«Євроінтеграція для українців — це не тільки економіка»

rftnzhv6q2wРозмова з доктором економічних наук, професором, провідним науковим співробітником Інституту регіональних досліджень НАНУ Степаном Йосиповичем Вовканичем.

— Пане Степане! В Україні криза не тільки економічна, а й духовна — у головах і серцях. Як далі нам працювати, щоб забезпечити не тільки сталість, а й тяглість розвитку українського суспільства? Чи нині, у час структуризації інформаційного суспільства, Шевченків рік стане для України поступом?
— Шевченкові Кирило-Мефодіївські братчики за часів жорстокого царату сміливо започаткували українську національну ідею: Україна — без холопа і пана. Сьогоднішній Євромайдан у Шевченків рік підтвердив, що слово Кобзаря звільнило суспільний загал від рабської німоти, але не від того пана, який, окрім усіляких благ, велелюдно обіцяв почути кожного. Зайнявши найвищу в країні державну посаду, обіцяльник став таким глушманом, що не тільки не почув Велику Майданну Україну, не приростив середній клас як рушійну силу розвитку модерного інформаційного суспільства, а й не перетворив двохсотріччя від дня народження націо­нального Пророка на рік поступу України до Європи, не започаткував зміни та інтеграцію до найвищих цивілізаційних здобутків і соціальних цінностей світової спільноти.
Неекономічні чинники нині мають стати головними об’єктами й суб’єктами суспільної уваги, оскільки основне місце потрібно надати людині й нації, щоб їхнє середовище (і економічне, і світоглядне, і мовно-інформаційне, а отже, — й інформаційний простір) зберегти, гармонізувати і гуманізувати відповідно до загальнолюдських цінностей і високих стандартів життя.
— Минулий, 2013-й рік та Євромайдан — як історична подія, вже продемонстрували, яке надзвичайно велике значення для України має вибір вектора інтеграції…
— В умовах сьогоднішнього подвійного постімперсько-тоталітарного тиску на Україну колосальної соціогуманістичної ваги набуває саме асиміляційний чинник інтеграції у сенсі припинення наслідків багатовікової “інтеграції” до складу імперій (царської та більшовицької), насильних “міграцій” через виселення до Сибіру, переселення селян чи їхню втечу від голодної смерті в уже зросійщені міста, заселення опустілих територій байдужим, якщо не вороже заідеологізованим етносом, застосування інших важелів розмивання українськості. Знищенням, власне, нашої “іншості”, засекречуванням та безкарністю геноцидних голодоморів та інших імперських злочинів, сьогоднішньою брехнею, що буцімто їх не було, реально зумовлені й лише так можуть бути, очевидно, пояснені протистояння і жертви на Євромайдані. Прицільні постріли в протестантів, журналістів — це сумарний “інтеграційно-міграційний” наслідок імперського багатовікового нищення національної ідентичності та моногенності українського народу. Поділ німецького чи корейського народів після Другої світової війни не йде в жодне порівняння з цинічно-братнім зачищенням імперською і більшовицькою, царською і радянською, білою, червоною чи будь-якою іншою Росією українців як європейської нації.
Отже, євроінтеграція для українців — не тільки економіка, торги, ринки чи фінансові кредити, а основа їхньої християнської громадянсько-гуманістичної сутності: не робити іншому ненависне тобі. Нині будь-який серйозний і неупереджений комплексний аналіз стану суб’єктів господарювання, темпів розбудови української держави та її інтеграції не може обійтися без розгляду неекономічних чинників.
—  Бо спочатку було Слово…
— …Та ще й Шевченкове (у нас, українців), яке поставлене на сторожі, аби ми не були отими рабами німими, тож українці мусили не піддатися асиміляції, а навпаки, стати рівноправними учасниками міждержавних мегаутворень, повинні успішно захищати національні інтереси, зберігати людський капітал, його конкурентоспроможність, етнічну, культурну, релігійну, промислову та інші ідентичності, соціальні цінності, споконвічні традиції та модерні інновації. Щоби ми не втрачали свою суб’єктність і не були, за Іваном Франком, “тяглом у поїздах їх бистроїзних”. Нарешті, аби політика українського уряду ґрунтувалася на загальнолюдських вартостях і на засадах стратегічних складових національної ідеї — внутрішній соборнізації України, збереженні самобутності та гідності людини, її спільноти, їхній адекватній зовнішній інтеграції.
— Раптове відкладення Україною процедур підписання Угоди про Асоціацію з ЄС набуває важливого соціогуманістичного виміру.
— Так, це не просто тимчасове припинення євроінтеграційних намірів політиків, які згодом можуть їх перед наступними виборами вчергове загострити або під впливом північного сусіда остаточно похоронити. Євромайдан показав, що нація з вибором європейського вектора інтеграції пов’язувала складний механізм довгострокової модернізації економіки і соціальної сфери, проведення структурних змін і підвищення стандартів життя, втілення геополітичних та оборонних пріоритетів України, залучення її до країн справжньої, а не керованої демократії, до впливу правових судових світових систем, опрацьованих людством у віках, зрештою, відновлення історичної справедливості в ставленні до української нації як споконвічно європейської. У вік інформації слово Пророка допомогло голосно проголосити світові свої цінності та ідентифікації українців.
Таким чином, нагальним є виокремлення проблем суспільних змін з акцентом на екзистенційне й соціогуманістичне значення вибору вектора інтеграції України для збереження, по-перше, ідентичності нації, самобутньої її культури, традицій, освіти тощо заради якісно кращого життя. По-друге, розв’язання у цьому плані регіональних проблем структурної політики як невід’ємних частин загальнодержавних викликів, тобто в координатах не тільки загальнонаціональних, державних детермінант, а досягнень міжнародних с­тандартів життя з одного боку. З іншого, — добитися прийняття зобов’язань, особливо колишніми імперіями щодо припинення ними асиміляційних дій, економічного тиску на ослаблені ними ж країни, на їхні перехідні (транзитивні) економіки.
До таких належить і Україна. Для неї надважливим є соціогуманістичний захист людини, її розгляд не поза “рамами нації” (за Франком), а в контексті комплекс­ного загальнодержавного розвитку шляхом трансформацій українського суспільства, що сприятиме збільшенню можливостей народу в сенсі національного і духовного відродження, зміцнення подальшої самостійності.
— Як може бути зреалізована українська національна ідея, коли наша держава постала перед цивілізаційним вибором?
— Не може бути вільною людина, коли підневільна її нація. На цьому тлі українська стратегічна ідея: “Україна: соборна, українська, гідна людини і нації” несе важливі соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які двовалентні і до людини, і до нації. Вони творять духовно-ідеологічну платформу, на якій мала б будуватися система національної безпеки, правові основи самостійної держави, її суверенітету, збереження етнічної, мовно-культурної, релігійної ідентичності на “нашій — не своїй землі”, себто в межах усіх компонентів національного простору, структурної політики держави, її регіонів, окремих підприємств і особистостей.
Із цих позицій урядову паузу в підготовці України до Вільнюського саміту та підписання Угоди про Асоціацію з ЄС слід розглядати як перехідний період в опрацюванні нової структурної політики щодо модернізації економіки, переорієнтації її ринків і визначення пріоритетів розвитку, джерел інформаційних, фінансових трансферів, а не як відхід від європейських і загальнолюдських цінностей і повернення до смертельних для українськості імперських рудиментів роз’єднання та асиміляційних процесів. Де основою є політика надання жертвам майбутньої асиміляції тимчасового бонусу як пряника, взамін — вільний доступ асиміляторів до поділу завойованих (приєднаних) територій, і батіг як робочий інструмент вічної братньої дружби у вічному володарюванні “старшого брата”. Економічні домовленості з Росією щодо обіцяних бонусів не повинні затьмарити непроминальні світоглядні євроінтеграційні цінності.
Думаю, що Євромайдан на це відповів достойно. Імперсько-совітським рудиментом є пошук у його діях “происков западных спецслужб”. А те, що професура разом зі студентами, і Церква на Майдані, і європейські (і не тільки) політики його відвідують, свідчить: насилля не підтримує ніхто, мирну боротьбу за свободу і краще життя — всі. Проте лідери Євромайдану, якщо такі є, не повинні обмежуватися політичним криком: “Юлі волю!”, а мати серйозну стратегічну ідею і перспективну програму реформування країни, модель соціально-економічних змін та залучення до модернізації суспільного життя широкої громадськості. Власне, Шевченко сьогодні не тільки б сказав: “Борітеся — поборете!”, а й об’єднав би народ на боротьбу за волю України, за її сучасні національні цінності та ідеї.
— Якби ж ми вчились “так як треба” (за Шевченком), то й соборність була б уже тривалішою, ми б не переживали, чи нас “братні” народи і далі прагнуть “обняти”.
— Якби ми вчилися соборності на чужих помилках і не забували свої, то давно мали б не тільки свою національну державу, а й давно були б в ЄС. Якщо Україна справді прийняла інноваційну модель свого розвитку, будує постіндустріальне інформаційне суспільство, де домінують знан­ня, інновації, інтелект і наукомістка економіка, справді вибрала євроінтеграційний вектор зовнішньої політики, орієнтується на проведення якісних змін і досягнення високих стандартів добробуту, то без модернізації всіх сфер свого внутрішнього життя на соціогуманістичних засадах, особливо освіти, науки, інформаційних систем комунікації, структурної політики тощо — їй не обійтися. Дивовижними і напрочуд сучасно-інформаційними видаються думки національного Пророка про націю як цілісну систему “живих, мертвих і ненарожденних”. Зокрема розуміння і акумулювання ним української національної ідеї в Слові, віру в його силу, вагу та роль як духовно-інформаційної першооснови тяглості розвитку народу, доленосне значення при цьому безперервності вільного передавання знань, досвіду, традицій з покоління в покоління для збереження мовної, етнічної та культурної ідентичності нації серед світового розмаїття, особливо за умов глобалізації.
— Як вистояти Україні в сучасному світі?
— Українці завжди страждали не від браку власної толерантності чи людяності, а від навали загарбницьких дій сусідів і зрад. Досі навколо нас імперське, антиукраїнське оточення, яке не мислить себе без України, свого постімперського впливу на неї. Ми повинні жити не тільки виборами 2015 року, в сенсі хто і ким буде командувати та кого грабувати, зациклюватися на звільненні одних псевдополітв’язнів і засудженні других злодіїв.
“Пора для України жить”, альтруїстично турбуючись про Неньку на далеку історичну перспективу, перманентно підвищувати людяність, національну свідомість і здобуту незалежність, як це чинили герої боротьби за її волю. Шкода, але ми всі — ні всередині країни, ні ззовні, — не проявилися подвижниками української Ідеї чи світового соціогуманізму. З одного боку, не відразу опозиція, влада і громадські організації, зокрема студентська молодь, стали активними лобістами євроінтеграції. З іншого, — уряди Європи, особливо Старої, — на жаль, навіть у ХХІ сторіччі, не простягнули Україні руку належної допомоги. Здавалось би, стратегічним і спільним має стати, нарешті, гасло взаємодопомоги і синергізму: “Вільна Україна — вільному світові, а демократична світова співдружність — самостійній українській соборній державі”. Шкода, але ні цей концепт, ні гасло “За вашу і нашу свободу!”, під яким українці підтримували мадярів 1956-го та чехів 1968-го, а пізніше — поляків і народи Прибалтики у 80-х роках — ще не стали основою програми наших спільних дій, дорожньої карти нашого поступу, вступу в ЄС.
Очевидно, що за такої ситуації українству конче потрібно задуматися не тільки над привабливістю ринку Європейського Союзу, що вдванадцятеро більший від Митного, а й над економічною етикою, суспільною мораллю і державотворчою філософією двох світів — європейського та азійського; над кліматом, що там домінує, над цінностями, що там панують, над добробутом життя-буття, якого досягли в цих союзах. Що в них із захистом людини і нації, міліція обороняє права громадянина чи розстрілює їх демонстрантів; що з якістю освіти, науки і високотехнологічного виробництва, з викоріненням корупції, який рівень незалежності й демократичності судової системи; що з правами соціального захисту, збереженням національної ідентичності, відновленням правдивої історичної пам’яті, генофонду нації, демографічними і міграційними процесами? Аналіз позитивів і негативів потрібен, аби, нарешті, визначитися з майбутнім вільним розвитком українського народу в справді вільному світовому співтоваристві, аби зрозуміти маніпулювання свідомістю і неправду про відмінний світ загальнолюдських цінностей; аби усвідомити, що логічне повернення України в Європу є процесом природним, адекватним історичній справедливості. І цю справедливість шукаймо не в регіональному, а в загальнонаціональному державницькому і світовому вимірах.
— Було б легше шукати нам справедливість, якби ми мали свій інформаційний простір — свій, націєцентричний?
— Ренаціоналізація, українізація інформаційного простору в Україні — важке, довгострокове, але наше домашнє завдання, що вимагає нагального вирішення. Слово, інформація, знання завжди були передусім. Не можемо далі програвати інформаційний простір і знову постати перед світом, незважаючи на давні Франкові застереження, як “малі і неприготовані”. Він нас вчив бути українцями: не буковинськими чи галичанськими, додам — не харківськими чи донецькими, а соборними. Науковці не повинні поза рамками соборності, націєцентричності та державності підтримувати регіональних князьків, олігархів, метрополісну роль Львова, Харкова, Одеси чи Дніпропетровська! Невже забули, що сталося з Україною після втрати Київською Церквою метрополії чи Переяславських домовленостей із Московією? Функціонує єдина столиця Київ — живе Україна як самостійна європейська держава. Не “одонеччування” України, а “онаучування” (сеєнтифікація) національної економіки, план Маршала-2 та пріоритет чотирьох “і” (інформація, інтелект, інновації, інвестиції) перетворять у віртуальність сепаратизм сєверодонецьких зборів, заяв Кушнарьова про недопущення “в Харьков власти ни львовской, ни донецкой”, його наступника Добкіна, який у Євромайдані бачить тільки західноукраїнський слід пакту “Молотова-Ріббентропа”, а не змову нацистсько-більшовицьких загарбників проти людяності; лукавства Табачника про неукраїнську породу галичан, їхній менталітет, “тонкую прослойку украиноязычной интеллигенции”, різні спекуляції регіоналізмом, брехнею про “наколоті апельсини” Майдану чи антисанітарію Євромайдану. На жаль, додаються епатажі про Галицьку республіку від Андруховича, необачно озвучений український федералізм від Чорновола, заяву Кучми про неспрацювання національної ідеї, цинізм про добровільне накладення студентами на себе рук у відділках міліції, знакове, показово-урочисте вистоювання високими чинами святкових літургій у храмах лише певних конфесій тощо.
Усе це не інформація, що об’єднує націю, а зловмисний шум, спеціально (чи емоційно) занесений в інформаційні канали, аби протиставити, роз’єднати, відділити, посварити. Можна сприймати його як брак знань правдивої історії України, Шевченкового слова, сучасних викликів нації, ваги її внутрішньої консолідації, без якої немає зовнішньої євроінтеграції, єдиного національного інформаційного, масмедійного просторів, мобілізації ресурсів, синергійності дій соціуму, врешті, духу і темпів прогресу. Проте шануймо тих, хто думає глобально, діє соборно, високопрофесійно, а не піариться, маючи на оці лиш наступні вибори і турботи, як поєднати владу, гроші та офшори. На наш погляд, немає більш практичного та патріотичного інструментарію, аніж всеукраїнські круглі столи, національні діалоги (однак не монологічні), творення уряду народної довіри та самоуправління громадянських спільнот, де було б почуте та пошановане мудре поетове благання: “Обніміться, брати мої!”. Головне — консолідація нації та праця на Україну: соборну, українсько-європейську, гідну людини і нації. Все інше — коментарі від лукавого.
Історія, Майдан учать мудрих. Якщо не вчитимемося, то може настати час — “і немудрі премудрих обдурять” чи ще пак гірше — повстане брат супроти брата і потечуть ріки крові. Пильнуймо, аби Народні ради не ставали більше Чорними. Власне, вибір най­оптимальнішого — це не лише раціональний вибір майбутнього, а і мистецтво реалізації можливого, яке, сподіваюся, стане згодом притаманним молодим та їх політиці, врешті, активному ядру інтелектуалів і самоуправлінню свідомих громадян. Коли їх критична маса буде достатньою, аби вона, а не перст регіонального вождя, створеної ним партії, самовладно скеровував вибір 2015 року кандидата в Президенти України, — покаже час. Але про це авторитетніше можуть судити, вочевидь, вже наступні покоління. А нам, сущим, слід думати про Хрещатик, хто тут урядує і стріляє, хто вчиться, працює і бореться за Україну; про стан, умови життя та ідеї, які їм залишимо. У гармонії сталості та стратегії тяглості розвитку України, власне, адекватність наших сьогоднішніх дій щодо реалізації соціогуманістичних імперативів буття нації, її державницької ідеї та раціональності вибору вектора інтеграції. Лиш інтелект, патріотизм і самовіддана праця можуть нас вивести із рабства. А без цього знову пануватимуть “желудкові”, за Франком, ідеї, і все українське життя, як пророчив ще Грушевський, буде “вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення” замість збереження “тяглості при вічному поступі вперед”.
Нехай 2014 Шевченків рік стане для України поступом до себе, водночас вступом у цивілізаційне багатство Європи і людства!

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment