Загрозу українській мові несе не лише русифікація, що викликає в українців найбільше спротиву й опору, а й латинізація, на яку чомусь не надто звертають увагу.
Володимир МОЛОДИКО,
член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Радомишль Житомирської обл.
26 липня 2011 р. терміново скликали позачергову сесію Житомирської обласної ради для перейменування обласної комунальної установи “Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини” на Житомирський обласний перинатальний центр.
А поспішність, із якою це робилося, пояснювалася бюрократичною казуїстикою, за якою чималі асигнування та сучасне й вартісне медичне обладнання, що призначалися для центру згори за відповідною державною програмою, мали бути спрямовані винятково на перинатальні центри. Житомирський центр матері і дитини слова “перинатальний” ні у назві, ні в статуті не мав, відтак омріяного медиками і громадою устаткування, як і відповідного фінансування, за чиновницькою логікою не міг отримати.
Що ж то за слово таке?
Саме тоді я почув його вперше, і здивувався, що латиною воно поєднує в собі вагітність, пологи, післяпологовий період — власне, те, що ми називаємо материнством як функцію жінки народжувати й виходжувати дитину.
І коли запитую котрогось із далеких від медичної галузі співрозмовників, чи знають вони, що таке перинатальний центр, більшість лише стинає плечима. А центр матері й дитини — цілком ясно і зрозуміло. Власне, й комп’ютер такого чужого українській мові слова не розуміє, бо підкреслює його за правописною програмою як помилку.
І такі масові перейменування відбувалися майже скрізь.
Це лише один, але досить промовистий приклад того, як зрозумілі громадянам рідномовні поняття штучно замінюють і засмічують чужими словами. У цьому випадку — на догоду коштодавцю. Бо Національний проект “Нове життя — Нова якість охорони материнства та дитинства”, відповідно до якого виділяли значні кошти на створення перинатальних центрів, був профінансований низкою міжнародних організацій. Зверніть увагу: у наведеній назві проекту жодної згадки про перинатальність немає, а йдеться натомість про охорону саме звичного нам материнства і дитинства. Але чиновники бачили тут тільки те, що хотіли бачити, а фінансовий чинник у їхньому погляді виявився визначальним.
Медична галузь, як на мене, стає однією з найнебезпечніших у впровадженні у нашу бутність чужих слів. Приміром, звернув якось увагу, що замість теж зрозумілих колись центрів чи станцій переливання крові, у яких зокрема збиралася донорська кров, почали з’являтися трансфузіологічні заклади.
Або — з дитинства цілком усвідомлював, чим займається лікар, якого називали “вухогорлоніс”. Можливо, звучить воно і не зовсім оковирно, але принаймні зрозуміло, бо узвичаєне тепер “отоларинголог” дитина (і не тільки) не лише не зрозуміє, а й не вимовить. Так само порівняйте наймення “зубний лікар” і “стоматолог”, “підвищений тиск” і “гіпертензія”, “належний до тіла” і “соматичний” та багато інших медичних понять.
А ще зараз масово вводять в обіг термін “хоспіс”, яким називають благодійну установу з догляду за безнадійно хворими людьми. Один із таких закладів, до речі, планують відкрити у нашому Радомишльському районі. Хоча здавна існують українські визначення для подібних установ — богадільня, притулок тощо.
Та медицина, на жаль, непоодинока у такій майже примусовій латинізації.
Грішать цим і освітяни, котрі, здавалося б, як ніхто інший мали б піклуватися про захист рідного слова. Якось в одній із педагогічних публікацій зустрів термін “пропедевтичний”. Спеціаліст, до якого звернувся з цього приводу, детально намагався роз’яснити, що ж воно означає, і знаходив для такого тлумачення цілком слушні українські відповідники.
Павло Загребельний колись на зустрічі з читачами обурювався тим, що у київських ресторанах з’явилися сомельє. Так французи називають фахівців із розливу вин. Але ж у рідній мові ще з прадавніх княжих часів існують власні назви для таких професій: чашник, підчаший, виночерпій.
Полюбляють вставити екзотичне слівце у свої виступи й наші політики. Кілька років тому доходило до сміху, коли поважні нардепи, немов мавпуючи один одного, у своїх дискусіях згадували чиюсь “харизму” або “харизматичність” (зрозумілою мовою — це вміння особи подобатися людям і впливати на них). Напевне, тому і вподобали вони це слівце, бо надто важливою є така здатність під час виборчих перегонів.
У низці країн існує законодавча заборона на офіційне правописне використання іншомовних термінів і слів, якщо є відповідник цьому у своїй державній мові. От нам би такий підхід! Бо таке враження, що нині про чистоту рідного слова дбають лише поодинокі дивакиентузіасти. Як, скажімо, журналіст Юрко Зелений, котрий, мов казковий Мийдодір, разом з однодумцями намагається впроваджувати в обіг взамін іншомовних слів вигадані відповідники.
Наприклад, замість маркера запропоновано вживати слово “мітник”, журналіст — це “новинар”, афіша — “оголоска”, спідометр — “швидкомір” тощо. І деякі з його слів уже починають уживатися.
Дехто обурюється: мовляв, навіщо винаходити велосипед (нещодавно, між іншим, із приємністю почув, як у гурті підлітків між собою вони називали цей транспортний засіб “крутилом”), і, приправляючи сюди політику, починає волати про насильницьку українізацію, якою у нас і не пахне, та, власне, суттєво ніколи й не пахло. На жаль.
Бо коли надумаємо на ділі взятися рятувати рідну мову, то предмета порятунку вже може й не виявитися…
