«Не кажи нікому ні про кого, а кажи про себе» Глибини поетичного слова Віктора Баранова

Одинокість — добре це чи зле? Якщо по-філософськи мислити, то так і ні. Когось вона захоплює, а комусь видається дивною. Одні прагнуть зрозуміти самітників, тоді як інші засуджують їхні діяння й поривання. Примиряє всіх той сам-самісінький або один із небагатьох, хто, відокремившись від усього втрадиційненого, вибудовує за власними законами свій, ні з чиїм не схожий мистецький храм. У нього воліють потрапити навіть прихильники всього заскорузлого, які за щоденними суєтностями, за постійними шуканнями кращого не запримічають принад посланого Богом життя. Даром творчого одиноцтва, притягування до свого самобутнього — інтелектуального й високохудожнього — поетичного, прозового, публіцистичного слова доля наділила відомого письменника сучасності Віктора Баранова.

Микола СТЕПАНЕНКО,
Полтава

Баранов — постать самотня в сучасній поезії.
Михайло Слабошпицький

Це ім’я на українському слуху, воно добре знане за межами нашої держави: 1989 року поет звернувся до співвітчизників зі своїм докірливим запитанням про те, чи маємо національну гідність, чи виформували національну ідентичність, і сам дав на нього мудру, однозначну, сповнену криштально чистої моралі відповідь:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь
на кожній сторінці —
Де той рік, де той місяць,
той проклятий тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми —                             українці?
* * *
Українці мої! Дай нам, Боже, і щастя,
і сил.
Можна жити й хохлом — і не згіркне
від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить
до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами                             Вкраїна…
Вірш, що відразу влився в народнопоетичну стихію, став піснею, а як точніше, то “справжнім патріотичним хітом” (Михайло Слабошпицький), допомагав виборювати незалежність, просвітлювати затуманену імперською ідеологією людську свідомість.
Твір “До українців” — осердя тількино опублікованої збірки “Отав невидима душа”. Вона, задекларовано в анотованому викладі, має потужну енергетику й високий естетичний заряд, а ще переконує в тому, що в її автора — низький больовий поріг. Це — чи не найосновніша зпоміж усіх його літературних чеснот. Назва збірки романтичнореалістична. Віктор Баранов зібрав щедрий ужинок на своєму мистецькому полі, та це, ділиться він своїми планами, — лишень початок великої задуманої на многоліття справи. Вірші Баранова в метафоричному баченні — отава, себто трава, що відросла на місці скошеної, але не висушена, не складена в копиці чи стоги, навіть не прив’яла, а та, яку тримають про свято, якою застеляють долівку в хаті на Трійцю або яку кладуть у Різдвяну ніч на покуть і ставлять на неї кутю та узвар. Поет своїм черговим промовистим приходом до шанувальників, які нетерпляче чекали цього, засвідчує період свого нового — зрілого й досконалого — цвітіння, коли його душа жагуче запрагла нового слова й віднайшла його. З романтичного піднебесся вона спустилася на грішну землю і бажає понад усе скрізь навести лад, бо злу немає меж, а терпець уже вривається, бо в “нетрищах календаря / Щезають дати. / І сіється космічний пил / На мовчазні хрести могил, / І плаче мати”. Душа, читаємо між рядків, не темний ліс, а видимий і водночас незбагненний внутрішній світ з усіма його настроями, почуттями, переживаннями, перемінами й оновленнями, з безсмертною нематеріальною основою в людині, що становить суть її єства:
Душа іще не настраждалась
І через те іще жива…
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Погоджуємося з Михайлом Слабошпицьким, який добре знається на сучасній літературі й уміє тонко аналізувати її, що Віктор Баранов — “постать самотня в сучасній поезії”. Його поетичнопрозовопубліцистичні твори, які з’являлися зазвичай почергово, а бувало, і синхронно, мають вишукану, оригінальну, але не позбавлену природних обрисів форму, що відразу причаровує й бере в духовний полон усякого, хто осягає, розтаємничує її. А це тому, що вся римована і неримована лірика — виквіт словесно вигравіруваної думки про наші радощі й болі, земні гріхи і спокутування їх, що вона йде з серця, ллється з душі, постає як виклики часу, як миттєва й дієва реакція на все, що чиниться довкруги.
Михайло Слабошпицький пояснює самотинність Віктора Баранова тим, що “його не підхопила жодна з тодішніх літературних хвиль. Не “записався” він ні до престижної тоді “Київської школи”, чиє коло, якщо зарахувати туди всіх статистів та епігонів, було значно ширшим, аніж сьогодні значиться в літературних святцях. Не взорувався він і на потужні поетичні особистості… (одні з них дебютували трохи раніше за нього, другі рівночасно, треті трохи пізніше, але всі вони були поряд і могли легко одне на одного впливати); але Баранов усе тримався осібно й терпляче виробляв свої “фірмові” літературні прийоми”. Є в цьому і якісь приховані причини — самодостатність, упевненість у правоті звершуваної справи, красива гординя, особливий, йому лишень притаманний талант занурюватися в сучасні й минулі реалії з обов’язковою проекцією на майбутнє. Не хочеться передавати куті меду, немає аніякісінької охоти з письменника ліпити ікону. З’являється, проте, самохіть бажання, навіяне після перебування в робітні Баранова, вирізнити найприкметніші ознаки збірки “Отав невидима душа”, до якої ввійшли нові й раніше публіковані вірші, і вияскравити риси особистості її автора. Не хотілося б обтяжувати себе чиїмись думками про літературний хист Віктора Баранова. Одначе не вдалося втриматися від спокуси бодай побіжного ознайомлення з післясловом Теодозії Зарівної, якій присвячено глибоко філософський вірш із метонімічними образами сніговію, що “замітає / Чорне й червоне, і біле забілює теж”, пташиного відчаю, що “б’ється розпачливо в шибку”, весни, що “десь там озветься… голосами іриній”, а над нею “Лясне… зими замашний малахат”. Збірка рясна на посвяти — Валентині Давиденко, Михайлові Слабошпицькому, Борисові Фінкельштейну, Любові Голоті, Борисові Кириченку. Є й ще одне приурочення — Ліді. Здогадуємося, ба ні — достеменно знаємо, що воно адресоване музі — коханій дружині Лідії Петрівні. Поезія, про яку йдеться, не обарвлена інтимністю, її внутрішній ритм — мелодія двох серць, які злили в єдине ціле щасливії літа, спільність поглядів, усе те, що величаємо сімейним вогнищем. У подружнього щастя своя філософія, переконує Віктор Баранов. Воно не лише “Бальзам цілющих білих рук твоїх, / Що гоїть крик очей моїх печальних”, а й прощальний вечір, який “плавиться в свинець, / Щоб завтра знову вилитися в зустріч, / Щоб завтра знов накреслити безумство / На небі, що зодягнене в свинець”.
Услід за Теодозією Зарівною повторюємо: поетичну творчість Віктора Баранова добре ілюструє закон маятника — “з якою силою він відштовхується вліво, з такою ж відштовхується вправо”, а як точніше, то “перше відштовхування — майже інстинктивне — втекти від такої звихненої дійсності, котра виповнила його прозу — у бік власної душі, як у сховок, бо якщо нема де сховатися від решти світу, то таким сховком стаєш, природно, ти сам. Тобто твоя поезія”. Ліричний герой, а в ньому легко впізнаємо автора “Отав невидимої душі”, не замикається в собі, не зраджує свої принципи: він прагне вгамувати пекучий суспільний біль, зліквідувати несправедливість, посіяти добро і злагоду. Він, зрештою, пояснює аж заятрену притичину того, чому “поміж нами зросло негусто громохких ідей”, позаяк “Ми просто йшли, / І от за те платня: / Вже не зерно встеляє шлях, а мерва, / Та й шлях веде у безвість навмання”.
Своєю творчістю Віктор Баранов нагадує Михайлові Слабошпицькому “просвітлену мудрість пізнього Рильського”, його ліричного героя, який “збагнув і прийняв непреложну істину — йдучи дорогою життя, ми йдемо до смерті; і ніхто тут ні в чому нам не зарадить, ніхто не скасує суворого вироку, винесеного кожному життю, де перший крок у цей світ уже є першим кроком до могили”.
Серед “поетичних родичів” автора збірки “Отав невидима душа” Леонід Первомайський та Ігор Муратов. До них можна долучити ще й Панаса Мирного. І не лише через те, що ці два майстри слова надійно утримують у різні століття на своїх плечах український поетичнопрозовопубліцистичний духовний простір, а й з іншої — простішої, буденнішої, власне літературної — причини: діалог Віктора Баранова зі спочилим у Бозі Миколою Сомом перегукується з жалобною суплікою, “відправленою” Панасом Мирним “на той світ Іванові Петровому синові Котляревському двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставленням його пам’ятника на Протопопівській вулиці”, у якій, зокрема, мовлено про таке:
Якби ти, славний наш Іване,
Почув, що радять городяни,
Як тебе мають шанувать…
То, певне б, ти з своїм Енеєм
Нам заспівав би не тієї,
А помосковському б загнув,
Та так би голосно та круто
Скрутив словечко те, мов путь,
Щоб і глухий його почув!
Баранов повідомляє “рідному… недосяжному” Миколі Сому, який у золі умів добувати “Чисті бризки алмазів, огранених золотом слів”, вишиванки пісень якого “Землю усю облетіли”, що український світ не змінився, він “такий же, як був: трохи добрий, а більше — продажний, / І так само захеканий, і непевний, мов лисячий слід”.
Серед заслуг Віктора Баранова й те, що своїми віршами він фіксує складні шляхи української історії з тією вельми показовою засторогою, що ми “вступаємо в сліди / Позаминулої біди, / Як вовк у січні”, “Батожачи себе, немов ката”, блукаємо в трьох соснах й себе впізнаємо в блукачах. Ми, пише поет, ніяк не вийдемо зі снів, що розтяглися на століття:
У першім сні до нас приходить доля.
У другім сні являється нам воля.
У третьому — нічого взагалі
Нам не приносить вітер дикий з поля.
Жаль проймає душу, коли автор заявляє, що “Натомлено пугукує сова, / Стріляє по лісах розривтрава, / І ми б уже й прокинутися ладні — / Та сон усе триває, все трива…” Цю думку доволі предметно передає поезія “Народна граматика” — українців губить простий і старий як світ принцип:
Я не можу,
ти не можеш,
він (вона, вона) не може.
Ми не можемо,
ви не можете,
вони не можуть…
— А хто ж може?!
— Як хто? Дід Піхто.
Та сподівання на нього ще марніші:
— Якщо там у вас геть ніхто не може,
то вже вам і сам Господь не поможе.
О!
У трьох різних у мотивному плані, а також і за формою розділах збірки — “Копання городу”, “Вітражі верлібрів”, “Сонетарій домінор” — майстерно вималювано осінь, яку поет обожнює, для якого слово “осінь” — “як наркотик, / Гіпнотичний звук на два склади”, як “Найщемкіший в цілім році дотик”. Він “на осінь захворів”, завжди тривожно, урочисто стрічає її і, мабуть, тому, що в маківку цієї пори — на день Покрови Пресвятої Богородиці — мама подарувала йому життя.
З особливим щемом сприймається поезія — звернення до власної душі з проханням, аби вона, “коли із клепсидри… долі витече вся вода до краплини”, уселилася в письменника знову. Щиро вимолює він у сил неземних, щоб сталося все те в тій самій хаті, “до стін якої у повінь підступала Дніпрова вода”, “у той самий день на Святу Покрову, у той самий рік посередині віку…”
Підмурівком збірки “Отав невидима душа” поряд з уже згадуваним віршем “До українців” є оригінальна за формою поезія “Політична географія”:
Онімечена Німеччина,
Потуречена Туреччина,
Оболгарена Болгарія,
Омадярена Ungaria,
Сакартвело суть — Іверія,
Недостріляна Ічкерія,
Оспідничена Шотландія
Затюльпанена Голландія,
Геть заспівана Італія,
Вся в півнях барвистих Ґаллія,
Ословачена Словаччина,
Польщі пиха нерозтрачена,
Бабуїнська Бабуїнщина
І зросійщена Вкраїнщина.
Отож маємо всуціль зросійщену Вкраїнщину, коли ж діждемося всуціль овкраїненої Вкраїни? Сама по собі вона не з’явиться. Її треба щоденно, з ущерть наповненим добром і правдою сумлінням виборювати, і допомагатиме нам у цьому мудра настанова духовного самітника Віктора Баранова:
Задуми чорні відмолимо в Бога,
З білих пошиємо шати святі.
І — у дорогу! Бо тільки дорога
Виведе вчасно і точно к меті.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment