В очікуванні третьої хвилі

Однією з найважливіших сфер духовної культури будь-якого народу завжди було, є і буде монументально-декоративне мистецтво. Його твори — скульптура, настінний живопис, мозаїка, і пов’язані з архітектурою, і самостійні роботи безпосередньо впливають на формування життєвого простору людини. Водночас вони є оберегами непроминальних національних і загальнолюдських світоглядно-естетичних цінностей суспільства. Можливо, тому агонізуючий совєтський режим у кінці 1980-х після наростаючих утисків і переслідувань українських художників-монументалістів ухвалив рішення остаточно ліквідувати їхню секцію при Спілці художників. Хоча це була не перша спроба Москви збити другу хвилю національного відродження у монументальному мистецтві України. Про це йшлося у галереї “М-17” на відкритті виставки робіт — першої за останні 20 років — членів згаданої секції.

— Монументальне мистецтво, — зазначив Микола Стороженко, один із найяскравіших представників цієї секції однодумців, — освітлює всі жанри і види мистецтва. Це розуміли ті, хто в час “відлиги” 1960х вкотре, після розправи компартійною владою в 1920—1930х роках над бойчукістами, Падалкою, Рокицьким та іншими, розпочали відроджувати національне монументальне мистецтво. Згадаймо ці імена: ветерани Степан Кириченко, Володимир Бондаренко, Григорій Довженко, Веніамін Кушнір, потім долучилися Валентин Задорожний, Микола Литовченко, Алла Горська, молодші — Людмила Семикіна, Анатолій Гайдамака, Галина Севрук, Григорів, Данченко та багато інших наших побратимів.
Їхня творчість не вкладалася у прокрустове ложе жорстких вимог і установок ідеологеми соцреалізму. Стрімко відроджувана монументалістика стала клином, який вганявся у, здавалося б, монолітнонепорушне, регулярно “освячуване” на кожному черговому компартійному з’їзді соцреалістичне твориво. Зрештою, не всі “смотрящіє” чиновники від культури розумілися на пластичній мові, філософії твору, тих ідеях і узагальненнях, які закладалися митцями в той чи той вітраж, мозаїку, гобелен, розпис, скульптуру. Утім клеймо “ідейно хибний” отримав не один знищений вітраж “Шевченкова мати” (автори А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук) у Київському держуніверситеті.
Від ідеї до втілення образу подвижникаммонументалістам доводилося щоразу проходити між Сціллою і Харібдою, починаючи з затвердження ескізів. На них чекали не просто випробовування у Худраді й Держбуді, міських худрадах і головних художників, ще був і Художній фонд. Усі інстанції треба було пройти, всіх їх витримати. Такі як Литовченко, Задорожний, Стороженко витримували, але  надто дорогою ціною.
Монументальне мистецтво вважається ніби позачасовим. І це давало можливість митцям вдаватися до зміщення часу. Вони могли день сьогоднішній подавати, використовуючи образи, наприклад, з історії Греції, Єгипту чи Київської Руси. Так народилися і залишилися справжнім національним духовномистецьким надбанням геніальні роботи Миколи Стороженка, виконані з використанням техніки гарячої і холодної енкаустики мозаїчні монументальні композиції в інститутах фізики, теоретичної фізики НАНУ, епічна сага “Україна скіфська — Еллада степова” (пансіонат “Гілея”); вітражі Валентина Задорожного “Наша пісня, наша слава” (Кременчук), “Намисто” (с. Калита на Київщині), панно “Скіфія” (у мотелі “Пролісок”, Київ) тощо; вітражі Олександра Мельника “Час Ярослава Мудрого”, “Час Нестора Літописця” (Національний музей історії України, Київ); Володимира Федька мозаїки вестибюлю станції метро “Золоті Ворота”; Анатолія Гайдамаки художньодизайнерське оформлення музеїв “Чорнобиля”, книги, експозиції музеїв Т. Шевченка в Києві, Каневі; Галини Севрук керамічні композиції та безліч не менш талановитих робіт у різних техніках і жанрах інших митців секції монументалістів.
Володимир Прядка, лауреат Шевченківської премії прийшов у секцію теж на початку 1960х. Його вчителемнаставником тоді був Іван Литовченко, який зіграв визначальну роль у його становленні як художникамонументаліста. Тож на відкритті виставки він мав усі підстави сказати:
— Я щасливий, що потрапив у той струмінь ріки, яка ламала кригу, що сковувала монументальне мистецтво. Воно змінювало не тільки природу мистецтва, воно змінювало природу нашого суспільства. І це відбувалося не в останню чергу завдяки активності художниківмонументалістів, їх особистій громадянській позиції і погляду на реалії. Їхня творчість змінила думку українського суспільства, вберегла від забуття славні сторінки нашої історії, будила національну гідність, навертала до основ будівництва власної держави. Я переконаний, що наша творчість — частина великої мозаїки боротьби України за свою незалежність.
Для членів секції монументалістів це не просто слова. Недаремно впродовж усієї не такої уже й тривалої історії її існування вона постійно перебувала під важким ідеологічним пресингом тодішньої влади. Один лише той факт, що секція на 80% була українськомовною, викликав у неї постійні підозри. Неодноразово робили спроби секцію завалити і знищити. Організували партійне цькування, оголошували персональні звинувачення проти Задорожного, Литовченка, Кушніра… Їх звинувачували в найтяжчих гріхах. Але художникимонументалісти знайшли в собі сили мобілізуватися і дати гідну відсіч своєю творчістю.
Вони витримали і перемогли. Ці прості, здавалося б, люди — митці створили справді шедеври мистецтва в різних галузях. За ними — ціла епоха українського монументального мистецтва, яку ще треба вивчати не одному поколінню. Українська класична і народна спадщина знайшла в їхній творчості продовження і подальший розвиток. Серед цих майстрів багато і самобутніх імен. Шкода, що нинішня влада далека від розуміння ролі і можливостей сучасного українського монументальнодекоративного мистецтва. Чи не єдиний більшменш надійний замовник сьогодні для них — церква. Відродження знищених більшовиками у 1930х роках наших святинь — Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського у КиєвоПечерській лаврі, церкви Богородиці Пирогощі та інших, будівництво сотень нових і реставрація давніх сакральних споруд показала величезні можливості монументального живопису. Наші художники можуть розписувати будьякі храми. Це засвідчили не лише роботи Миколи Стороженка в церкві Миколи Притиска, Анатолія Гайдамаки з колегами у відродженні величезного собору в Македонії, а й розписи інших художниківмонументалістів інтер’єрів соборів і церков у багатьох містах і селах України. Сили і потенціал монументалістів величезні. Це мистецтво мусить вийти на вулиці, прийти в кожну споруду не лише культурного чи сакрального призначення. Нинішня, як і майбутня Україна потребує возвеличення життєвого простору.

Сторінку підготував Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олеся СОЛОВ’Я

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment