Чудесний сплав

Театральне повернення Миколи Вінграновського в хореомонодрамі “Прекрасний звір у серці” Майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” за поетичними і прозовими творами Поета.

Василь НЕВОЛОВ,
письменник, кандидат мистецтвознавства, професор

Вітчизна, Любов і Свобода — від самих початків творчості Великого Майстра ці поняття для Миколи Степановича Вінграновського були близькими настільки, що їхні емоційні значення раз по раз збігаються. І це не дивно, коли вдуматися і збагнути, що то є вищі символи життя. Вони з одного кореня і однієї енергії — віталістичного захвату землянина, що “встав з колін і небо взяв за зорі”. Не десь і колись, не хтось і якось — отут, на берегах Дніпра, пополудні XX століття у світі, розтерзаному безумом політик, людина відчула власну всеможність, невситиму жагу жити і творила за законами краси і передала це у своїх поезіях.
Це вдалося відчути і постановнику нової вистави. Ви не відчуєте в образах Олексія Кужельного приблизності, голої абстракції, загальних місць… Особливість його режисури (а вона, як мені видається, ще й зараз, як у справжнього майстра, перебуває в активному пошуковому періоді, проте вже сьогодні є всі підстави стверджувати, що вона саме така) полягає не в дослідженні окремого і не в мисленні загальним, бо його увагу дедалі частіше сьогодні привертають кордони їхнього поєднання — перехід образу в символ і співвідношення останнього з ідеєю світової єдності, занурення конкретного явища в стихію першоджерел буття.
Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став!
О. Кужельний, як мені здається, відчув і спробував винахідливо й талановито передати нам своє враження про непостійність і кінечність усього живого, двоїстість кожного явища.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…
Він прагне показати гру і невисловлюваність її змістів, мовчазні розмови героя його вистави часом вражають, а наші глядацькі висновки з них бувають подібні до вибухів ігрових метафор.
Вінграновському була чужа метафорична ускладненість. Навпаки, його поетична мова лаконічна і ясна, однак це ясність, як казав Григір Тютюнник, абсолютного художнього слуху. “На вікна вився виноград зелений, Немов землі несказані думки”, “дитя заснуло на руці, як слово на долоні мови”, “Івангора над яром спину горбе, несе під гору все моє “люблю” — все це насамперед тонко спостережена реальність, не “підтасована” під задану поетичну тезу, а відображена настільки виразно й переконливо, що автор стає причетним до самого її існування: він уже не просто її відтворює, а творить.
Так і режисер… наполегливо прагне будувати зоровий образ своєї вистави (а в ній О. Кужельний є і винахідливим парадоксальним сценографом), як сплеск реалізованої задумки, як пульсуючу течію змістів, які то виникають, то згасають… Ось такий собі філософський, режисерський “пульсар”… “Прекрасний звір у серці…”, справді, прекрасний!
Людина і світ, у якому все підвладне її творчому поруху, повсякчас переходять одне в одне, існують одне в одному. З величезним художнім тактом у виставі зітерта межа між “я” і “ти”, емоційним станом і навколишньою дійсністю: “Дубовий мій костур, вечірня хода, і ти біля мене, і птиці, і стебла, в дорозі і небо над нами із тебе, і море із тебе… дорога тверда”. Це не просто цілковита єдність душі і світу, це — надійна єдність! У цій виставі, як, втім, і в поезії Вінграновського, дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що “митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ”.
О. Кужельний вільно робить спробу поєднати в просторі й часі вигадку і реальне, земне і потойбічне, проводячи глядача крізь плетиво метафор до моменту Істини…
Щодо героя заслуженого артиста України Євгена Нищука, по суті, співавтора О. Кужельного у його роботі над виставою, — хотілось би перефразувати Декартове “Я мислю, отож я існую” на “Я граю, отож я існую”. Його ігрові метафори (його й режисера) — значною мірою це злива озорінь, відбитки його руху, що саме в матерії здобувають своє життя. Він — Homo Ludens — людина, що грає; а за Шіллером, “Людина грає тільки тоді, коли вона в повному сенсі людина, і вона буває повною мірою людиною лише тоді, коли грає”. Та Homo Ludens Євгена Нищука має обличчя героя Достоєвського; він підпорядковує свій потяг до гри пошукові Істини… Тобто, в особі його героя — Поета і Громадянина — ніби поєднуються, умовно кажучи, лицедій і священик: священик оберігає й охороняє недоторкані істини, а людина, що грає, — мирянинпророк — дивиться в майбутнє. Ці дві царини — минулого і майбутнього, пам’яті і передбачення, — туго і міцно взаємно переплетені. (Недаремно ж у виставі так багато плетива…). І при цьому вони нерозривні.
Обдаровання цього надзвичайного актора (і громадянина теж, бо ми ж знаємо його як незмінного ведучого нашого головного волелюбного Майдану, його своєрідного камертона) ще й у тому, що він уміє подати молитву як жарт, і жарт як молитву… Про втіленого ним героя можна додати і цікаву думку Стендаля, який через ставлення до любові визначав якості іспанського характеру. Нагадаю його слова: “В іспанському народові я бачу живого представника середньовіччя. Він не знає пітьми дрібних істин, притаманних дитячій суєтності його сусідів. Він глибоко засвоїв істини важливі і має доволі розуму та волі, щоб іти за далекими висновками з них… Іспанець суворий, різкуватий, не дуже чемний, сповнений дивакуватої гордині, ніколи не займається іншими”.
Вас так ніхто не любить.
Я один.
Я вас люблю, як проклятий.
До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя,                   дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Відповідно до цього й інтимна лірика Вінграновського, яка, зрештою, ніколи не була мовою тільки про любов до жінки, а була мовою про духовний безмір людського всесвіту, м’якшає й випогоджується, гіркота недосяжного змінюється щемним поцінуванням дарованого на віку. Так, не можна вповні відбутися для себе, не можна віддати себе всього одній, нехай найдорожчій, людині, але можна і треба вірити в значимість свого “малого” внеску в духовну множину народу, якій даровано безсмертя. А коли ти щось до цієї множини додав — то й тобі… Це здобуте в творчому самоспаленні Миколи Вінграновського розуміння своєї ролі на землі, безілюзійне і разом із тим життєствердне, переможним контрапунктом зазвучало й у виставі КужельногоНищука.
Я це до чого?! На мій погляд, і мета героя Євгена Нищука полягає саме в підкоренні принципу наслідування дійсності пошукам її таємного, надчуттєвого змісту. Трохи загострюючи думку, можу додати: він нічого не знає про життя, але все знає про його сутність.
У невідому досі художню сполуку поєдналися в його творчості героїчна етика нашого народу і рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо нас. “Ще пахне хвиля яблуком і тілом, і сушить голову за цвітом своїм мак”, “Я вас люблю, як сіль свою — Сиваш, як ліс у грудні свій листок останній”, “Під темними вітрилами ночей Сюди, сюди, на ці шовкові води, На синій звук любові і свободи, На синю Рось, що в снах моїх тече…” — так умів сказати тільки Микола Вінграновський. А я б додав, так може зіграти тільки Євген Нищук!
Ось і ми, коли дивимося цю виставу, то вступаємо в темну і велику царину невимовного, де панують тонкі настрої, погляд живих очей, насичена пауза, йде кристалізація метафори, і разом з актором намагаємося відгадати загадку незбагненного.
Прийшла моя пора тебе
зустріти,
Ступить на твій клекочучий                 поріг!
Відмічений суворим правом                         жити, —
З тобою розминутись я не міг!
На запропонованому ескізі майбутньої вистави, який може ще проґрунтовуватися, навіть дещо видозмінюватися (бо маємо ж справу з її прем’єрою, творчим актом!), та при цьому вже розумієш, що посправжньому живим, реалістичним робить цей твір наявність у ньому ірраціонального зерна, тієї межі між свідомим і підсвідомим, надсвідомим — ніччю, первинним хаосом, світовими безоднями.
“Не слід забувати, — казав філософ Джорж де Кіріко, — що картина повинна бути відображенням глибоких почуттів і що глибоке означає дивне, а дивне є ознакою невідомого і непізнаного. Для того, щоб образ вийшов за межі людського, туди, де відсутній здоровий глузд і логіка. Таким чином він наближається до сну та мрійливості”.
Людська значущість особистості Євгена Нищука як актора, як людини, як громадянина дає йому право вийти на рівень, де не бути цілісним, оголеним, щирим духом, психікою, пам’яттю неможливо. Тут однієї гри замало.
Продемонстрований Київською академічною майстернею театрального мистецтва у цій виставі Театр — скромний і економний. Чим більше він вдається до мови натяків, тим більшу свободу дає нашій уяві, і тим відчутнішими стають його висловлювання.
Інша риса цієї вистави — її образна щедрість. Її основний підхід — порівняння, контраст, уміння побачити схожість у різному, несхожість у подібному. Рима для цієї вистави — і ритм, і спосіб руху зі збереженням рівноваги, а також спосіб повернення до сказаного раніше. Цей рух із зіткненням двох різних лексичних рядів творить найдієвіший стан його образів. З цього зіткнення і викрешується світло — світло образу.
Метафори і смислові рими вистави створюють велике насичене асоціативне поле. Одна з передумов успішної гри з речами у цій виставі це, безумовно, сам актор. Це він зрозумів режисера з півслова, і так, як і сам режисер, володіє секретами сценічного гротеску, сутність якого полягає в підкоренні внутрішніх імпульсів декоративному завданню.
Світосприйняття вистави “Прекрасний звір у серці” хочеться назвати дитячим. У його основі читається думка про єдність світу. Язицький містицизм вистави — просто магічний! Про магію небагато скажеш, тільки в дії відчуєш наявність сил та енергій, що діють на світ як на живий організм. Крізь імпресії режисера й актора проглядає думка про культуру як приховане і захищене джерело енергій.
…І ти біля мене, і птиці, і стебла.
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе…
У тотемну епоху космос уявлявся людині таким, що розмовляє. Він говорив шелестом дерев, шумом вітру, плескотом води, птахами, тваринами, землею. “Дух, — писав М. Максимович у передмові до збірки малоросійських пісень 1827 року, — не знаходячи ще в самому собі особливих форм для повного виразу в глибині зароджених почуттів, звертається до природи, з якою він за своїм юним віком товаришує, в її мові бачить, почуває подібність свою вірніше… Томуто знаходимо такі порівняння з навколишньою природою — такі часті бесіди з буйним вітром, дрібним дощем, чорними хмарами…”.
Ось і Олексій Кужельний з Євгеном Нищуком намагаються танцювати зі стихіями, вони у них — частка космосу, незалежна дійова особа зі своєю примхливою і жорстокою грою.
Оце і все. Найголовніше ось.
В моїх очах пітьма не ночувала
Віддайте їх, у кого світла мало
Кому прозріть в житті
не довелось!
Іскри цієї талановитої вистави, впевнений, здатні запалити мистецьке багаття!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment