Євген БУКЕТ
М. Цимбалюк народився 1954 року на Житомирщині, на межі Хмельницької області в робітничій родині. Батько — Іван Петрович — працював водієм, мама, Ганна Іванівна — робітницею на Баранівському фарфорофаянсовому заводі, потім колгоспницею. Вона була ветераном війни, учасником бойових дій. Її родина в 1930х зазнала репресій, тож Микола Цимбалюк із дитинства неодноразово чув мамині розповіді про свавілля голодранцівбільшовиків, жахи колективізації, Голодомору, сталінських репресій (за сфабрикованим звинуваченням до в’язниці кинули його бабусю Домникію, у якої на той час було троє малолітніх дітейсиріт). Розповіді батьків, приклад родини, шанування людської гідності було найкращим вихованням для Миколи, його брата і сестри. Він і досі не може забути ненав’язливий докір щодо рідної мови. Повернувшись після служби в армії, він за звичкою заговорив російською. Тоді мама навела приклад одного з роду Цимбалюків, який “став великим чоловіком” — жив і працював у Москві в КБ Корольова, але коли приїжджав у рідне село, то ніхто не чув від нього і слова російською. Усе це змалку сформувало в душі Миколи жагу до справедливості, почуття людської гідності, любов до рідної землі.
Після закінчення чотирьох класів початкової школи в рідному селі Таборах Микола Цимбалюк навчався у Баранівській середній школі, яку закінчив 1971 року. Ще в школі він почав дописувати до районної і молодіжних республіканських газет, ще не сподіваючись пов’язати своє життя з журналістикою. Він мріяв, як, напевно, і більшість повоєнного покоління хлопців, про військову кар’єру. Але після складання перших іспитів у Свердловське військовополітичне училище повертається додому. Так його першим місцем роботи після закінчення школи на кілька місяців стала баранівська районна газета “Комуністичне слово”. Потім була служба в армії (Чехословаччина, Центральна група військ), а з 1974 року Микола Цимбалюк мешкає у Києві. Але оскільки потрапити на журналістську роботу в столиці тоді було нелегко, він іде працювати на виробництво, де за кілька місяців стає майстром, а потім начальником будівельної дільниці. У тій організації він познайомився з майбутньою дружиною Тамарою Олексіївною. Молодята побралися 1975 року, а 1978го в їхній родині з’явилася донька Євгенія (нині — лікархірург).
М. Цимбалюка не полишає жага до журналістської праці. 1983 року він закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Працюючи на виробництві, часто дописує до республіканських газет “Молода Гвардія”, “Молодь України”, “Вечірній Київ”. Його статті отримують чимало схвальних відгуків, тож 1987го Микола Цимбалюк стає кореспондентом найпопулярнішої і найтиражнішої газети “Вечірній Київ”. Читачам “Вечірки” у той час він запам’ятався серією критичних статей щодо планів будівництва залізничного вокзалу на місці розстрілів жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі. Активна позиція, участь у громадській роботі (член ГО “Зелений світ”, з 1989го — Народного руху України та Національної спілки журналістів України) привела Миколу Івановича до участі у виборах до Верховної Ради України. 1990 року він балотувався і до Верховної, і до Київської міської ради, але переміг у виборах до міськради. Тої ради першого і поки що останнього демократичного скликання, депутати якого 23 липня 1990 року підняли синьожовтий прапор над Київрадою.
Із 1991 року М. Цимбалюк — головний редактор відродженої першої всеукраїнської газети “Рада”, яку заснувала і видавала українська інтелігенція на початку ХХ століття (її першим редактором був голова київської “Просвіти” Борис Грінченко).
У 2002—2005 рр. Микола Іванович працює в журналі Верховної Ради “Віче” редактором відділу місцевого самоврядування і регіональної політики. Після призупинення виходу газети “Рада” 2006 року — на творчій роботі.
Микола Цимбалюк — автор наукових статей у фахових виданнях, упорядник та співупорядник кількох книг, зокрема, “Щоденники” Сергія Єфремова (К., 1997), зібрання творів Євгена Чикаленка у 7 томах (з 2001 року побачили світ перші два), С. Єфремов “Початок нової доби: 1917, березень—серпень: радівська публіцистика” (К.: ВЦ “Просвіта”, 2011).
Із 2013 року — член Національної спілки краєзнавців України, підготував до друку книжку “Історія церкви в м. Ходорові”, досліджує історію свого роду.
Із 10 лютого 2011 року Микола Іванович — завідувач відділу культури тижневика “Слово Просвіти”. Основна тематика його журналістських робіт — політика, культура, історичні нариси. З нагоди ювілею голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан вручив Миколі Івановичу Цимбалюку найвищу просвітянську відзнаку — медаль “Будівничий України” (на фото).
Центральне Правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро вітають ювіляра з днем народження. Зичимо міцного здоров’я, невичерпної енергії та наснаги, родинного затишку, благополуччя і добра.
Щедрої Вам долі, Миколо Івановичу, і нехай таланти Вашого розуму й душі завжди успішно служать народу України!
