Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Різнотрав’я

* * *
Країно чорних брів…
М. Вінграновський

Країно сліз, під скрип твоїх коліс
я починався в множині жалобній.
Скрипів натужно твій селянський віз,
що запада чи вже запав за обрій.

Заковтує тебе ненатла даль,
затримати твій віз безсилий розум.
Скрипить моя солом’яна печаль
і все біжить, біжить услід за возом.

25.12.13

* * *

Не бажаючи жити во злі,
брав на криларамена
тяж земну, щоб росла на землі
ліпота поіменна.

Та допоки він в небі літав
і здіймався все вище,
внук цінноти його проміняв
на комп’ютерне грище.

І заплакав літаючий дід,
не пробачив нащадку.
І погребний замовив обід
по утраченім спадку.

08.12.13

* * *

В занепаді ловитва
вітрів з принуки біса.
Нещадна пам’ятьбритва
примножує порізи.

Порізи кровоточать
і заживать не хочуть.
Солярня сипле сіллю —
печуть до божевілля!

А все тому, що літо
обклалося дощами.
І мертві з того світу
не все живим прощають.
08.12.13
* * *

Змінивши напрям руху і кермо,
можливо, край позбудеться облуди,
ось тільки ми до того помремо.
Пробач, нащадку,
але ж нас не буде!

Прапороносець випростає стяг,
свобода затрубить у мідні труби.
І, привітавши європейський шлях,
возрадуються дружно наші трупи.

08.12.13

* * *

Підтвердження, що ти вже патріарх:
не піддається зорові Плутарх.
Гамує розум спрагу безконтрольну
зануритись в “Трістана та Ізольду”.

Ще шарпа однойменний персонаж
із “Фауста”, як вищий пілотаж
глибоких думань і спромоги духу,
але ж це він запродав чорту душу
і юну Гретхен з глупства й слабовілля
занапастив, довів до божевілля.

Та й то сказати: мудрість патріарша
ще молода, печаль від неї старша.
В нічній палаті теж звихнулась наче,
все слухає, як бідна Гретхен плаче.

07.12.13

* * *

Між там і тут — лише прозоре скло,
там — парк, там воля, там розмите тло
небесних ситців, осені палітра,
там нахил крон — то й знак про напрям вітру.

Тут — крапельниці й марне намагання
пірнути в сон, в небіль, у нестраждання.
Перебіг тіней на хвилястій шторі,
каталки деренчання в коридорі,
і медсестри зізнання неохоче,
що знову хтось помер цієї ночі.

06.12.13
* * *

Тяжкохворим недосяжний рай
за балконом, де пташиний грай,
шум дерев, протяжний гул і сміх.
Шепче тяжкохворий: не вмирай,
а якщо вмираєш, то вмирай
так, щоб смерть від злості збилась з ніг.
Он яка весела яснота
в риб’ячому трепеті листви!
Ось яка стерильна чистота
в смерті. І вмираючи, живи!

07.12.13

* * *

Дружній жест — не останнє діло,
співчуття — не порожній звук.
Пам’ятає калічне тіло
хто твій недруг і хто твій друг.

Друг підставив йому рамено,
недруг діяв на відкоша.
І готова всіх поіменно
многотрудна назвать душа.
13.12.13

* * *

Мандрівних днів строката мішанина,
епох свідоцтва, ночі вороні.
Я прокидавсь під соло муедзина
в азійській загадковій стороні.

З полону сну виборсувались ясла
долини з вмістом стрижених садів.
І здоба тиші плавилась, як масло,
під той закличний монотонний спів.

Слонов’я гір оздоблювались сяйвом,
на бивнях скель розпатлавши дими.
Світ прокидавсь, я ж почувався зайвим,
як цвіт кульбаби посеред зими.

Дарма, що тиша плавилась і крига,
яку сюди я з Києва привіз.
Край екзотичний розгортавсь, мов книга,
та не відкривсь чужинцю мовний ліс.

28.03.13

* * *

Десь там Рим і тосканське вино,
десь там Тібр і зелена Арно,
крутоплечі її водоспади…

Ах, чому повторить не дано
те панно, те летюче кіно,
колонади, абсиди, аркади.

Буде в іншому напрямку крок,
а можливо, й надземний виток,
не повториться дійство уроче.
Венеційського сонця жовток,
флорентійського кисню ковток,
зазивний холодок СантаКроче1.

14.12.13
__________________
1 Готична базиліка XIII—XV ст. у Флоренції, усипальня Мікеланджело, Галілея, Макіавеллі та ін. видатних діячів епохи Відродження.

* * *

Венеціанський гондольєре,
смішко з сережкою у вусі,
веслуєш ти з якої ери
в крислатім чорнім капелюсі
й ошатнім чорному убранні
із прибамбасами на шиї?

Твій монолог — тріумф гортані
в тіснині, каменем зашитій.

Вода в каналі майже чорна,
гондола чорна і кирпата.
Що означа твій колір чортів? —
дозволь у тебе запитати.

Мені бракує розуміння
чом сміх твій в одязі скорботи…

Та він зникає, як видіння,
вже за найближчим поворотом.

22.12.13

* * *

Упродовж п’ятнадцяти століть
крали мідь з утроби Колізея.
Він же і окрадений стоїть,
переймає величчю своєю.

Повзає туристська мурашва,
мов сліпа, довкруж його овалу.
Визира нетоптана трава
з решета стіни, з її провалу.

Осторонь, як гладіатор, мак
колиха червоним оксамитом.
Мовби подає сигнальний знак:
зупинись!
Тут кров пролито.

14.12.ІЗ

* * *

Соснового праліса рать міднолиця
за лічені дні до ноги полягла.
На зрізах кори запеклася живиця,
урозкид впокоїлись голі тіла.

В тумани окраїни пруть лісовози,
везуть убієнних в неближні краї.
І духлісовик ізпід хвої крізь сльози
зорить на спустошені гори свої.

Сушняк потривожений гримне,
як постріл,
налякана білка притулку шука.
І втягує помпа — оголений простір,
грядущими бідами душу ляка.

22.12.13

Коктебель

Терпкий цей хміль з волошинської чаші,
він зводить з глузду — кіммерійський                     хміль.
Ледачі хмари, як чумацькі мажі,
повзуть, на мажах кіммерійська сіль.

В димах ландшафт,
гігантську цмулить люльку,
попихкуючи, грубий Карадаг.
А зпід його підошви гул і булькіт,
печерних вод невмовкний самотяг.

Стихійна сила волею випадку
вгорі наосліп вирізьбила твір:
наскельний абрис вольниці нащадка,
який звеличив край долин і гір.

В світи вгрузав,
серед чужих озвалась
козацька міць, упертість родова.
Душа на Січ неясно поривалась,
та в родові не втілилась слова.

11.12.13

Волошин на Коктебельській
набережній

Він трохи Зевс, і він же перебендя,
Сократ кирпатий, лірник і жебрак.
Кобзар з ціпком, який степами швендя,
Едіп видющий чи й мандрівний дяк.

Та нині він подоба Посейдона,
що вийшов з моря й спогляда житло,
яке він спорудив во врем’я оно,
коли земне давалось ремесло.

Пригадуючи втрачене уміння,
в зеленці флори, зрослій у воді,
вдивляється до головокружіння
у власний дім,
морський лишивши дім.

12.12.13

Гельдерлін

Не вболівай за людство й перемін
не жди, як ждав нещасний Гельдерлін.

Інакше теж звихнешся, як і він,
меланхолійний Фрідріх Гельдерлін.

Він з вежки, затаївшись у кутку,
крізь шиби споглядав Неккарріку.

На клавікордах грав і в напівсні
меланхолійні видихав пісні.

З неметеної башточки до людства
спускався, гнаний бісом словоблудства.

Брудним мізинцем порпаючись в роті,
тряс гривою: це я, Буонаротті.

Дражнили його злісні хлопчаки,
зі свистом гнали до Неккарріки.

Він огризався, клянучи Содому
паскудство й злобу, і вертав додому.

Дивився знову на ріку Неккар,
занурювавсь у видива, в кошмар.

І в мороці непам’яті шукав
ключ до тріумфу уселюдських прав.

23—24.12.13

* * *

Ймовірно, цей край — володіння Протея,
все в плині, одмінах, все марево й гра.
Сто див у Протея! Та мовлю про те я,
як барви міняє тутешня гора.

Рожева, пісочна, блакитна, зелена —
бентежить уяву і зір зупиня.
Якийсь оператор сто кадрів для мене
охоче прокручує протягом дня.

То біла, то чорна, то кремова й синя,
як море, що ноги її омива.
Протей тут господар?
А де ж господиня?
І що означають усі ці дива?

Під вечір гора золотистим розквітне,
а потім в нічну летаргію впаде.
І важко повірити: то лише світла
забави невинні, вистава на день.

Тим паче, що є в тім одна заковика:
щось діється схоже й зі мною щодня.
Я теж різнобарвний,
я теж многоликий,
і граюся словом, що колір міня.

13.12.13

* *  *

Встал, и звериная зевота
напомнила твой образ, скиф.
О. Мандельштам

Юдофіли, юдофоби,
скіфу нині не до вас.
В час останньої випроби
в скіфа свій іконостас.

Щоб не випало в дорозі
шугонуть в прадавній світ,
зачинать дітей на возі, —
ліпше взяти грецький слід.
Доки скіф із греком в парі,
доки скіфський сприт в ударі,
сагайдак і лук із ним,
не страшний новітній Дарій
і ненатлий третій Рим.

Інша річ — зарозумілий
іудей, що як Протей.
Та душа мудріша тіла,
є в запасі й мовні стріли —
скіфський захист від смертей.
01.03.13

* * *

У синіх снігах надвечір’я
ішов самодин навпрошки.
Не сяяли пишні сузір’я,
а тільки самотні зірки.

І так загадково моргали
в легкій заволоці хмарин,
немов посилали сигнали
йому з галактичних долин.

Душа озивалась стражденна
з низин на оті позивні.
І Точку Омеги Шардена
шукала в ясній глибині.

Божественній волі підзвітна,
вона напросилась сама
у Лоно Незгасного Світла,
де скверни людської нема.

Летіла стрімка, мов комета,
углиб, в паралельні світи.
Лишивши старого поета
глухими снігами брести.

Бреде він і сни його рвуться,
не може збагнути ніяк:
здається, чи справді гризуться
на звалищі пси за маслак.

29.06.13

* * *

Надчутливий слух на фальшування,
і його ревнителем не є.
Персональний досвід умирання
довіряє слуху й повстає..

Пам’ятає: в закуті палати
у судомах корчилася плоть,
коли владно клятву не брехати
повелів озвучити Господь.

Чи була то психотерапія
сил добра, а чи й саме добро,
та з тих пір лукавити не сміє
смертним потом кроплене перо.

05.12.13

* * *

Поезія — пташине ремесло,
готовність до польоту й солоспіву
її передумова, за житло
їй вись, а все, що нижче — тло,
подразники і хмиз для розігріву.

Поезія — лукаве ремесло,
співа й любов, якої не було,
і звалось би те — вигадка звичайна,
якби не щось в ній визивне, як скло
напівпрозоре, і те — щось — є тайна.

08.12.13

Принагідно

Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи…
А. Ахматова

Резонно запитати: а навіщо
знання, яке у прозу заганя?
Поезія ілюзіоном вічна,
вона лише ошуканим рідня.

08.12.13
* * *

Вичерпав строк свій, але прозрів
дивне в звичайному:
непоясниме зчеплення слів
з вишньою тайною.

Ледве продерся крізь ліс перепон,
випроставсь вірою. —
Не розлучавсь недарма Аполлон
з луком і лірою.

Сріберна ліра, стріла непроста,
в золото вдягнута.
Вбито Піфона, але мета
напівдосягнута.

Ліра озвучить — жити пора
в парі з ціннотою.
Лучник підтвердить єдність добра
з вишньою нотою.

27.06.13

* * *

Зірвусь в ліричний чад,
то ви мене не правте.
За мною інший час
і в інших строях правда.

Нема їй перепон,
така ж уперта досі.
Суворий в ліри тон?
На те й суворий досвід.

Сам править житіє:
реальність і легенду.
Він джинси визнає,
але не з секондхенду.

07.07.13

* * *

Аонідо, де твій погук орлій,
що обранців переймає дрожем?
Серце рветься із тіснини горла,
а себе ословити не може.

Прагне воно опір побороти,
але марні намагання, наче
опинилось перед поворотом,
де слова не мають жодних значень.

Знаю: ти вибаглива й примхлива,
та коли вже серце гупа в горлі,
поможи, яви подобу дива,
має ж воно дар згадати горній!

09.12.13

Епітафія

Він був поет. Його заслуга —
дав мислі вись. Шмагав облуду.
Роздав, що мав. Лишилась туга
за тим, чого нема й не буде.
02.08.13

Одинокість

В одинокому світі
не дай ошукатися оку,
одинокі дерева і трави,
хоч нишкнуть в гурті.
Одинока дорога,
сумирна ріка одинока,
камінь теж одинокий,
укляк в одинокості.

Одинока людина,
про те їй сигналить підкірка,
одинокі тварина і птаха,
гора й бугорець.
Небо криком кричить
одинокістю кожної зірки,
одинокий Творець.

17.12.1З

По твердій воді

Прийшла висока вода —
і затопила все.
Прибутна темна вода —
і затопила всіх.

Лишилися на воді
тільки світлі й тверді.

Незрушна під ними вода,
тверда вода.
Шляхетна їхня хода,
хода тверда.

31.07.13

* * *

О музико, сестро печалі,
неясної туги за тим,
що плаче в принишклому залі
роздягнутим звуком тремким.

Ти в змові із ангелом Божим,
ти й темного зводиш з ума.
Та як же ти іншим поможеш,
коли безпорадна сама?

13.12.13

* * *
Вже інші буяють квіти,
а ті, що буяли досі,
втрачають ознаки літа,
до відчаю безголосі.

А як різнолико грало
їх плем’я! Взялось іржею.
Як те, що в душі буяло,
а нині вже за межею
зусиль, де безсилі ліки…

Задумане й безголосе,
втрачає ознаки літа,
впадає в дочасну осінь.

08.07.13

* * *

От і втратила черешня
золотий свій пеньюар.
Стала мовби нетутешня,
нетутешня, несправдешня,
не утіха, а тягар.

Скільки золота пропало,
до грудей землі припало,
опинилось в пащах ям.
Мов здалося на поталу
сил руйнівних і ґрунтам.

Та вітрам оскаженілим,
та дощам зарозумілим,
та снігам з північних стуж.
Та більмастим, тонкотілим
дзеркалам німих калюж.

І лишились від черешні
тільки роги, стріли, клешні,
рогачі для горобців.
Налетить хрипка сорока
і метне в мій бік знаскоку
кулеметний солоспів.

17—18.12.13

* * *

А в тім, що ми живі ще,
заслуга іменна.
Хоч Сірін — птаха віща
ще й іншу правду зна. —

“Трима тебе напруга
й зухвальство ремесла.
Читальника і друга
поблажлива хвала.

Живи!
Вирощуй слово,
спокуси уникай.
Інакше загадково
помреш, як Талалай”.

08.02.13

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment