У Хмельницькому обласному літературному музеї відкрилася виставка одного портрета Тараса Шевченка. Подія присвячена 200-річчю Великого Кобзаря.
Це паперовий плакат із портретом Тараса Григоровича роботи українського художника Фотія Красицького — внучатого небожа поета, онука його рідної сестри Катерини. Плакат побачив світ, як зазначено у вихідних даних, “3 мая 1906 года”, понад 100 років тому. Видала його “Типо-Хромо-Литография И. И. Чоколова”, що містилася в будинку під № 22 по вулиці Фундуклеївській у Києві. Нині це вже справжній раритет. Отже, примірник, виставлений у Хмельницькому обласному літературному музеї, — цінний музейний експонат. Місяць тому його подарував закладу культури Іван Григорович Безручко, відомий фольклорист, який нині мешкає у Чернівцях.
Василь ГОРБАТЮК,
директор Хмельницького обласного літературного музею
Народився Іван Безручко 1922 року в селі Патринцях Кам’янець-Подільського району. У 1980-х роках через будівництво Дністровської ГЕС Патринці переселили “на гору”, але багато чого з його історії, з його духовних, культурних скарбів залишилося жити таким, як у давні часи, завдяки Івану Григоровичу. Скажімо, 1 грудня 1992 року він надрукував у Хмельницькій обласній газеті “Подільські вісті” щемливий спогад-нарис “Сльоза моя — Патринці”. У цій газеті побачили світ і “Легенди Совиного Яру”. Згодом Іван Григорович опублікував оповідання нашого земляка — письменника Володимира Бабляка “Лан”, що не було видрукуване за його життя.
Ще учнем Калачковецької неповної середньої школи Іван Безручко зробив свої перші записи народних пісень із уст односельців Василя Гнатовича Чорного та Павла Івановича Остафійчука.
— А до праці на фольклорній ниві, — пригадує Іван Григорович, — мене заохотив учитель літератури Борис Єгорович Єсипов. Як дорогу реліквію, бережу книжку “Пушкін, Шевченко, Горький у народних переказах” у записах Дмитра Косарика, яку вчитель подарував мені 1937 року, щоб я на таких зразках навчався записувати народне слово. Сам же Борис Єгорович загинув у боях із гітлерівськими загарбниками.
Івану Безручку теж довелося воювати. Школу він закінчив якраз напередодні 22 червня 1941 року, але до армії забрати не встигли. Пережив окупацію, на фронті — з 1944 року. Після демобілізації, 1948-го, став учителем молодших класів у Китайгородській десятирічці. Він тут учився, тож його добре знали і як відмінного учня, і як активного позаштатного автора різноманітних часописів.
Закінчив Чернівецький медичний інститут, 1956 року почав працювати у буковинському райцентрі Кельменцях.
Ще в довоєнні роки кілька переказів про чарівний і таємничий Совиний Яр, записаних Іваном Безручком, потрапили до Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (ІМФЕ). 1953 року студентмедик знову почав записувати народнопоетичну творчість. Його вражало багатство прислів’їв, приказок, народних способів лікування, якими володіли люди.
Символічним був для нього перший робочий день, коли його покликали до літнього мешканця Кельменець, який несподівано захворів.
— Від болю, а надто від надмірного хвилювання, — згадує Іван Григорович, — хворий не знаходив собі місця. Що робити? Можна було б зробити йому укол, дати таблетку, але… У моєму чемоданчику нічого цього не було. І тут я згадав: “Якщо хворому після розмови з лікарем не стане легше, то це не лікар”. І я вдався до слова, аби заспокоїти хворого. І — диво! — біль як рукою зняло. На радощах дружина хворого сказала: “Подарую я Вам тайстру, яку сама вишила. У ній будете носити людям швидку допомогу”.
Чудова тайстра недовго носила ліки, зате пригодилася І. Г. Безручку як скарбниця, в яку він збирав народну творчість. Згодом упорядкував картотеку, назвав “Тайстра народної мудрості” і надіслав до Києва.
“Кращому збирачеві народної творчості — з повагою і побажанням успіхів у збирацькій роботі”, — такий напис прикрашав книжку “Українські народні прислів’я та приказки”, яку Іван Григорович незабаром одержав у подарунок від поета й народознавця Максима Рильського.
“Спасибі. Прийміть мої найкращі побажання”, — таку телеграму надіслав Іванові Григоровичу письменник Михайло Стельмах, великий знавець і шанувальник народної творчості.
1957 року в Києві відбулася Республіканська нарада збирачів народнопоетичної творчості, скликана ІМФЕ АН УРСР. Одним із 150ти учасників наради був І. Г. Безручко. Тоді познайомився з відомими збирачами фольклору письменником Дмитром Косариком, Гнатом Танцюрою, М. Рябим, а під час Республіканської конференції 1961 року — з Настею Присяжнюк, Марією Руденко, Михайлом Ревуцьким та іншими.
У доробку І. Безручка — понад 6 тисяч прислів’їв і приказок, близько тисячі пісень, триста легенд, казок, народних оповідань, бувальщин, усмішок, переказів про походження прізвищ і прізвиськ, чимало місцевих народних прикмет, рецептів народних страв і народної медицини, топонімічних матеріалів. Більшість зібраних матеріалів передав до рукописних фондів ІМФЕ імені М. Т. Рильського та Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. Чимало зразків увійшло до тритомного зібрання прислів’їв і приказок та до інших видань. А скільки їх опублікували на сторінках всеукраїнських, обласних і районних періодичних видань! 1996 року вийшов друком невеликий збірник “Дністріана діда Йвана. Легенди і перекази Кельменеччини в записах І. Г. Безручка”, а 2010 року побачила світ книжка легенд, переказів, казок, спогадів “Там, де тече Дністер”.
Значне місце в доробку Івана Григоровича посідають замальовки природи, особливе — розповідіспогади про зустрічі з письменниками: данським — Мартіном АндерсеномНеске, німецьким — Віллі Бределем, українськими — Вадимом Собком, Андрієм ПатрусомКарпатським, Дмитром Луценком, Володимиром Бабляком, Віктором Кушніром, Віктором Зубарем, Михайлом Крилатим. Четверо з них — наші землякиподоляни, які працювали на Буковині. Цінні їхні книжки, рукописи, інші матеріали, які Іван Григорович передав до Хмельницького обласного літературного музею близько десятка років тому.
І ось тепер подарував музею найдорогоціннішу реліквію сім’ї Безручків — портрет Тараса Шевченка. Його придбав свого часу Антон Антонович Білоус — батько дружини Івана Григоровича Галини Антонівни. А. А. Білоус у 20ті роки вчителював у Рогізні, Зелених Курилівцях тодішнього Староушицького району. Саме про нього у своїй книжці “Золоті верби” пише український письменник Микола Тарновський.
Про життєвий і творчий шлях Ф. С. Красицького та його портрет Тараса Шевченка, про долю родинної реліквії Безручків учням Хмельницького ліцею № 17 розповідали на відкритті виставки працівники літературного музею Тамара Міцінська, Людмила Данилюк, Яна Янчишина. У виконанні студентки Хмельницького музичного училища імені Владислава Заремби Діани Юрейко прозвучала пісня “Защебече соловейко” на слова Тараса Шевченка, музика подільського композитора Миколи Балеми.
Присутні також оглянули виставку видань творів Тараса Шевченка із фондів музею, зокрема, “Кобзарів”.
