних політичних партій, які виникли в результаті багатовікової еволюції автократичної влади, а пряму, без посередників, владу народу. Не завуальовану різними ширмами централізовану ієрархію, владну вертикаль, а “владу” знизу, від народної маси. Мимоволі згадується Марксова “диктатура пролетаріату”: все сходиться, крім того, що це не диктатура і не пролетаріату.
“Никогда не понимала, — пише в своєму блозі користувачка інтернету, — этих пафосных речевок о том, что мы — потомки козаков. Теперь понимаю. Запорожская Сечь — в крови”. Це наведені мовою оригіналу слова російськомовної киянки, далекої від “козакофільських” традицій і не схильної до особливих сентиментів щодо стародавньої запорозької історії. Сумнозвісна “шароварщина” відступає під натиском зовсім іншого духу — вічно актуального прагнення до свободи, яким та історія перейнята.
Звісно, навіть неозброєним оком видно, що українська модель демократії, спонтанно явлена на Майдані, значно поступається розвиненим і століттями вдосконалюваним західним моделям. Проте так само важко не помітити її потужність. Кризові моменти в суспільному розвитку штовхають українців чомусь не до грабежів і мародерства, як у всіх без винятку цивілізованих країнах, а змушують забути про злочини й усенародно перейматися якимись дитячими “ідеалами”, “правами” та ін. ілюзіями. Дикі люди! Чим швидше вони цивілізуються, тим краще для них же самих! — в один голос волають наші політики, певна річ, маючи на увазі зовсім інші явища. Вони щиро вірять, що українському суспільству треба якомога швидше позбутися “дитячих мрій”, викоренити шкідливий дух непокори і пройти шлях до “дорослих” демократій. Тоді країною керуватимуть не майдани, а мудрі вожді, які не тільки самі матимуть мільйонні статки, а й для годиться даватимуть змогу ще комусь заробити хоча б на мінімум екзистенції. Перспектива реальна і цілком досяжна. Проте чи не варто хоча б припустити можливість іншого сценарію демократичного розвитку? Чи не пора від утопічних варіантів “удосконалення влади”, які завжди вели до зміцнення владної вертикалі, перейти до реального, невигаданого народовладдя, яке кожен охочий може спостерігати сьогодні на Майдані?

3. Зерна демократії. Зварити з них кашу чи посіяти?
Тисячоліттями перевірений соціальнополітичний стереотип змушує за кожним суспільним заворушенням шукати конкретного ініціатора. Простіше кажучи, відповіді на одвічне запитання — “хто винен?” Без лідера, призвідця, вождя і т. ін. некерована народна маса здатна тільки на злочини, мародерство, грабежі, а в гіршому випадку — на вбивства, ґвалтування й інші страшні безчинства. Маса без вождя розглядається винятково як натовп, стихійне лихо. Вихід може бути тільки один: почати цією масою керувати, тобто нав’язати їй вождя, здатного не допустити злочинів і перетворити стихійний натовп на організовану масу, яка вже матиме інші назви. Як писав Пастернак, “Бунт никогда не кончится удачей. В противном случае его зовут иначе”.
У науці ніколи навіть не припускалася можливість самоорганізації народної маси. Для конкурентної моделі суспільства це й справді норма. За тисячоліття панування централізованої влади в культурі такого суспільства винищені навіть згадки про порядок без влади, без пастиря. Тому єдиний шлях удосконалення суспільства тут закономірно і виправдано вбачається в удосконаленні влади. Сьогодні будьяка розвинена держава передусім переймається вихованням політичної, владної еліти, лідерів, вождів. Українська держава теж. Ось характерна оцінка цієї проблеми зі згаданого вже інтернетблогу: “Ребята, вы до сих пор ноете, что нет лидеров? Оглянитесь по сторонам — какие в жопу лидеры? Вы все сами прекрасно организовали”. Мимоволі згадується Шевченкове:
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Сьогодні в Україні ніхто не зважає на іншу можливість розвитку суспільства — удосконалення “низових” форм самоорганізації, заснованих не на бюрократичних принципах вертикальної владної ієрархії, а на засадах кооперації, взаємодії, солідарності.
Тим часом в Україні стоїть Майдан, уже не перший (можливо, і не останній), який виразно демонструє готовий до вживання варіант такого вдосконалення. Не вигаданий, не утопічний, не теоретичний, не гіпотезу, нехай правдоподібну, а абсолютно реальне соціокультурне явище. Воно засновується на практично невідомому науці, але неспростовному й очевидному принципі соціальної самоорганізації. Народ ним користується у кризові моменти, проте коли вони минають — про це всі забувають, повертаючись до налагодження звичних інституцій вертикальної влади.
Певна річ, у сучасному форматі Майдану дуже багато стихійного, справді некерованого й непередбачуваного. Проте треба бути справді альтернативно обдарованою людиною, щоб не помітити його колосальний потенціал. І не лише деструктивний, який стихійно стримується в надійних рамках, а саме конструктивний. Майдан виступає проти певних явищ у нашому житті. Можна навіть сформулювати доволі точний перелік цих явищ. Значно складніше визначити, за що виступає Майдан. Про це можна роками сперечатися й на фініші не дійти однозначних висновків. Бо це та програма, яка ще не озвучена, якої ще не існує, яку ніхто не може сформулювати. А втім, чому не може? Може. Будьяка дитина, студент, пенсіонер не замислюючись скаже, що хоче бути щасливим. Наївно? Так. Але далеко не таким наївним є стотисячний Майдан, який демонструє цілком реальну силу, здатну ці наївні мрії втілити. Що заважає? Влада. Ідея вертикальної влади як єдиного і безальтернативного механізму соціального управління.
Конструктивний потенціал Майдану ми намагаємося зрозуміти через порівняння з відомим. Проте всі найбільші цивілізаційні відкриття людства на старті були наївними й безпорадними, нічого відомого не нагадуючи. Навряд чи можна порівняти перші радіоприймачі з сучасним айфоном чи плазмовим телевізором. У ті доволі далекі часи був відкритий принцип передачі даних на відстані, решта — справа часу й техніки. Майдан так само відкриває новий (точніше — дуже добре забутий старий) принцип організації соціуму, який можна вкотре не помітити, а можна перетворити на потужний чинник суспільного розвитку. Що оберемо?
4. Що робити?
З’ясувавши в дещо нетрадиційний спосіб, “хто винен?”, поміркуймо й про те, як розвивати ситуацію й чи розвивати її взагалі.
Сьогодні вже стало очевидно, що Майдан — явище не випадкове. Майдани стали мало не звичними, щоразу презентуючи народне невдоволення прорахунками влади. То чи не варто нарешті визнати за реальність цю форму “народного контролю” і замість боротьби з нею спробувати використати її потенціал у конструктивних цілях?
Для цього варто зробити лише один крок: легітимізувати Майдан. Іншими словами — надати йому статусу юридичної особи й регламентувати форму організації, програму діяльності й низку інших атрибутів у рамках правового поля. Утвориться законна організація, наділена повноваженнями навіть не контролю, а спостереження над діями політичних сил і оцінювання їхньої конструктивності. Між двома сторонами численних політичних протистоянь з’явиться посередник, здатний забезпечити порозуміння, компроміс і консенсус, усунути будьякий конфлікт. І здатний зробити це не в критичний момент, коли конфлікт загрожує перерости в катастрофу, а раніше. Здатний запобігти виникненню і розвитку конфлікту.
Легітимний Майдан може стати не разовою акцією, яка відбувається в критичні моменти, а постійнодіючою соціальною інституцією. Вона сформує штатний “майданчик” для переговорів між сторонами будьяких суспільних протистоянь. Передусім — усуне прірву між народом і його владою, яка в нашій країні з кожним роком поглиблюється. Нарешті — зможе істотно допомогти спрямувати розвиток української держави в такому річищі, яке не створюватиме причин для виникнення стихійного Майдану, для Чорної ради. Нарешті головне: розроблятиме й удосконалюватиме конкретні механізми соціальної самоорганізації, здатні справити вирішальний вплив не лише на розвиток українського суспільства, а й визначити глобальну перспективу соціокультурної еволюції.
Програму дій легітимного Майдану можна уявити на перший час так:
1. Уточнити стратегічний вектор — до Росії чи Європи.
2. Знайти платформу для переговорів альтернативних політичних сил.
3. Знайти посередника для порозуміння не зовні (Путін, США, єврокомісари), а всередині країни. Цим посередником може бути керівний орган Майдану.
4. Хоч Європа, хоч Росія, хоч Китай не врятують від необхідності перезавантаження влади. Вибори повинні пройти в форматі повної прозорості, щоб фальсифікації були неможливі.
5. Спільними зусиллями влади й опозиції повинен бути сформульований чіткий план дій на кілька наступних років:
— реконструкція на інноваційних засадах економіки з прицілом на європейський ринок;
— стратегічний курс на децентралізацію влади, на максимальне забезпечення самодіяльності місцевих органів влади з огляду на небезпеку повернення авторитаризму;
— забезпечення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу, ініціатив приватного підприємництва;
— визначення рамок державного сектора економіки і стратегії його розвитку (диференціація сфер впливу місцевих громад і держави);
— формування місцевих громад, заснованих на принципах громадського самоуправління.
6. Удосконалення організаційних форм регулярного щоденного Майдану, завершення відбору особового складу.
Зрозуміло, що це лише умовний перелік невідкладних завдань, які потребують першорядного реагування. Він наведений лише для того, щоб проілюструвати потенційні можливості легітимного Майдану.
Зрозуміло одне: всі сучасні політичні сили в Україні розписалися в своїй неспроможності керувати країною. Вони блискуче керують власним бізнесом, тому й усі без винятку партії є різними варіантами одної партії, точніше — не політичної партії, а однимєдиним бізнеспроектом із різними назвами. Вони в цьому не винні, бо не вони створювали Адміністративну Систему, яка дісталася нам у спадок від СРСР. Система діє, збагачуючись новими рисами, але залишаючи незмінним фундаментальний закон вертикального централізованого керівництва. Навіть людина з найщирішими і найчеснішими намірами здатна в цій системі посісти лише певне “крісло” й або виконувати роль, обов’язкову для цього “крісла”, або заважати роботі всієї системи. Наслідки такого “внутрішнього бунту” цілком передбачувані: людина або капітулює й приймає правила гри, або Система її нещадно викидає зі своєї структури.
Сьогодні програми і партії влади, і опозиції не влаштовують більшість населення України, як не влаштовували, по суті, ніколи. Причина, яка вигнала людей на Майдан, є лише останньою краплею. Гасло євроінтеграції не відображає й половини справжніх причин невдоволення. Більше того, воно сьогодні ділить країну на два, якщо не три табори за ставленням до геополітичного вектора розвитку. Справжні ж гасла Майдану об’єднали б увесь без винятку народ України в єдине ціле. Хто їх сформулює? Хто дасть відповідь не лише на докладно опрацьоване питання “чого ми не хочемо”, а й на те, чого саме хочемо? Хто ми є в цьому світі, яка наша національна ідея? Чим хочемо поділитися зі світом і прагнемо, щоб світ поділився з нами? Серед питань такого плану можна бути певним лише в одному: відповідь на них дасть хто завгодно, тільки не ті політичні партії, які сьогодні існують в Україні.
Із революційним зламом Системи ми запізнилися на два десятиліття. Сьогодні потрібні інші, еволюційні форми соціальної і політичної реконструкції. І саме сьогодні є шанс безпосередньо, в обхід бюрократичних і корупційних (що, власне, є синонімами) шляхів створити легітимний механізм прямої, без посередників і “вождів”, участі народу в управлінні державою і його самоусвідомлення як конституційного носія всієї повноти влади. Можливо, саме в цій формі соціальної самоорганізації і виробляться чіткі цілі реорганізації суспільства і реальні шляхи їх досягнення.
Якщо ми спробуємо за своїм звичаєм “легалізувати” Майдан, тобто перевести його дію з нікому не відомих рейок на загальновизнаний шлях законності, то знищимо його під корінь. Бо це означатиме запровадження контролю і влади, виникнення соціальної ієрархії і всього набору атрибутів звичайного бюрократичного механізму вертикальної Влади. Який же шлях виведення цього явища з державного “підпілля”? Беззаконня?
Навпаки. Пошук іншого екзистенційного базису для нового Закону. Такого, який би став адекватним для самоорганізованого суспільства. Для вільної громади, яку не силою заганяють до щастя, а яка сама, добровільно, з власної ініціативи рухається в тому напрямі, який собі обирає. Громади, утвореної з людей, що з власної ініціативи об’єднуються для досягнення спільних цілей. Громади, яка не визнає себе стадом, неспроможним існувати без пастуха.
Нове явище потребує не статусу “держави в державі”, а зовсім іншого. Воно вимагає власної конституції, проте так само в новій, адекватній формі. Потрібні нові принципи для об’єднання людей, і глибину необхідних світоглядних змін тут навіть важко уявити.
Україна сьогодні має унікальний шанс, якого не має жодна інша країна.
Утопія? Вийдіть на Майдан. Мав рацію Бердяєв: у наш час можливе втілення найсміливіших утопій.
6 грудня 2013 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment