Криниця за колючим дротом, або Пісня про журавку

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидіть на пригорі
Та хоч пожуритись.
Іде чернець дзвонковую
У яр воду пити,
Та згадує, як то тяжко
Було жити в світі…
Бере Письмо Святе в руки,
Голосно читає…
А думкою чернець старий
Далеко літає.
Тарас Шевченко,
“Чернець” (1847)

“Іде чернець дзвонковую // У яр воду пити”, — ці слова викарбувані на цямрині Дзвонкової криниці, в давні роки викопаної біля Межигірського Спаса. 1843 р. Шевченко тут малював те, що лишилося після перебудови прихистку для козаківветеранів. Невідомо, коли криницю вшанували Тарасовими словами, коли звели над нею капличку. Сьогодні вірним із Вишгорода і Нових Петрівців перешкоджають брати на Водохреща воду зі старого джерела, боячись, щоб у нинішнього домовласника не жбурнули яйце. Коли 1934 року столицею УРСР став Київ, із Харкова переїхала зграя тодішніх вождів, у Межигір’ї створили урядову резиденцію. У різний час цю місцину осквернили своєю присутністю такі мерзотники, як Балицький, Постишев, Косіор, а під час окупації Києва — рейхсміністр України Еріх Кох (душогуб большевицького масштабу). Сподіваємося, що Межигір’я повернеться у власність народу як історична пам’ятка козацтва, а духовенство освятить та очистить його від скверни.

1.
Загальновідомі (в уживаній математиці) методи дозволяють об’єднати в один показник низку характеристик будьякої держави, а відтак ранжувати останні від “найкращих” до “найгірших”. На початок 2013 р. експерти Economist Intelligence Unit запропонували для 80 країн таке ранжування, об’єднавши ВВП; тривалість життя; політичну свободу; забезпеченість роботою; сприятливість (чи несприятливість) клімату, гендерну рівність (нерівність), а також довгострокові економічні прогнози. Максимально можлива оцінка — 10 балів, а найвища реальна — 8,22 бала; таку “заробила” Швейцарія, вона й посіла перше місце. Про прискіпливість використаної шкали свідчить 16те місце США (7,38), 17те Німеччини (7,38), 27ме Великої Британії (7,01). Ви питаєте про Україну? Сьогодні стало набагато гірше, ніж рік тому, а тоді ми мали 78ме місце (4,98) — після нас лише Кенія та Нігерія. Працюючи з соціальноекономічними й медикодемографічними матеріалами, завжди бачивши ранг своєї країни в чортовій дупі, втрачаєш надію. Слабка втіха — спільні совкові витоки цієї ситуації (зокрема для таких ресурсних гігантів, як Росія — 72/5,31 і Казахстан — 74/5,20). Путін, Назарбаєв, Янукович уособлюють тоталітарні складники шкали, складеної Economist Intelligence Unit. Хоч у англійській мові intelligence має інший спектр значень, ніж у вкраїнській, у цьому випадку доречне наше його розуміння: немає інтелекту, коли йдеться, скажімо, про політичну свободу під проводом трьох затятих совків. До 80 країн делікатні експерти не долучили Бєларусь з тих же міркувань, що й Північну Корею, — деякі держави (а особливо державці) перебувають нижче нуля. Проте хвороба поширюється не лише на “руководітєлєй”: совковство значної частки населення є липким і паскудним, як СНІД. Проте! У багатьох містах Півдня й Сходу (фактично вперше за їхню історію) були організовані євромайдани; тепер ця струна бринітиме в суспільній свідомості, якщо навіть паростки неприхованого українства намагатимуться затоптати.
1 листопада 1886 року в Герценівському “Колоколе” надрукували статтю “революціонерадемократа” М. Огарьова, в якій він запропонував вирішення “польського питання”, в основу поклавши депортацію з подальшою асиміляцією. Ця ідея тоді не була втілена в життя, але її широко використовували більшовики у Криму, Чечні, Калмикії і т. ін., де створювали російськомовні анклави, стверджуючи пізніше їхню “исконнорусскость”.
Українська нація чи не найбільша жертва експерименту, породженого злиттям люмпенського комунізму з імперською колонізаторською ідеологією і практикою російських шовіністів (замаскованою під вічну дружбу і державну рівноправність). Що ж до колоніального визиску України, то 1928 року була опублікована стаття економіста Михайла Волобуєва “До проблеми української економіки”, в якій містилися вимоги знищення колоніальної залежності української економіки від російської. Яка була подальша доля Волобуєва? Неважко здогадатися: розстріляли.
Канаді 1867 року надали статус “Конфедерейшн оф Кенеда”. Невідомо, що то було — держава чи не держава. Нібито вже була канадська держава, а все вирішувалося в Лондоні. А коли за океаном бунтувалися, їм по сантиметру додавали свободи. Але робили так, щоби все й далі вирішувалося в Лондоні, щоби канадець не вчився самостійно думати. Канада стала самостійною у 1939 році: оголосила війну Німеччині на два дні раніше, ніж Англія. Щоб показати — вона незалежна. Донецьким паханам забракло волі, щоб раніше Росії наважитися на підписання торговельної угоди з ЄС. Звідкіля їм знати, що європейський націоналізм як суспільне явище ведеться від Богдана Хмельницького. За словами Меріме, наш гетьман “перший в Європі винайшов боротьбу національностей” за свою державу, а не за династію. Цей чин Хмельницького потряс Європу, змінив хід політичних подій, примусив переоцінити усталені вартості. Ідеологією всіх європейських народів націоналізм став після “весни народів” 1848 року, коли революція відбулася в свідомості еліт. До слова, Юрій Косач (пагін того кореня, з якого проросла Леся Українка) написав кілька романів про українську європейськість і європейську українськість — і кожний з них є готовим сценарієм для багатосерійного фільму. Ми не бездержавна нація, але нам не пощастило з азійською сараною на північносхідному кордоні. Пробудження України (а передовсім самостійницький характер українофільства) вразив російську інтелігенцію і лишився їй незрозумілим. Уявляєте — летитьповзе комашня, а тут чорноземна оаза, засіяна житомпшеницею. Російський філософ  Г. Федотов (після революції емігрант) писав: “…ми злочинно мало цікавилися минулим України за століття, які створили її народність, її культуру, відмінну від Великоросії. Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, знемагаючи під польським гнітом, тільки й чекали, щоб об’єднатися з Москвою. Проте руські в польськолитовській державі не були чужинцями. Вони ввібрали в себе багато елементів польської державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужою. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут чекало на нього гірке розчарування. Московське віроломство не забуте досі”. Свята правда: рівноправний військовополітичний союз, на який розраховував Б. Хмельницький у Переяславі, виродився в ординську кабалу з яничарськими пільгами для козацької старшини і маніакальним прагненням зрусифікувати все — і козаків, і їхні шаблі.

2.
Шановне товариство, прошу визначити — кому з українофобського політикуму належить текст (перекладений українською): 1. “Зростає шовіністичний націоналізм, який прагне до самостійності. Дедалі більші кола переходитимуть до радикального табору, який спочатку був винятково експортованим явищем, привнесеним західними українцями. Київській “Просвіті” вже вдалося розгорнути енергійну діяльність”. 2. “Чинна влада встигла перекрити не всі крани незаконного фінансування націоналістичних організацій (на зразок “Просвіти”). Галичани практично не мають нічого спільного з народом України. Бездарність брехні, яку хочуть нам нав’язати, змушує усвідомити реальність загрози, не втішаючись тим, що лобова пропаганда не ефективна”.
Знаю, що не вгадаєте, і прошу пробачення за сумний жарт. Другий фрагмент справді належить одному з міністрів уряду Азарова, а перший я запозичив із матеріалів німецької служби безпеки (Sicherheit Dienst, SD), надісланих під час Другої світової війни з Києва в Берлін.
Познайомимося з фрагментами програмових постанов Третього надзвичайного збору ОУН (серпень 1943 р.) у найтяжчий час боротьби УПА на два фронти — проти фашистської та большевицької імперій.
“Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах — це єдиний лад, що дасть справедливу розв’язку національного і соціального питань у цілому світі […] В Українській Державі влада вважатиме за найвищий свій обов’язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей, влада спрямує всі економічні ресурси та всю людську енергію на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу. У лавах ОУН борються українські селяни, робітники й інтелігенція”. Такого типу декларації є складником багатьох політичних документів, але важить передовсім програмова конкретика. До неї й перейдемо, сподіваючись, що скорочений виклад не заважатиме читачам зрозуміти гуманістичну сутність документа.
“Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в українській державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян;
(ми) за участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарськопартійний принцип у керівництві;
(ми) за національнодержавну організацію великої торгівлі, за громадськокооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватну торгівлю, за вільні базари;
(ми) за обов’язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народної маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо;
(ми) за вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, помешканнями та навчальним приладдям;
(ми) за повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва;
(ми) за широке запровадження охорони народного здоров’я; за право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров’я;
(ми) за особливу державну опіку над дітьми і молоддю, за поширення мережі дитячих ясел та садків, санаторіїв, таборів відпочинку та спортових організацій;
(ми) за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру;
(ми) за рівність усіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і обов’язках, за рівне право на заробіток і відпочинок;
(ми) за вільну українську по формі і по змісту культуру, за героїчну духовність, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну”.
Якщо політолог, депутат чи міністр годні об’єктивно поціновувати документи, то чому їм кісткою в горлі ОУН? Якщо політолог, депутат чи міністр не мають руйнівних кар’єрних, релігійних чи національних комплексів, то чому так затято гавкають у бік галичан і Галичини? Так, неоднозначними були (і не могли в тій ситуації не бути) дії УПА; між большевицьким ковадлом і фашистським молотом неможливо знайти прийнятну для всіх (тоді й сьогодні) тактичну лінію. Передумови цього не можна знайти в пакті МолотоваРіббентропа і секретних додатках до нього. Сьогодні ці слова — банальність, але 70 років тому це була кров. Сьогодні ця кров повернулася на євромайдани. Німецьких фашистів немає, проте “беркутня” тримає на морозі роздягненого мітингувальника. Я пригадав те, що вперше бачив на власні очі в грудні 1941го року. По київському шосе на відрізку ВацьківСмоківка вздовж колони військовополонених німець прикладом гнав голого хлопчину, а коли той упав, застрелив і скинув тіло ногою в канаву. Чи входить до муштри “Беркута” відповідь на привітання “Зіг хайль”? Утім, врадіївські ґвалтівники й садисти були міліціонерами і не входили до спецзагонів. А т. зв. “тітушки” взагалі не мають офіційного стосунку до правоохоронних служб — проте на замовлення останніх виконують усіляку (зокрема й “мокру”) роботу. Злиття спецслужб із криміналом є характерною ознакою державної деградації. Ми з вами і гром. Янукович (має досвід двох особистих “ходок в зону”) порізному сприймаємо світ. Гасло “Банду геть!”, спричинене сумнівними витівками Кравченка та його “орлів”, сьогодні набуло буквального сенсу. “Банда” — це про кримінальну супряж міліції, “беркутів” і “тітушок”. Але маємо бути свідомі: недолюдки й недоумки, про яких мова, виросли здебільшого в роки незалежності. Ставали й стали такими не за два місяці євромайданів. Молодь, яка деградувала (навіть один снайпер, що всадив чотири кулі в хлопчинувірменина, що декламував вірші Шевченка), — реальна загроза нашому майбуттю.

3.
Маю обидві повісті Тодося Осьмачки в одній книжці на жовтому папері і в благенькій обкладинці (К., Наукова думка, 2002, 424 с.) — “Старший боярин” і “Ротонда душогубців”. Навмання розкривши першу і прочитавши кількадесят рядків, можна захлинутися від любові до неї — своєї України, побаченої Осьмачкою водночас щасливими, сумними, розчуленими та іронічними очима; побаченої безперечно Гоголівським поглядом — хіба що раніше, ніж дозволяє сюжет, притьмареним передчуттям трагедії. “Ротонда душогубців” — душевна кривда й отрута, екстраговані з того ж таки українського сприйняття світу і концентровані до щільності свинцю. Не знаю, як і чому потрапила на обкладинку позначка “Бібліотека школяра”; не давайте цього дітям, доки не читатимете самі (та пересвідчитеся, що маєте силу прочитати до кінця).
“Сталін почав пробігати очима список перед собою і проказав: “Казько…” І в третім ряду устав рижий, худенький і невеличкий чоловічок: “Я”. — “Що ти робив?” — “Був катом”. — “Де?” — “У київській Лук’янівській тюрмі”. — “Мотузка?” — “Я тут… Може перейти ближче?” — “Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?” — “Катом. У Москві, в Бутирці”. — “Українець?” — “Так і єсть”. — “Який у тебе був перший вчинок?” — “Я в селі Вирлівці на Україні вбив колишнього царського поліцая. І разом з ним убив його жінку й два хлопчики. А дівчинки не встиг… їй було вісім років, і вона втекла”. — “А хто ж він тобі був, той поліцай?” — “Кум”. — “А як же це ти свого кума?” — “ЧеКа викликала в район і сказала, що як не покажу ніякої революції, то вночі спалять мене разом з хатою. І я показав”.
А та дівчинка ходила по людях і співала “журавки”. Спочатку в пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді батька й матір. І про те, як прилетів журавель, приніс їжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнізда і забрав із собою. Нарешті в пісні говорилося про те, як прилетіла журавка та, нікого не знайшовши, дуже затужила.
Нелюдські ситуації народжують і героїв, і катів. Осьмачка писав про те, що передувало колективізації, Голодомору, репресіям, війні, ще одному голоду, полюванню на дисидентів… Сьогодні нова ланка нескінченого ланцюга. На наших очах робиться історія. Європа, що почала закисати в багатстві та фарисействі, або оновиться разом із Україною, або — за давнім передбаченням Шпенглера — втрапить у полосу занепаду. Та за будьяких обставин Шевченко в нас був, Осьмачка — був, “і буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”.