Анатолій Паламаренко: «Ми маємо бути не народом України, а українським народом»

09078Наш співрозмовник — Герой України, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко.
Майстер художнього читання, чий талант і колосальний життєвий досвід дають йому право вчити молодь — Анатолій Несторович читає цикл лекцій студентам національних університетів ім. Т. Шевченка та М. Драгоманова, музичної академії ім. П. Чайковського. Свій предмет артист назвав — “Слово”.

— Анатолію Несторовичу, на які творчі рубежі вийшли?
—  2014 рік знаменний для мене не тільки через власний ювілей (75 років виповниться 12 липня), а передусім гряде 200річчя від дня народження Тараса Шевченка. Це цікава, напружена, яскрава робота — іти до Кобзаря. Як людині й артистові, котрий пізнав слово за 66 років роботи на сцені. На сцену я вийшов 1947 року, ще в другому класі ми зіграли в школі сценку зустрічі художника Івана Сошенка з Тарасом Шевченкомкріпаком, який у СанктПетербурзі в Літньому саду змальовував скульптури. Я, тоді карапет, грав Тараса Шевченка, а високий однокласник Андрій Шевченко — Сошенка. Мені це врізалося у пам’ять, відтоді започаткувалася робота над творчістю Шевченка, над його образом. Це започаткування сотворило в мені особливу силу, яка розвивалася з роками у творчій діяльності, нині в педагогічній, адже я тричі на тиждень зі студентами звертаюся до творчості Тараса Шевченка.
Цей, образно кажучи, альпінізм полягає в тому, що, розкодовуючи кожне слово, я осмислюю душу, почуття, розум, філософію нашого великого Пророка. Разом із моїм побратимом Іваном Дмитровичем Гамкалом, народним артистом України, диригентом, великим поціновувачем усього українського, найперше — Тараса Шевченка, ми сотворили триптих — три великі роботи із симфонічним оркестром. Із чоловічою капелою імені Ревуцького зробили композиції “Сон” і “Гайдамаки” на музику Бориса Лятошинського (Гамкало дуже точно дібрав музику з доробку композитора). Композицію “Думи мої, думи, квіти — мої діти” створено на музику Миколи Лисенка.
Я часто вмикаю диск у машині, слухаю і дивуюсь: яка прекрасна гармонія музики, колосального слова, чудового хору. На превеликий жаль, наш український народ не так знає, як хотілося б, ці три твори. У мене була мрія, що  2014 року кожна область України долучиться до цієї потрібної роботи.
Шевченка можна трактувати порізному. Зі сцени читають молодь і діти. Та Шевченка треба вміти подавати, треба вміти розкодувати кожне його слово, адже він зауважував у своїх думах: “Одну сльозу з очей карих і пан над панами”…
— А як цю сльозу викликати?
— Треба, щоб трактував професіонал, людина, одержима творчістю Шевченка, яка постійно іде до нього, вивчає, знає, відчуває. Я перечитав усіх біографів Тараса Григоровича від Кониського, всіх авторів, які писали про Шевченка. Я в собі сотворив дивну натуру і дивне нутро, яке відповідне нутру Тараса Шевченка. Адже моє завдання: від Паламаренка, тобто від мого мислення, моєї філософії пройти великим шляхом дослідника до думки, почуття, настрою, темпераменту творів Кобзаря. Тільки тоді Шевченкове слово буде впливове, могутнє, відкриватиме очі й душі людей XXI століття.
Я присвятив своє творче життя саме цьому, хочу і в педуніверситеті імені Драгоманова передати це майбутнім філологам. Адже в школі вони лише заучують. А що за словами — не знають. Мені дуже боляче від цього. Якось покликала одна вчителька в Музей Івана Гончара: “Прийдіть, Анатолію Несторовичу, подивитеся, як мої учні старших класів читають Шевченка”. Я прийшов, послухав, мені стало так сутужно, що ці діти стріляють словами Шевченковими, як із рушниці дробом чи холостими патронами…
І я сказав гурту в залі: “Колись Леніна не дозволяли малювати самодіяльним художникам і навіть професіоналам. Дали право тільки кільком митцям, які схопили, відчули образ і могли його втілювати. А ми дозволяємо і дітям малювати Шевченка. Хай тренуються на уроках, але це не для виставок”. В одному з міст на Вінниччині я був вражений: до портрета Леніна домалювали вуса — і це ніби Шевченко. Ми не повинні так знущатися над Тарасом Григоровичем. Бачте, в школі закладається формалізм, байдужість.
Я намагаюся в педагогічному університеті імені Драгоманова повернути в інший бік розуміння виконувати слово, тим паче Шевченкове. Бо Шевченко  — диво не тільки українське, а й усесвітнє, недарма пам’ятників Тарасу Григоровичу найбільше на планеті, навіть у Африці є. Він став світочем не тільки для нашого народу, а для народів світу.
— Цього року виповниться двісті років Михайлу Юрійовичу Лермонтову.
— Тож на 7 березня я придумав незвичайний концерт “Два генії” в Національній філармонії. Лермонтова дуже поважав і любив Тарас Шевченко, цитував його. Лермонтов могутньо написав “На смерть поета”, а Шевченко — про смерть свого друга Якова де Бальмена на Кавказі. Паралелей чимало. Концерт про двох світочів у слов’янстві, які прожили прикро мало (Тарас Григорович — 47 років, з них 34 у неволі, Михайло Юрійович — 27 років) має бути цікавий, адже на творчість Тараса Шевченка і Михайла Лермонтова створено чудові твори в інструментальній і вокальній музиці.
— Розкажіть про коло Ваших улюблених авторів.
— Цього року минуло 85 років Чингізу Айтматову. Ще за радянських часів я зробив композицію за його знаменитою повістю “Прощавай, Гульсари”. Це був бестселер, спочатку надрукований у журналі “Новый мир”, пізніше я знайшов переклад Валентина Осипчука українською мовою.
Ох і захопила мене ця хвилююча повість про дивовижного коня Гульсари (жовта квітка)! Він біг дивним бігом, інохіддю — тротом, як писав Чингіз Айтматов. Подано його цікаве життя: від народження до смерті. Паралельно сплітаються долі коня і незвичайного віруючого комуніста Танабая Бакасова, який виростив його. Цю видатну повість я читав із великою насолодою. Коли їздив на гастролі у якийсь обласний центр, в театрі просив зібратися акторів. Також у колективі столичного театру імені Франка запропонував цей твір, мене слухали видатні артисти: Куманченко, Покотило, Задніпровський, Кусенко, Яковченко, Дальський… Ці люди написали свої влучні враження, що стало безцінною подякоюподарунком великих акторів, їх уже нема, а в душі лишилися. Нещодавно відсвяткували 85річчя Чингіза Айтматова в Українському фонді культури (голова Борис Олійник), був і посол Киргизії в Україні.
Потім я долучився до святкування 180річчя Степана Руданського на Вінниччині. Восени виповниться 125 років Остапу Вишні — Павлу Михайловичу Губенку, якого я з дитинства читав. Після війни маленьким хлопчиком я виступав перед людьми з творами Вишні.
У моєму репертуарі знаменита повість Григорія Тютюнника “Вир”, твори Олександра Довженка, Архипа Тесленка, Панаса Мирного, Івана Франка, Івана НечуяЛевицького. Звісно, читаю Гоголя.
Та нині літературні концерти рідко відбуваються. А колись я потрапив до тридцятки найкращих майстрів художнього слова СРСР, серед них були Дмитро Журавльов, В’ячеслав Сомов, Володимир Рецептер, Ігор Ільїнський, Сергій Юрський. Учителем вважаю москвича Дмитра Миколайовича Журавльова (він сам із Харкова), я не пропускав жодного його концерту, жодного слова.
Відчуваю велику ностальгію нашого народу за справжнім мистецтвом. Люди спрагло слухають і сприймають художнє слово, у них великий апетит на добірну мову, тож я щасливий, що доля лишила мені сили, уміння, талант і досвід, щоб передати прекрасні думки і почуття українських світочів поколінню XXI століття.
— Від керівників держави залежить взаємодія економіки і культури. Як Ви оцінюєте те, що нині відбувається в країні?
— Якби під нашу незалежність було створено міцну ідеологічну машину, Україна вже давно перебувала б серед провідних країн світу. Всі види мистецтва мали бути спрямовані на консолідацію, на піднесення національних цінностей.
Ідеологія у нас непродумана, дотепер не створена. Хоча приклади добрих паростків є. Я згадував свято 180річчя Степана Руданського, яке щороку відзначають на Вінниччині у його рідному селі Хомутинці і в райцентрі Калинівка. Я там відчув: якщо керівники області й району розумні, українозрілі, — життя людей налагоджується. Зокрема в Хомутинцях створено чудовий музей, відремонтовано Будинок культури.
Приємно констатувати, що є люди, які вболівають за Україну, люблять її.
Україна народжується знизу, вона зріє на Майдані, він дає імпульси, як треба плекати її цінності — духовні, історичні, матеріальні, підказує, що ми, митці, мусимо наповнювати розум і душу населення, яке має бути не народом України, а українським народом. Це поняття має панувати по всій Україні, від сходу до заходу, з півдня на північ. Майдан — потужний імпульс нашої національної звитяги, національного єднання, національної ідеї. Маю мрію ще раз виступити на велелюдному Майдані й озвучити Шевченкові пророчі слова:
“Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати”.

Ось філософська картина великого Тараса:
“Начетверо (північ, південь, схід, захід. — А. П.)
розкопана, розрита могила…
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби то                            найшли
Те, що там схоронили (волю. — А.П.),
Не плакали б діти, мати б не                       журилась”.
По Шевченку я звіряю наше і своє життя, проблеми України. Стараюся любити її, як найкращі наші світочі: Іван Франко, Леся Українка, Олександр Довженко, Остап Вишня, брати Тютюнники, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко… Серед цього суцвіття відчуваю себе українцем, сильним, мужнім, тому що від кожного цього світоча йде відповідне наповнення моєї душі.
На ялинці Майдану мав би висіти не великий портрет Тимошенко, а грандіозне тригранне панно з зображеннями Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки. Вони — імунна система нашої нації і здавна будять у нас людей, що борються на Майдані та тримають вогонь українського духу, непереможної української спільноти.
Українська Україна прокинулася, бо більше терпіти не можна. Попри те, що є багато українонедозрілих людей, які ще не можуть зрозуміти, що до чого, котрим Майдан ніби заважає і вони некомфортно почуваються. Але! Ми започаткували і для них, і для їхніх дітей майбутнє нашої української нації. Багато молодих людей, студентів вийшли з надією на те, що ми маємо жити в іншій державі XXI століття. Люди, які цього не розуміють, може, дозріють, у природі дерево родить не відразу стиглими плодами.
У європейських державах живуть правильним життям, люблять свою мову, поважають свої цінності, свої закони. Ми гідні цього, наша історія, наші цінності, болі, наші світочі хочуть, щоб ми в XXI столітті були переможцями над байдужим, бандитським, несправедливим, над тим беззаконням, яке нині відбувається в нашій державі.
На жаль, влада запустила маховик радикалізму, який доведеться болісно зупиняти всій країні.

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment