«19 февраля 1844. Москва»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Так Тарас Шевченко датував свій вірш “Чигрине, Чигрине…”, написаний у Москві. Докладно аналізуючи цю поезію, Юрій Барабаш справедливо вказав на те, що в розмаїтті висловлених у літературі точок зору і припущень щодо “Чигрине, Чигрине…”  “випадає один чинник, як видається, вирішальний, а саме чинник емоційний”. Тож уявімо собі цілком імовірний емоційний стан тридцятирічного генія…
Було далеко за північ, але Шевченко не спав. Лежав непорушно, широко розплющивши очі. Думав, тяжко думав-страждав… У Москву він приїхав уперше тиждень тому, його поводирем по місту став новий знайомий, професор Московського університету, земляк із українського містечка Варва, добрий козак Осип Бодянський. Він, хоч і кульгав, устиг показати багато, дуже багато… Власне, все було наяву і без чичероне.
Протягом чверть століття після наполеонівського нашестя, трьохсоттисячна Москва воскресла, як Фенікс із попелу, стрімко й невпізнанно відбудувалася, прикрасилася новими будинками та громадськими спорудами. Було відроджено архітектурний ансамбль Кремля, відбудовано Московський університет на Моховій, зведено грандіозний Манеж, сховано під землю річку Неглинну, а біля Кремля на її місці розбито красивий Александрівський сад…
Чотири сотні храмів із золотими банями, Божими хрестами: “Свята білокам’яна…” — видихнув Тарас Григорович…
Він озирався захоплений, роздивлявся вражений, і гіркі сльози дедалі більше наповнювали не лише очі, а й душу. Безперечно, що в Москві особливо відчутними стали для Шевченка нагадування всезнаючого Бодянського з історії козацької України, суголосні з його болючими переживаннями: не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани.
Тарас Григорович рвучко перевернувся в ліжку, згадуючи, як Осип Максимович привів його на Арбатську площу й показав те місце, звідки козаки гетьмана Петра Сагайдачного штурмували Москву на Покрову в 1618 р. Та ще й нагадав слова Мар’яни з Шевченкової історичної п’єси “Никита Гайдай” про те, “как Сагайдачный с козаками Москву и Польшу воевал”… Ох, цей Бодянський має таки запорозьку душу!
Тоді й спалахнуло раптом у Шевченковій свідомості гірке запитання, на яке ми й досі не відповіли вповні:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Як же довго українському народу не давали почути саме ці слова свого пророка! Царські чиновники ІІІ відділу, тількино вірш потрапив у їхні руки, відкреслили цитовані рядки, позначивши — “нотабене”. Далі — більше. У Шевченковому “Кобзарі”, виданому 1867 р., у поетовому тексті було зроблено грубу підміну — замість “московські ребра” з’явилися… “татарські ребра”. Навіть Михайло Грушевський, який ще в сімнадцять років писав про те, що “руйновали козаченьки московськії мури”, виступаючи на Шевченковому святі у Львові 1896 р., цитував якраз підправленого поета. Таке безжалісне спотворення стало “модним” у радянські часи. Іван Дзюба та Микола Жулинський влучно зауважили, що це робилося, “аби не образити Москву”. До того ж і слово “ляхами” замінили на “панами”.
…Шевченко знову й знову переживав, як він стояв неподалік од багатих кремлівських палат і соборів, а над Арбатом підіймалося сонце й святково висвічувало бані нової стрункої дзвіниці й давнього громіздкого храму святителя Тихона Амафунтського. Його незбагненно притягувала ця церква. Повільно підійшов до входу, прочитав напис: “Церква Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот”. Заходити не став. Бодянський розказав, що храму понад два століття, він освячений патріархом у присутності цариці Софії. Тут часто бувають професори Московського університету… Тарас Григорович уважно слухав, але, здається, не чув. Щось непоясненнотривожне поселилося в душі… Через сімнадцять років —   у квітні 1861го — у цій церкві стоятиме домовина з прахом Шевченка, звідси почнеться її дорога на кінних дрогах в Україну…
Притлумлена тривога не полишала його й уночі, перемішавшись із гострим болем за бідний, занедбаний Чигирин, який був гідний високої гетьманської долі… Надворі вже розвиднювалося, коли Тарас Григорович схопився з ліжка і швидко почав писати:
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає,
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв. Чого стояв.
І на сміх не скаже!!
Здається, в цілому світі не було ще виплеснуто в одній поезії стільки гіркого національнопатріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історичнонесправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві.
Так, так! Якраз присутність поета в Москві надала “Чигрине, Чигрине…” рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою.
Наголошую на цьому, бо традиційно вважається, що “вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648—1676 рр.)”. Більше того, Степан СмальСтоцький свого часу категорично заявив, що в поезії “Чигрине, Чигрине…” “нічогісінько не вказує на… якийнебудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським…”. Очевидячки, мовляв, що Шевченко все знав і без цих розмов. Аякже, знав! Іван Дзюба влучно називає “Чигрине, Чигрине…” “своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні…”.
Усе так! Але ніяк не можна нехтувати тим, що вірш “Чигрине, Чигрине…” був написаний у Москві! Поетичний катарсис відбувся саме в ній!
У Москві виплеснулося й Шевченкове грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з його сліз, посіяних на виораному ним перелозі виростуть… Та послухайте самі…
Не рвіть, думи, не паліте,
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Отже, вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. У цих рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які, безперечно, могли взяти Москву штурмом, але відійшли від неї — йшлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров.
Говорячи словами Миколи Жулинського, поезія “Чигрине, Чигрине…” має “національнорятівничий сенс”. І не менше!
В останній строфі молодий поет висловив притлумлену, але невигубну надію, що невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України:
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
Затим навічно зафіксував: “19 февраля 1844. Москва”.
У місті Шевченко написав одинєдиний вірш, але то був “Чигрине, Чигрине…”!
Ця поезія незаперечно свідчить, що Москва викликала у Шевченка тяжкі емоції та рефлексії, але вона й висталила його поетичний голос і почуття національної гідності та людської незалежності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment