Голод

Василь ТРУБАЙ

Малий Тарас лежав поруч із дідом на печі, дивився в темну стелю і слухав, як нічну тишу раз по раз розтинало чиєсь неголосне сюрчання.
— Сюррр! Сюррр! Сюррр!
— Діду, а хто то так сюрчить?
— Цвіркун, — невдоволено відказав той. — Спи вже…
Тарасик засунув до рота палець і заходився смоктати. Коли смокчеш пальця — не так сильно хочеться їсти, забуваєш, що цілий день у животі не було й крихти. Якби баба пускала його на вулицю, то він би знайшов собі щось поїсти, надворі ж весна, сніг тане, під снігом завжди можна щось знайти. Не може бути, щоб у цілому світі не лишилося нічого їстівного… Але баба його не пускає — боїться, що хтось заманить до себе в хату, заріже і з’їсть.
Цвіркун притих на кілька секунд, а потім знову:
— Сюрр! Сюррр! Сюррр!
— А який він, діду?
— Руденький.
— А де він гиве?
Дід сердито зітхнув.
— Під піччю.
— А чого він під пітцю?
— Ну живе ж там, — зовсім роздратовано кинув той.
— А чого він там гиве?
— Аж витягни хоч того пальця з рота… не плямкай ним! — не втерпів старий і засовався на черені, перетягуючи свої товсті, попухлі з голоду ноги. Він уже кілька днів не злазив із печі, не мав на те сили, тільки стогнав важко та кляв усіх на світі страшними прокльонами…
— То я його, синку, туди пустила, — тихо озвалася з лежанки баба.
— А нащо?
— Щоб жив у нас та цвірчав.
— А де ти його взяла?
— Забрала з нашої старої хати.
— А як ти його спіймала?
— Соломинкою… виманила з нірки.
— А де наша стара хата?
— Нема її вже, сину, розвалили.
— А де він там жив?
— А де ж? Під піччю…
Тарасик затих. Його знову почало нудити. Повернувшись набік і скрутившись калачиком, він притиснув до грудей гострі коліна й став перечікувати, поки пройде нудота. Хотів попросити у баби якоїсь скориночки, але згадав, що допіру просив уже, то вона сказала, що немає хліба. І нічого немає… Тарасикові важко було збагнути, як це немає нічого їсти, але після того, як баба зварила їм старого батога, що висів у повітці за дверима, та вимазала з лампадки залишки лою — їсти й справді не було чого.
— Бабо, а де він узявся у старій хаті? — спитав Тарас, дослухуючись до цвіркунового сюрчання.
На печі знову невдоволено застогнав дід — видно, балачки не давали йому заснути.
— А його туди ще моя мати принесла, — зовсім тихо мовила баба. — Давно колись, тебе ще й на світі не було.
— А вона де взяла?
— А вона забрала його з хати свого батька.
Хлопчик усміхнувся в темряву.
— А нащо ж його переносять із хати в хату?
— На щастя, — сумно мовила баба. — Така прикмета в людей…
— А-а… — зрозумів нарешті Тарас і проковтнув слину.
Їсти хотілося ще дужче. Під грудьми щось млосно ссало, ніби там жила велика, тлуста п’явка. Він міцніше притиснув до грудей коліна й став дивитися поверх них на льодяну бурульку, що висіла за вікном. Від її блискучої поверхні відбивалося місячне світло й падало тоненькою смужкою на перехрестя рами… Тарасик подумав, що бурульку теж можна буде з’їсти, дарма, що вона жовта, настояна на солом’яній стрісі. Завтра вранці він ломакою зіб’є її і з’їсть…
За спиною чувся важкий дідів віддих. Він переплітався з цвіркуновою піснею, підладжувався під неї, то наздоганяючи, то роблячи паузу, і за хвилину по хаті вже линула мелодія на два голоси:
— Сюррр — хррр! Сюррр — хррр! Сюррр…
— Аж поштовхни його, сину!
Тарас, не повертаючись, штурхнув позад себе ліктем.
— Га? — злякано кліпнув очима дід.
— А на чому він грає, діду?
— Що? Хто?
— Цвіркун.
— А нехай би він тобі здох! — вилаявся той і важко розвернувся набік.
Тарас принишк. Лежав, згорнувшись клубочком, і мовчки продовжував дивитися на льодяну бурульку. У животі не переставала вовтузитися жирна п’явка, яка весь час смоктала його з середини, і Тарасикові здавалося, що вона от-от добереться до серця, прокусить його і почне пити кров. Якби було що з’їсти, то вона, певно, смоктала б ту їжу, а не його, а так прокусить зараз серце і він помре… П’явка ворухнулася, ніби вчувши його думки, й поволі поповзла вгору.
— Діду! — погукав Тарас, відчуваючи, що вона зараз стане вилазити йому горлом.
У відповідь щось гупнуло у дворі за вікном і подріботіло по підмерзлому сніжку на дорогу…
— Бабо! — зовсім тихо позвав Тарас.
Баба теж мовчала. Думала, може ж, він засне. Але Тарасик заскімлив ще жалібніше.
— Я їсти хочу, бабооо!
— Потерпи, синочку… Немає їсти. Я завтра зранку тобі щось принесу. Ти постарайся заснути, воно пройде.
— А чого в нас немає їсти? — крізь сльози поспитав Тарас.
Баба зітхнула.
— Немає, сину… Забрали все, що було.
— Хто забрав?
— Люди, — трохи помовчавши, відповіла баба.
— Оті, що й татка забрали?
— Ти спи, синку, спи, Тарасику, пізно вже…
— А хто вони такі, що все забирають?
Баба затрималася з відповіддю.
— Бандіти! — глухо озвався позаду дід.
— Ну що ти мелеш, Дороше?! Йому ж іще жить…
— Хе… жить… нажилися вже…
— Не слухай його, сину, то він з розуму вижив і таке меле. Не бандіти вони…
— А чого ж позабирали все?
— Так треба було…
— А нащо треба?
— Для перемоги соціялізму, — знов почувся з пітьми в’їдливий дідів голос. Він ще щось промимрив нерозбірливо й змовк.
У кімнаті запала тиша. Було чути, як крутилася та зітхала на лежанці баба. Трохи згодом стихла й вона.
— Ба! — мовив Тарас.
Та мовчала.
— Ба! Ну дай мені щось їсти… Мене п’явка ссе, — захлипав він.
— Нема. Я ж сказала вже. Спи.
— А мені сильно хочетьсяяяя…
— То бери їж мене! — прохрипів дід. — На осьо, гризи мою руку!
Тарасик відчув, як дідова рука лягла йому на плече. Він злякано відсунувся на край печі, натяг на себе рядно й сховався під ним із головою. Страшно зробилося від дідових слів: як це він їстиме його руку? Дід раніше не був таким, раніше він його брав усюди з собою, розказував про все — і як жито росте, і як з нього хліб роб­лять, — а це якийсь став… Гризи мою руку… Ото візьму зараз і буду гризти, щоб знав. Полежу трохи, поки ти заснеш, а тоді побачиш! Думаєш, не буду? Буду! Сам же кажеш, щоб гриз, то й буду. Ось тільки нехай ти заснеш… Я не засну, не бійся… То я просто так очі заплющив, наче сплю, а я не сплю… Я полежу так, а тоді візьму й буду гризти. Людське м’ясо теж можна їсти. Баба казала, що дядько Степан їв… воно солодке… Я й бурульку ту завтра з’їм і все поїм… я не спатиму, не думай… мені баба щось принесе… ось тільки нехай ти заснеш… як ластівки прилетять… можеш мені не казать, я знаю… він руденький…
Тарасик намацав у темряві дідову руку, нишком затяг її до себе під рядно й причаївся. Думав, дід почує, але той спав, наче мертвий. Йому стало трохи моторошно від того, що намірився робити, але ж дід сам сказав… Повагавшись якусь мить, Тарасик наблизив своє обличчя до руки й, переборюючи страх, став легенько прикушувати її зубами. Дід не чув. Тоді він наважився і вп’явся в руку з усієї сили… Відгриз шматок м’яса, проковтнув його похапцем, не пережовуючи, і знову притих. Дослухався до діда. Той і далі хропів під цвіркунову мелодію, ніби нічого й не сталося. Тарасик відчув, як голод зовсім затьмарює його розум, він зручніше вмостився біля руки і вже не ховаючись, беззастережно, з жадібністю заходився перегризати дідове зап’ястя…
Та раптом пальці на дідовій руці сіпнулися, ожили, заворушилися, мов павучі лапи, і поповзли по обличчю до Тарасикової шиї. У того аж дух перехопило, серце скулилося в маленький клубочок і зовсім перестало битися. З жаху він хотів закричати, але кістляві дідові пальці вже стиснули горло й крик не встиг вихопитися з грудей. Тарасик захрипів, засмикався судомно під рядном, відриваючи від себе страшну руку, потім уперся ногами в дідове тіло і… впав із печі на піл.
У хаті було вже зовсім видно. Пробиваючись крізь замерзлі шибки, на стіл падали скісні промені. Тарасик сидів із широко розплющеними очима й ніяк не міг збагнути, що трапилося. Щось страшне таке допіру було, але що? Він обвів круг себе розгубленим поглядом і раптом побачив над головою набряклу дідову руку, яка звисала з печі. Схопившись, вмить злетів із полу й кинувся до дверей. Штовхнув їх з розгону плечем, але двері не піддалися — баба міцно приткнула знадвору залізним шворнем. Він хотів погукати її, та злякався, що своїм криком розбудить діда, і той зразу угледить свою обгризену руку… Притулившись щокою до одвірка, Тарас з острахом покосився на піч. Дідова рука нерухомо звисала вниз, але була ціла-цілісінька, лише затекла вся й посиніла.
На обличчі в Тараса промайнула радісна усмішка. Він швиденько підбіг до печі, виліз на піл і торкнув набряклу руку.
— Діду! Чуєш, дід?! А мені тільки що присни…
Старий лежав горілиць, задерши до стелі гострого носа, й дивився у безвість засклілими очима.
— Ді-ду, — тихо мовив Тарас, відступаючи назад, потім зіскочив із полу й знову прожогом кинувся до дверей. Тепер він уже не боявся, що дід прокинеться від його крику — розпачливо гукав бабу, б’ючись усім тілом у двері, але баба не озивалася. Тарасик метнувся очима по хаті, шукаючи, куди б його сховатися, тоді шмигнув під стіл, забився там у куток і заплакав. Довго хлипав, розмазуючи по щоках солоні патьоки; вже й сонце сповзло зі столу і впало на глиняну долівку двома видовженими прямокутниками, а він усе плакав і плакав, аж поки не стомився. Потім згадав, що баба обіцяла принести йому щось поїсти, — і зразу ж ожила в животі п’явка. Вона ніби дрімала там, доки не чула про їжу, а тепер прокинулася й давай присмоктуватися під грудьми. Може, якби води напитися, то не так би ссала, але мертвий дід не давав йому вилізти з-під столу. А тут ще й зашкрябало щось у хаті, тихесенько так, ніби рилося у землі… Зі страху навіть п’явка перестала ворушитися. І раптом:
— Сюррр! Сюррр!
Очі в Тарасика спалахнули якимсь зухвалим, відчайдушним блиском.
— Сюррр! — ще раз продзвеніло в густій тиші.
Тарасик з острахом визирнув зі своєї сховки на діда, переліз через перечку столу й порачкував до печі. За рогачами в мазаній долівці знайшов маленьку круглу дірочку… відломив з віника соломинку… посунув у нірку. Голос цвіркуна нараз обірвався, зате Тарас відчув, як там, під землею, щось цупко вчепилося за кінчик соломинки. Затамувавши подих, він став легенько підтягувати її догори, та в останню мить, коли на поверхні уже з’явилися цвіркунові вусики, той одірвався і щез у норі. Тарасик досадно зітхнув, зліг щокою на долівку, націлився й знову посунув у отвір соломину. Цього разу вже не став чекати, поки цвіркун з’явиться на поверхні, — заздалегідь підсмикнув його й миттю перехопив лівою рукою. Потім швидко звівся, перебіг до себе під стіл, сів у кутку й підняв до вуха кулак. Прислухався. Однак, чи то серце його ще не встигло вгамуватися, чи цвіркун був надто остережливим, але він нічого не почув. “Може, його там і немає”, — подумав Тарас, легенько послабляючи пальці, але тут-таки знову стиснув їх докупи, — цвіркун був у жмені.
Якусь хвилину він сидів і уважно дивився на свій кулачок, ніби зважувався на щось і ніяк не міг зважитися, потім зітхнув, заплющив очі й рішуче вкинув цвіркуна до рота… На смак він був гіркий, як гнила соняшникова насінина, але Тарасик поволі пережував його й ковтнув разом зі слиною. Після цього ще раз зітхнув похлиписто, витер долонею заплакане обличчя і став чекати на бабу…

1990 р.