Лариса РАЗІНКОВА-ВОЗНИЦЬКА: «Для мене слово батька — закон»

Борис Григорович Возницький — Герой України, директор Львівської національної галереї мистецтв (ЛНГМ), який пропрацював у ній 50 років (без п’яти місяців) і відійшов від нас 23 травня 2012 року. Українець із великої літери, Богом обдарований музейник, патріарх українського музейництва, будівничий і хранитель замків, відкривач і дослідник Пінзеля, загалом — охоронець української культури.
Справу батька продовжує його донька — Лариса Разінкова-Возницька, завідувач реставраційної майстерні ЛНГМ, директор цієї Галереї, інтерв’ю з якою пропонуємо читачам “СП”.

“Батько повністю
віддавався роботі…”
— Ваш батько вперше потрапив до музею “у 1939 році, коли після закінчення шести класів польської школи в Дубно поступив у гімназію” — цитую за матеріалом Бориса Григоровича “Музей — моє життя”. А коли Ви вперше переступили поріг музею?
— 1970 року. Мені тоді було 16 років. Найбільше запам’ятала галерею. Ми тоді жили у Винниках. А на вихідні батько забирав мене до Львова, ми ходили в оперний театр на вистави. Мені було цікаво. Директором опери був батьків гарний товариш. Вечори в музеї відбувалися — мене, маленьку, брали.
Тато мені сказав: будеш мистецтвознавцем, підеш вчитися на кафедру історії мистецтвознавства у Київ. Та й усе. У галереї я від 1971 року — після десятого класу. А вступила в інститут 1974го, щоправда, не з першого разу.
— Скільки нині окремих музеїв входить до Львівської національної галереї мистецтв?
— Сімнадцять — окремих. 17й — музей у Жидачеві, який тато почав створювати. Ми його частково відкрили, над ним працює заступник директора галереї з наукової роботи Володимир Петрович Пшик.
— Ви брали участь в експедиціях?
— Звичайно. У 60—70х роках експедиції були часті й великі. Обстежували райони: шість чи сім тих районів були прикріплені до галереї. На обстеження виїжджали наші наукові співробітники В. Овсійчук, О. Ріпко… Виїжджали, описували все, що валялося, забирали “непотрібне”. Тоді церкви або закривали, або вони вже були закриті, тому треба було якось зберегти ікони, скульптури… Батько жодної ікони з гвіздка не зняв, навіть те, що йому дарували, віддавав у галереї.
Нині церкви відкриті. Я знаю таких колекціонерів, як отець Ростислав, що збирав ікони, скульптуру, отець Себастьян створив музей при Студитах, має твори і XIV, i XVI століть…
Іван Гречко, видатний колекціонер, який передав мальовані ікони на склі Українському католицькому університетові (УКУ)… Тато таких людей підтримував, бо вони теж рятують і експонати, і ситуацію, думають, куди передати, як продовжити їм життя, систематизують, описують.
— Борис Григорович якось зізнався: “В експедиційній роботі сенс мого життя”.
— У батька був непростий характер. Він повністю віддавався роботі, беріг кожну хвилину. Час беріг. Для тата “відпочинок у хаті” — це була робота. Часом хотілося поговорити, але не робила цього, щоб не завдавати йому прикрощів. А ще були безперервні телефонні дзвінки. Останніми роками він погано спав. Постійно думав, де знайти місце під фондосховище, на яких стелажах розмістити той чи той експонат, дуже рано вставав, аби швидше бути чи в галереї, чи в котромусь із музеїв. У деяких тато іноді ночував.
— Ваш батько найперше вчений чи музейник, наставник чи творець?
—  Звичайно, музейник.

“Тато любив Україну…”
— Мистецтвознавці з яких країн найчастіше відвідували галерею?
— З Польщі. Колись — із Росії. Нині багато приїжджає з Білорусі. Я возила виставку до Мінська: “Владарі Речі Посполитої”. Між музеями завжди було порозуміння і дружба. З Яном Островським, директором краківського Вавеля, також контактуємо.
— “Світ Бориса Возницького впливає на суспільство”, — пишуть спеціалісти у своїх спогадах. А як світ духовний (мистецький  зокрема) впливав на Вас?
— Татові було приємно, що його хвалили, цінували. Але він це сприймав із гумором, не зациклювався.
— Звідки в батька таке глибоке занурення у свою справу, в мистецький світ?
— Від батьків, від діда, який був залізничним майстром на Волині. Дід завжди хотів, щоб його внук був інженером. Вони жили під Дубно, потім дід купив маєток у селі. Мали й ділянку землі. У діда було багато дітей — він і їх привчив до праці. Мене в дитинстві на літо відвозили до бабусі і дідуся в Ульбарів, що на Рівненщині. Я не пам’ятаю, щоб батьки мого тата сиділи на місці. Вони безмежно любили свого Бориса. У нього була лише сестричка — Тамара, а інша Тамара ще дитиною померла.
— Які музеїсателіти ЛНГМ Ви б виділили?
— Олеський замок. Тато хотів ще і в Свіржі попрацювати з тамтешнім замком, але не дали…  А твори, які привозили з експедицій, треба було кудись дівати, — бо в нашому музеї у Львові експонувалися твори західноєвропейських художників. А врятували тисячі творів, і тато шукав, куди їх прилаштувати… Отже, вже від 1975 року функціонує замок в Олеську, потім Золочівський, згодом музейсадиба М. Шашкевича. Підгорецький замок теж привернув татову увагу. Але він розумів, що йому не вдасться завершити облаштування Підгорецького замку, бо коштів не було. В Олеську в монастирі капуцинів влаштували фондосховище.
— Вашому батькові було непросто спілкуватися з різноманітними керівними органами, коли прагнув “посилення ролі музею у ствердженні національної самобутності” (цитую автора спогадів). Як їхні працівники ставилися до прохань батька?
— Ті, хто розумів, про що йдеться, сприяли і нині сприяють. Є й далекі від розуміння, а отже,— і від сприяння.
— Борис Григорович комплексно підходив до облаштування замківмузеїв: замок плюс паркова структура…
— Бо таки має бути комплекс. Тато вивчав відповідну літературу про те, як створюються паркові комплекси. І сам їх розплановував.
— Художник Євген Безніско пише: “Борис Григорович жив, даючи людям в сотні разів більше, ніж брав собі”.
— Татові не потрібно було нічого. Йому вистачало стола і ліжка, і  колосальної бібліотеки в тій двокімнатці, в якій він мало бував. Тато вважав, що час важливо витрачати на необхідну працю. Коли відкривав Олеський замок, начальство не втручалося в те, що він робив. Коли перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький і перший секретар Львівського обкому Компартії України Віктор Добрик, прибувши в Олесько, схвалили, точніше, нормально поставилися до відкриття Олеського замку, всі зрозуміли, що ставитися до появи Олеського замкумузею можна схвально. Бо місцеві начальники перед тим боялися, не знали, як реагувати на бурхливу діяльність Возницького.
— Чому 1965 року управління культури забороняло виставляти “Львівський портрет XVII—XVIII ст.”?
— Бо вперше відважилися зробити таку виставку. Над цим багато працював Володимир Овсійчук, батьків однодумець.

“Батько дуже
боявся прогнозувати…”
— Чи всі керівники певних інстанцій потрапляли під вплив батька, коли він щось їм доводив?
— Деякі розуміли його, підтримували. Він дуже тішився, що партійний керівник В. Секретарюк підтримав створення Музею Пінзеля. Бо перед тим батько дуже переживав. Та й потім були люди, які розуміли.
— Як Вам удалося встановити дві панорамні картини, які наробили стільки галасу: “Битва під Парканами” — в Золочеві, і  “Битва під Віднем” в Олеському замку?
— Ми виконали заповіт батька. Він довго думав, як їх розвісити. Дехто хотів повернути їх у Жовкву. Але ж костел Лаврентія у Жовкві — діючий. Представники різних конфесій не могли б там побачити ці картини.  Я знала, що ці дві батальні картини, про які ми говорили, буде дуже важко розмістити в замках. Якось сказала батькові, чи не розмістити їх десь у Львові. Батько не витримав: “Ти що, моєї смерті хочеш?” Отже, коли батька не стало, —  “Битва під Парканами” і “Битва під Віднем” опинились у Золочеві та Олеську. Я не звертала уваги на те, що Мінкультури хотіло показати їх у Києві. Для мене слово батька — закон.
— Коли Ви особливо відчули вагу внутрішнього духовного світу батька?
— Коли я опинилася біля нього, десь від 15 років… У тата була цікава фраза: “Жити треба так, щоб без гальм і на великій швидкості”.
— 2001 року Ваш батько у 75 років піднявся на Говерлу. Ви не ходили з ним?
— Ні. Він був дуже радісний після сходження. Пишався тим.
— Як виникла ідея надати ЛНГМ ім. Бориса Возницького, що відбулося 16 квітня 2013го, у його день народження?
— Ідея наша, працівників галереї. Вирішили, що треба якнайшвидше подати документ у Міністерство культури. Вони дуже довго “розглядали це питання”, але врешті дозволили.
— Борису Возницькому в його діяльності допомагали Роман Лубківський, КосАнатольський, Федір Стригун, Юрко Брилинський… Хто найбільше запам’ятався Вам? Про кого згадував добрим словом батько?
— Про Романа Лубківського, Віру Лясковську, яка давала багато порад. Вона переймалася діяльністю батька, підтримала мене, коли його не стало, вселила в мене і надію, і сміливість…

P. S. “В нас завжди залишиться живе розуміння того великого змісту, який дарував нам Борис Возницький. Ми незмінно залишимося вдячними Йому за нашу незмарновану минулість, за те, що повернув із небуття важливі епізоди нашої історії, що єднав нашу пам’ять із неспокійним насущним, що цеглина по цеглині заповнював прогалини у цоколі нашої культури, що, повертаючи знаменні силуети Олеської, Підгорецької, Золочівської твердинь, обриси скульптур незрівнянного Пінзеля, твори Полейовських, Кондзелевичів, Рудковичів, Долинських, наддністрянських і надзбручанських майстрів різця і пензля, великих гетьманів і безіменних мистців, пращурів Плісницька і стольного Києва, підвалини та фронтони минувшини — що усією своєю плідною діяльністю він зумів проявити фарби, форми й ансамблеві сув’язі у панорамі нашої Вітчизни” (Любомир Медвідь. Пам’яті Бориса Григоровича Возницького // Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо. — Львів: Видво “Центр Європи”, 2013).

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment