Загарбання Польщею більшої частини західноукраїнських земель на початку 1920-х років призвело до етнополітичних змін у статусі населення регіону, а саме — поляки Західної Волині та Східної Галичини долучилися до титульної нації Другої Речі Посполитої. Натомість українці, які становили основну масу населення і проживали на своїй етнічній землі, перетворювалися на національну меншину. Всупереч міжнародним зобов’язанням польська влада не тільки не забезпечила автономію українського населення, повноту його суспільно-політичних, економічних, культурно-духовних прав, а й вдалася до протиправних методів денаціоналізації, позбавлення елементарних умов для національно-культурного життя. За влучним висловом нашого земляка Уласа Самчука, польська влада вважала, що “зрусифікована нагорі, неграмотна внизу, невиразна “тутешня” хохлатсько-малоросійська Волинь” є для них найкращим матеріалом для чергової денаціоналізації. “Немає ніякого українського народу — цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабовський. — Український народ — це вигадки…” Далі він підкреслював, що українська проблема в Польщі буде ліквідована впродовж 25 років.
Юрій СОРОКА,
доктор історичних наук,
професор
У таких умовах іноземного панування українці звернулися до виправданого методу боротьби — організації масових національних товариств різного спрямування — від політичних партій, об’єднань, культурнопросвітницьких організацій до сільськогосподарських товариств. Серед українських громадянських організацій, що діяли на Волині у міжвоєнний період, чільне місце належить культурноосвітнім товариствам краян.
Просвітянські осередки на Волині з’явилися ще в роки Першої світової війни, коли Дмитро Вітовський, майбутній провідник Української галицької армії, перебуваючи 1916 року на Ковельщині, заснував у селі Матієві “Просвіту”. Того ж року студент Київського університету Іван Федоров заклав осередок “Просвіти” у своєму рідному селі Тайкури Рівненського повіту.
Найбільш активізувалася культурнопросвітницька робота у роки Української революції 1917—1920 рр. Уже наприкінці 1917 року виникли організації “Просвіти” у Рівному, Кременці, Здолбунові, Острозі. 17 вересня 1918 року засновано “Просвіту” в Луцьку, а дещо пізніше — просвітянські товариства у ВолодимиріВолинському, Дубні, Ковелі.
Потрапивши під владу Польщі, долаючи опір місцевої адміністрації, у лютому 1921 року в Луцьку скликали перший з’їзд просвітянських організацій краю. Поступово мережа просвітянських організацій покрила значну територію Волині. Луцька “Просвіта” об’єднувала понад 100 осередків і філій, у яких налічувалося понад 3,3 тис. членів. Трохи меншими були повітові товариства: Ковельське (102 і 3 тис.), ВолодимирВолинське (72 і 2,3 тис.), Горохівське (48 і 1,9 тис.). 1930 року в повітових “Просвітах” Волині діяло 640 осередків і філій, що об’єднували 18,7 тис. осіб.
Одним із перших осередків культурнопросвітницької роботи в Луцькому повіті була філія “Просвіти” в селі Романів, історія утворення та діяльності якої типова для всіх сільських товариств краю.
Як і повсюди на Волині, село Романів вийшло з воєнного лихоліття розореним столипінською аграрною реформою, понищеним воєнними діями, з болісними переживаннями за поразку Української революції, з початком жорсткої полонізації регіону. Із двох православних церков у селі діяла лише БорисоГлібська, а СвятоМихайлівська через пошкодження так і не відновила церковну службу. На початок 1920 року в школі, яка перед цим була п’ятикласною, нараховувалося лише 37 дітей.
За таких умов на початку січня 1921 року ініціативна група романівців на чолі з учителем Назаром Гутовським звернулася до Луцької повітової організації “Просвіти” з проханням: “Бажаючи відкрити в с. Романів філію Луцької “Просвіти” з відділами культурнопросвітним та драматичним, ми, члени ініціативного гуртка маємо честь просити Вас поклопотатися перед ким слід про дозвіл на відкриття філії та скликання перших загальних зборів. 1921 рік, 1 січня”.
Підписались: Назар Гутовський, Захарій Миронюк, Андрій Миколайчук, Лаврин Миколайчук, Яків Щебет. Всього дев’ять підписів.
Незважаючи на опір польської влади, 8 травня 1921 р. відбулися перші установчі збори філії, які головою організації обрали З. Миронюка, заступниками — Р. Ружанського, С. Мельника, секретарем — О. Гаврилюка, скарбником — Я. Щебета. Зборами філії головою драматичної секції були призначені Д. Петриченко, бібліотечної — Н. Гутовський. Встановлені були і розміри вступних і щомісячних членських внесків.
Із перших днів роботи організація стала центром українського культурного життя в селі: організовувала вечори з нагоди православних свят, Шевченківських днів, Свята матері та ін. Найбільшою популярністю в селі користувався самодіяльний театр.
Уже з самого початку діяльності просвітянських організацій польська адміністрація поставилася до них із пересторогою, перешкоджала їхньому розвитку. Не стала винятком і романівська філія. Насамперед влада взялася за драматичний гурток: звільнили з роботи його керівника, учителя з довоєнним стажем Д. Петриченка, заборонили проведення вистав у шкільному приміщенні. Але найбільшого удару по організації завдав призов до польської армії значної частини її членів. У такій ситуації романівська “Просвіта” в травні 1924 року призупинила свою діяльність. Однак уже 14 січня 1925 року з ініціативи З. Миронюка, Т. Данилюка, Я. Гуменюка, М. Литвинчука, П. Лопатецького та ін. було подано заявку на організацію нової філії “Просвіти”.
8 лютого 1925 р. в присутності 34 осіб установчі збори романівської філії обрали нове керівне ядро організації: головою обрали Семена Мельника, заступниками — Дмитра Петриченка та Андрія Гуменюка; секретарем — Іларіона Миколайчука, скарбником — Миколу Столярчука.
За рішенням зборів, окрім встановлення вписових 50 і щомісячних 25 грошей членських внесків, вирішили організувати хор, драматичний гурток, а також передплату українських газет, створити похідну, постійно діючу бібліотеку, помешкання філії прилаштувати в церковній сторожці. За перші чотири місяці своєї діяльності “Просвіта” поповнилася десятками нових членів. До неї увійшли Демид та Текля Каленики, Петро Степажок, Максим Горбатюк, Терешко Поліщук, Тихон Пугінець, Людмила Демидович, Данило Бондарчук, Іван Бондарчук, Остап Жабський та ін.
Важливий елемент національного виховання — проведення Шевченківських свят або, як їх називали на Волині, Шевченківських академій, започаткованих ще у 1880х роках у родині Косачів. За змістом і програмою проведення вони були подібні у всіх куточках Волині, проте в кожній місцині відчувалося своє, оригінальне, у них завжди панував український дух. У програму святкових вечорів обов’язково входили декламація віршів поета, пісні у виконанні романівського церковного хору, вистави. На закінчення свята виконували “Заповіт” і національний гімн “Ще не вмерла України”.
Значну увагу романівська “Просвіта” приділяла розвитку українського шкільництва. Запроваджена в першій половині 20х років ендецьким урядом політика на ліквідацію української школи призвела до запровадження на Волині так званих двомовних утраквістичних шкіл, де більшість предметів викладали польською мовою. У Романівській школі, яка з трирічної 1925 р. виросла на початку 30х років у семикласну і нараховувала близько 150 учнів (з них лише 40 дітей поляків), тон задавали вчителіполяки Олександр Загвойський із дружиною та Марія Куровська. В селі, як і по всьому краю, відбулася плебісцитна кампанія зі збору підписів щодо навчання дітей українською мовою. Проте державна адміністрація не дослухалася до бажань населення і надалі намагалася нищити українське шкільництво.
Не залишилися поза увагою “Просвіти” і проблеми, пов’язані з діяльністю православної церкви. На Волині з 1 млн 427 тис. населення 99,4 % були православними. Але вже в перші повоєнні роки православна церква на українських землях під владою Польщі залишалася уламком церкви російської, а її керівні органи перебували за межами Речі Посполитої. Православ’я потребувало змін, реорганізації, перебудови і пристосування свого життя до умов тогочасної Польщі. Окрім цього переважна більшість православного духовенства була російською не тільки за національністю, а й за духом і переконаннями. У Романові склалася взагалі парадоксальна ситуація, коли ще до війни російська влада призначила священиком чеха за національністю Володимира Заха, який, на думку парафіян, “не дуже сприяв до всього українського”.
Вплив Романівської “Просвіти” на церковний причет дозволив поступово українізувати церковне богослужіння: на кошти філії закупили українські церковні ноти, богослужіння набувало характеру українського, національного, псаломщиком став член “Просвіти” Яків Лобурський. Просвітяни‚ як і всі мешканці села‚ активно підтримали ідею скликання в Луцьку Українського церковного з’їзду і створення Української Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Під тиском мирян митрополит Діонисій у серпні 1928 року був змушений визнати домагання українців справедливими й у виданій відозві дозволив вживання рідної мови при відправленні літургії.
“Просвіта” не тільки стала центром українського культурного життя на селі, а й доклала чимало зусиль для розвитку кооперативного руху. Вже 1921 року за участю Луцької “Просвіти” постало перше “Сільськогосподарське товариство”, а 1924го відкрили український кооперативний банк, кооперативні, бухгалтерські, молочарські курси та інші.
Від романівської філії на ці курси послали Миколу Демчука та Миколу Гоюка (останній був поставлений склепарем у селі).
“Просвіта” притягувала до себе дедалі більше односельців, насамперед молодь. У 1928—1930 роках її членами стали Бобровський Яків, Бобровський Петро, Павельчук Петро, Демидович Мирон, Бондарчук Кирило, Бондарчук Федір, Люба та Олександр Унгери, Добровольський Федір, Іванюк Дем’ян, Левчук Василь, Приходько Кирило, Лоб Степан, Кальнюк Оксана та багато інших. Станом на березень 1931 року романівська “Просвіта” нараховувала 162 члени. Членські внески, численні пожертвування, зароблені гроші від діяльності самодіяльного театру дозволили організації мати власну печатку, розширити передплату на українські газети й журнали, виплачувати кошти за оренду приміщень, запозичення костюмів, перук і декорацій на вистави, поновлення бібліотеки.
Розмаїтий характер діяльності волинських просвітян дуже непокоїв польську владу, метою якої була повна полонізація українців. Адміністративний тиск і репресії були постійними та всеохопними. Втілюючи в життя політику державної асиміляції українців, новий волинський воєвода Генрик Юзевський, затверджений на посаду 30 червня 1928 року, почав поступово втілювати в життя так звану нову “волинську політику”, суть якої декларувалася просто: або безоглядна підтримка влади, або ж репресії до нелояльних груп, які ставлять свої вимоги. Заборонами і репресіями нова адміністрація прагнула спочатку стримати, а згодом припинити розвиток “Просвіт”. Влада відмовлялася перереєстровувати осередки “Просвіт” під різними приводами: забороняла вистави, робила обшуки, арешти, знищувала майно просвітян. Лише за період із 1932го до 1936 р. на Волині під тиском влади ліквідовано 263 осередки “Просвіт”.
У таких умовах 16 серпня 1932 року Г. Юзевський ухвалив рішення про призупинення діяльності Луцької повітової “Просвіти”. 1 липня 1934 року відбулися збори цього товариства, після чого воно припинило свою діяльність.
Романівська просвітницька організація протрималася до 21 липня.
Влада розуміла, що утворений культурноосвітній простір потрібно чимось заповнити, тому воєвода почав сприяти створенню мереж нової суспільної організації, якою стали “Просвітянські хати”. Такі організації діяли лише на Волині і під впливом лояльної до польської влади партії — Волинського українського об’єднання (ВУО), яке виникло у Луцьку в червні 1931 р.
Із виникненням “Просвітянських хат” колишні члени “Просвіти” на місцях намагалися використати легальність діяльності їх у національних інтересах. Романівська “Просвітянська хата”, яку організували 1935 року, лише декларативно підтримувала ідею польськоукраїнської співпраці, насправді намагалася проводити активну роботу щодо піднесення культурноосвітнього рівня односельців. З цією метою влаштовували вечори з нагоди Різдва, Шевченківських днів, Свята матері, урочистості, присвячені історичним особам і подіям — універсалам Центральної Ради, Симона Петлюри та ін.
Швидкий ріст організаційної мережі “Просвітянських хат” та “Рідних хат”, вплив на їхню роботу українського національного руху почав непокоїти польську владу, яка від 1937 року взяла курс на згортання і цих організацій. Незважаючи на всі зусилля діячів ВУО, “Просвітянські хати” так і не змогли повноцінно замінити заборонені “Просвіти”, хоча сприяли збереженню української культури, виховували любов до української книги, пісні, драматургії у складних умовах польської дійсності.
