Мистецька спадщина Миколи Лисенка величезна. У цій безцінній національній спадщині особливе місце посідають його опери, яких він написав одинадцять, не враховуючи ще двадцять одну драматичну виставу, до яких композитор написав музику, співпрацюючи з колективами корифеїв українського театру.
Найвідомішу свою оперу, народномузичну драму “Тарас Бульба” Лисенко так і не побачив на сцені, незважаючи на пропозицію Петра Ілліча Чайковського посприяти її постановці в одному з московських театрів. До “Наталки Полтавки” він написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ. Решту великих опер, зокрема феєрію “Утоплена”, оперусатиру “Енеїда” композитор оркестрував сам. Широко відомі українському глядачеві його три перші українські дитячі опери “КозаДереза”, “ПанКоцький”, “Зима і весна”. Але чи не найпопулярнішою була і залишається його перша українська опера — “Різдвяна ніч”, якій минулого місяця виповнилося 140 років з часу її прем’єри.
Про історію написання і постановки “Різдвяної ночі” говоримо з завідувачкою музею М. В. Лисенка Роксаною СКОРУЛЬСЬКОЮ.
— Пані Роксано, як відомо, результатом неймовірно диких утисків російським царизмом будьяких проявів українського життя (спочатку Емським указом 1863го, а через два роки вжито ще жорстокіших обмежень Валуєвським циркуляром) була заборона не лише на видання книг, газет, постановок театральних вистав українською мовою, а й переклади текстів українською з російської чи будьякої європейської мови. Як же Микола Лисенко добився від петербурзьких церберів дозволу на постановку “Різдвяної ночі”?
— Микола Віталійович Лисенко, закінчивши Лейпцизьку консерваторію й отримавши блискучу європейську професійну освіту, 1871 року остаточно оселяється в Києві. Він починає концертувати, а незабаром виникає мистецький аматорський гурток ЛіндфорсаЛисенкаСтарицьких. Першою їхньою спільною роботою була оперета “Чорноморці”. Поставлена вона була вперше у садочку Ліндфорсів (розташовувався у колишньому (нині зруйнованому — Кор.) будинку на вул. Б. Хмельницького навпроти нинішньої Національної опери України). Там, до речі, був перший український садочок і мешкала родина Ліндфорсів.
Після величезного “домашнього” успіху “Чорноморців” гурток узявся за “Різдвяну ніч”. І перша вистава “Різдвяної ночі” як оперетки в 2х діях ішла 1873 року знову у приміщенні Ліндфорсів. Перше лібрето, подане до цензури, підписане Олександром Ліндфорсом. Офіційно він був шведом. Тож це мало справити на театральну цензуру в Петербурзі враження, що рукопис — не малоросійський, а шведський варіант. І ця невеличка хитрість тоді спрацювала. Із цього приводу М. Лисенко у листі від 7 березня 1873 р. до Г. Залюбовського писав, що “недавно отримана від Головного управління у справах друку його (тобто М. Старицького) оперета “Різдвяна ніч”, написана для сцени по Гоголю (“Ніч перед Різдвом”). Музика до неї моя. Як дасть Бог Великодня діждемо, то й на кону великого театру Київ її побачить”.
— Але ж це був ще не той варіант опери, який потім здобув таку популярність?
— Успіх перших “домашніх” вистав “Різдвяної ночі” окрилив авторів і підштовхнув їх до наступного кроку.
Софія Русова (Ліндфорс) згадувала, що переробити твір взявся Старицький. За короткий час лібрето було написано, але робота М. Лисенка над партитурою посувалася вкрай повільно — композитор був обтяжений численними приватними уроками і виданням збірників народних пісень. Траплялося, що у Миколи Віталійовича відбирали чоботи, щоб він залишався дома і зміг попрацювати над новою оперою. Але за літо він свою музичну частину роботи таки зробив. До режисерства на допомогу Старицькому запросили Павла Чубинського. “З двома режисерами, — писала Софія Русова, — звісно, добра вистава була забезпечена, але скільки виникало тут конфліктів, гумористичних подій між обома режисерами і артистами: один вимагає, щоб Оксана в нестямі, побачивши Вакулу, стояла на скрині — і покірно весела завше Ольга Олександрівна легенько скакала на стіл, що мав бути замість скрині; другий режисер, навпаки, вважав це неможливим ефектом і ховав красуню в гущу хористів; один додавав Солосі занадто ґрівуазности, другий давав їй якусь поважну витриманість. Але усі ці конфлікти, суперечки не впливали на загальний захоплений настрій, а лише додавали жвавости…”.
— Нарешті, на початку 1874 року київська театральна публіка довідалася про те, що 25 січня в Київському міському театрі відбудеться прем’єра “Різдвяної ночі” — “малоруської опери в 4х діях. Текст по Гоголю М. П. Старицького, музика М. В. Лисенка. У декораціях, костюмах і взагалі в обстановці буде дотримана етнографічна точність. Сума, яка залишиться після покриття витрат на постановку, піде на користь голодуючих самарців”…
— Саме так і зазначалося в тогочасних афішах. “Етнографічну точність” допоміг відтворити Федір Вовк, який зробив ескізи інтер’єрів світлиць Солохи і Вакули. Василь Тарновський надав із власної багатої колекції української старовини усе необхідне не лише хатнє начиння (посуд, рогачікочергучаплійку, килими), а й запорозьке вбрання, зброю, сідло, ковальський інструмент, картини Мамая тощо для декорування сцен опери. Виконані ескізи Вовка (дуже точні копії) до опери відвідувачі нині можуть побачити в нашій музейній експозиції.
— Хто виконував головні ролі?
— Оксану грала Ольга Олександрівна О’КоннорЛисенкова. Учасниця вистави письменниця Олена Пчілка згадувала, що саме таку полтавську дівчину“чарівниченьку” уявляв собі Гоголь, малюючи постать Оксани в “Ночі перед Різдвом”: “Надзвичайна краса, чарівний погляд карих очей, зальотний усміх, знадливість усього поводіння химерної вродливиці! Власне такою вродливицею була Ольга Олександрівна, така принада була в кожному її рухові! Здавалося, що за таку Оксану сердешний Вакула дійсно міг “і чортові душу віддати”!
Станіслав Іванович Габель, поляк родом з України, випускник Паризької консерваторії, basso cantante, якого віднайшов сам Лисенко, дав високохудожній тип останнього запорожця. Це був ідеальний Пацюк і з музичного, і зі сценічного боку. Хоч усі артисти добре виконували свої ролі, але найбільше відзначилися художньою грою, крім Габеля, Липська (Солоха), Матвіїв (дяк), студент Новицький (Чуб), Олександр Русов (Вакула) та колективна особа — хор.
Великий хор, якому Микола Віталійович у “Різдвяній ночі” відвів одне з головних місць, був справді як один актор! Та ж Олена Пчілка писала, що “величні співи колядкові, особливо “Ой ходивбродив місяць по небі”, розмаїтні хорові співи інші, то жваві, мов хвилі, то смутні, захоплювали увагу слухачів міцно!”…
— Яке враження справила українська опера на глядачів, зокрема на рецензентів?
— Успіх “Різдвяна ніч” мала величезний, вона перевершила всі сподівання. Публіка з захопленням вітала і сам твір, і його виконання, і артистів. Упродовж кількох днів, відколи вперше на великій сцені було зіграно “Різдвяну ніч”, оперу давали ще тричі. Київ був переповнений аріями й хоровими співами з “Різдвяної ночі”, хоч Різдво минуло давно, — була масниця й незабаром мав настати великий піст.
Досить схвально відгукнулася офіційна критика на цю визначну подію в культурному житті не лише Києва, а й усієї царської Росії. Зрозуміло, що на той час українськомовної преси з відомих причин не було. Рецензії з’явилися в російських виданнях. Наприклад, “СанктПетербургские ведомости” опублікували велику статтю “Малорусская опера в Киеве”. У ній, зокрема, зазначалося: “…не только прибавилось новое музыкальное произведение к числу тех, которыми начинает богатеть русское искусство, но, что гораздо важнее последствиями, выступает на свет новый тип в этом искусстве…”.
— Як склалася подальша доля опери “Різдвяна ніч”?
— У захваті від “Різдвяної ночі” були не лише тонкі шанувальники прекрасного сценічного мистецтва, київський бомонд, а й пересічні театрали. Але подальша доля її не склалася. Остаточну редакцію “Різдвяної ночі” поставили в Харкові на професійній сцені 1883 року з великим успіхом, але знову — 3—4 рази.
Ще одну постановку здійснили у Києві 1904го з нагоди ювілею Лисенка. Щоправда, ставили її українські музичнодраматичні трупи, з якими (навіть зі Старицьким) Лисенко сварився через недостатній професійний рівень музичного виконання.
По його смерті відбулося кілька постановок, останньою з яких була ефектна вистава Львівської опери з нагоди 150річчя композитора 1992 року.
Розмову вів
Микола ЦИМБАЛЮК
